Останніх два дні громадяни України, які стежать за подіями в Криму, з трепетом чекали новин про отця Миколу Квича з Тернопільщини – священика УГКЦ, військового капелана. Влітку мало б виповнитися 10 років, як він служить у Севастополі. На жаль, у день так званого референдуму священик змушений був покинути територію Криму, бо якщо б залишився, то, можливо, його б засудили за «екстремізм»…
В інтерв’ю Департаменту інформації священик розповів, що з ним трапилося за останні два дні і що, так би мовити, стало для цього підставою.
– 15 березня, у п’ятницю, після того як ми з парафіянами помолилися Парастас, до мене прийшли з служби безпеки. Спершу зі мною розмовляв один чоловік, який потім викликав ще двох, а ще пізніше – наряд міліції.
– І вас делікатно попросили поїхати з ними?
– Це не можна назвати «делікатно». Мене змусили поїхати з ними і написати, що я даю дозвіл на обшук свого помешкання. Спершу я сказав, що не дам ніякого дозволу. На це вони мені сказали: «Ну, то пішли з нами в машину, ми тебе переконаємо». А це прямо означало, що вони мене змусять.
– Ви мали зброю?
– Вони шукали зброю, але не знайшли, бо в мене її не було. У мене були тільки захисні жилети. Знайшовши ці жилети, почали переконувати, що, згідно із законодавством, кийки, бронежилети, наручники цивільним особам можна використовувати лише з дозволу органів. Я їм на це сказав, що ще міг би зрозуміти, якби в мене був кийок (уявіть собі, як я, священик, бігаю з кийком!). А бронежилет використовується тільки для захисту людського життя.
Ці бронежилети я мав передати хлопцям з українського війська, які патрулюють свої частини. Мій намір був благий. Два бронежилети я встиг був передати двом журналістам. До військової частини не встиг, тому що не було можливості. З великими труднощами вдавалося хоча б їжу передавати нашим хлопцям. Мене звинуватили в тому, що ці бронежилети я хотів передати якимсь угрупуванням, щоб вони робили диверсії.
– Як вони з вами поводилися?
– По-різному… Били по голові (отцеві було ніяково про це говорити. – Авт.), лаялися… Я таких слів не вживаю, тому повторити не можу. Вони говорили зі мною не як зі священиком і не як із нормальною людиною. Мене тримали від 13-ї до 21-ї години. За цей час мене допитували представники служби безпеки, міліція і контррозвідка Росії.
– Якою мовою ви з ними розмовляли?
– Вони змусили говорити з ними російською. Сказали: «Этот украинский язык здесь звучать не будет».
– Ви їм щось цікаве розповіли?
– Вони хотіли знати, хто мені передав бронежилети, кому я мав передати і кому вже передав. Звісно, я їм нічого не сказав. Але пізніше дізнався від одного журналіста, що вони вилучили бронежилети в деяких представників преси. Можливо, це ті, які передав, не знаю. У мене позабирали всі телефони. Деякі повідомлення я не встиг видалити, тому, гадаю, вони могли щось звідти дізнатися.
– Отче, за вашими відчуттями, вони справді вірять у те, що існує якесь «бандерівське угрупування»?
– Коли вони зайшли до мене додому і побачили жовто-блакитний та чорно-червоний прапорці, прапор Військо-морських сил України, на холодильнику магнітики з Шухевичем і Степаном (Бандерою. – Авт.) і ще українську літературу, то взагалі почали обзивати мене по-різному, матюкати, казали, що я есесівець…
– А це не викликає у вас якихось асоціацій?
– Я не є вихідцем з підпілля нашої Церкви, але дуже багато знаю про цей період УГКЦ, тому мені це нагадало прямі переслідування священиків.
– Повідомлялося, що через два тижні над вами має бути суд. За яким законодавством вас мають судити і за що?
– Начебто за українським, але мені сказали, якщо ситуація зміниться, то далі судитимуть за російським законодавством. Люди, які допомагали мені покинути Крим, пояснили: якщо я не зникну, то мені «пришиють» екстремізм за російським законодавством. Це десь 15 років. Крім бронежилетів, мені приписали, що я був спонсором Військово-морських сил України, начебто постачав їм зброю.
– Чи збираєтеся з’явитися на цей так званий суд?
– Гадаю, що ні (сміється. – Авт.). Якщо б я порушив закон у намірі зберегти життя хоча б одній людині, то був би щасливий. Якщо я порушив якусь норму закону, то готовий за це відповідати, але перед українським судом і за українським законодавством, а не російським чи ще якимсь.
– А ви справді є спонсором ВМС України?
– Та ні: хіба я олігарх?! Я просто організовував і передавав їжу для наших військових у період блокади. Крім їжі, ми передавали свічки, сірники, засоби гігієни… І це назвали спонсорством.
– Ви виїхали з Криму без перешкод?
– Не зовсім. Змушений був вимкнути телефон на той час, коли покидав територію Криму. Вдалося виїхати тільки завдяки тому, що мене супроводжував офіцер Чорноморського флоту. Це українець, мій добрий приятель. Коли ми виходили з дому, за нами вийшло кілька чоловіків. Ми просто заскочили в авто, думали, що затримують…
– Інші наші священики ще залишаються на півострові?
– Ще так. Зараз вони змушені переховуватися. Гадаю, вони покидатимуть Крим таким самим чином, бо є інформація, що ними теж цікавляться.
– Ви були в Севастополі – найбільш проросійському місті Криму. Як ви б описали те, що там відбувається?
– Севастополь – в ейфорії. Багато людей бігають з російськими прапорами і кричать: «Росія, Росія!» Останню ніч у Криму я ночував у римо-католицького священика, вранці прокинувся від того, що хтось десь викрикував: «Росія!» У Севастополі справді є багато таких, що хочуть приєднатися до Росії. Але цього не можна сказати про решту Криму.
– Але ж вони зовсім не проти отримувати від України зарплати, пенсії, воду, газ, електроенергію, дотації…
– Вони над цим зовсім не думають. Моя дружина щось намагалася пояснити їм, а люди кажуть: «А что, Украина нам воду перекроет?» Вони думають, що Росія зараз їм постелить дорогу і теплу ковдру, на яку вони м’якенько ляжуть, виспляться і їм більше нічого не доведеться робити. Можу сказати, що це територія людей, які навчилися, що їм тільки мають давати, а самі вони не зобов’язані щось робити. Оці, що кричать за Росію, – просто лінивий народ. Багато з них – це колишні військові чи дружини військових. Свого часу вони отримали квартири і великі пенсії. Квартири літом орендують туристам. Коли заговорили про приєднання до Росії і про більші пенсії, вони вирішили, а чому б і ні.
– Ви 10 років служили в Криму. І тепер змушені покинути півострів…
– Зараз мені найбільше болить, що ми ніколи по-справжньому не дбали, аби Крим розвивався як український. Наприклад, у великих містах лише по одній українській школі. У Севастополі взагалі нема української школи, є лише українські класи. Там є надзвичайні люди… і за цих людей варто боротися. Українська влада нічого не робила, щоб Крим був українським. Коли тут при владі був Куніцин і на розвиток українства виділили дев’ять мільйонів гривень, то в Севастополі гроші просто розікрали.
Наша Церква також повинна була більше цікавитися своїми священиками, допомагати їм. А то відправили нас, і ми, звісно, робили, що могли, але нас було надто мало і можливості наші були обмежені.
Наскільки я розумію, ви поки що не будете повертатися до Севастополя?
– Поки ні, але якщо буде потрібно, то повернуся, бо там є надзвичайні люди. Не вистачить жодних подарунків на світі, щоб віддячити цим людям за їхню мужність і позицію. І це не тільки наші українські греко-католики, а й росіяни, які до нас приходили, і вірмени. Скажу, що за цих людей варто боротися в Криму, – повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ