Тарас Шевченко прожив лише 47 років. Тяжке десятирічне заслання передчасно звело його в могилу. Із цих 47 літ Шевченко 24 роки був кріпаком, 10 – на засланні, а останні 10 – під явним і таємним наглядом царської поліції. Проте він ще з ранньої юності і до останнього дня мріяв про одруження, щасливу сім’ю, дітей… Тарас Шевченко неодноразово робив спроби одружитись, але примхлива і нещаслива доля та життєві обставини ніяк не давали особистого щастя Великому Кобзареві.
Перегорнемо декілька сторінок особистого життя цієї великої людини. Торкнемося гілки печалі і кохання в його долі. Такі люди, як Т. Г. Шевченко, здатні кохати не тільки заради примхи, а й задля порятунку від туги, самотності, що мучила велику душу. Кохання для поета є наймогутнішим і найсвітлішим стимулом для життя і творчості, найяскравішим виразом і проявом внутрішнього єства людини.
Першим сильним почуттям Тараса була рання, майже дитяча прихильність до дівчини-кріпачки Оксани Коваленко, на 3 роки старшої від нього. Із вірша поета ми знаємо, як вони «укупочці собі росли». І цей образ Тарас пронесе у своєму серці через усе життя, тільки ім’я буде змінюватись на Мар’яну, або якусь іншу дівчину. Він буде з’являтись у творах, пройнятих щирістю і трагізмом самотності.
Маленькими колись любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі заранні повмирали,
А ми малими розійшлись.
Історія знеславлення Оксани, скупі братові слова про занапащену дівчину лягли згодом в основу «Капітанші», «Наймички», «Слепой», «Катерини», пройшли через поеми і повісті Шевченка. І ми пізніше побачимо, як цей тип буде фатально подобатися Шевченкові в жінках, змушуючи шукати в них ту справжню подругу, дружину, порадницю, якою йому в дитинстві ввірилася Оксана. Схожою на Оксану була польська швачка Дуня Гусиковська. Теж «чорнобрива», друге юнацьке захоплення Т.Г. Шевченка, овіяне чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу і чужої мови. Вона навчила козачка, дворового пана Енгельгарта польської мови, по-сестринськи жаліла його, перша дала йому гостро відчути різницю між вільним і кріпаком, між долями вільної, хоч і бідної, людини і рабом.
Дуня, Дуня… Скільки нового і хвилюючого увійшло в серце Тараса з твоєю появою. Це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид і принесло Тарасові багато важких переживань.
Третє відоме і найтриваліше захоплення Т.Г. Шевченка було в роки навчання поета в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Тоді учень академії закохався в 15-літню натурщицю, німку за походженням, Амалію Клодберг, наречену Івана Максимовича Сошенка, того самісінького Сошенка, студента Академії мистецтв, який перший звернув увагу на здібність чоловіка, що білої ночі малював у літньому саду скульптури. У цей час Іванова квартира була домівкою і для Шевченка. Амалія вважалась нареченою Івана Максимовича, і цю наречену поет «відбив» у друга. Дізнавшись про зв’язок друга з нареченою, Іван запропонував поетові піти з квартири. Молодий Тарас був змушений залишити помешкання, однак люба Амалія покинула нареченого і почала відвідувати Тараса в його новому житлі. Вона продовжувала стосунки з Шевченком і після його 10-літнього заслання. Згодом Сошенко вибачив зраду друга і поновив з ним стосунки.
Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв в її чарівні тенета. Чужбинський згадує, що коли Шевченко кимось захоплювався, то благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював ще з більшим завзяттям. За зраду поет покидає красуню з твердими намірами більше не зустрічатися. Але це була лірична душа, і згодом з-під його пера виходять такі рядки:
Не журюся, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої карі очі.
Маєток князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, – старшого брата декабриста Сергія Волконського, генерал-губернатора, а пізніше дворянина, поміщика, який був у царській немилості й вважався опозиціонером. І саме тут Шевченко познайомився з незаміжньою дочкою князя. Варварою Миколаївною Рєпніною. Варвара Миколаївна – енергійна, струнка, з великими, живими, виразними очима жінка на 6 років старша за Тараса. Була добра, дотепна, мила і люб’язна, з прекрасною і доброю душею. Вона одразу ж палко покохала поета. Про враження, яке Шевченко справив на княжну, ми дізнаємося з її слів: «Він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи». В серці Рєпніної Шевченко залишив глибокий слід. Пізніше вона напише про поета повість, а Шевченко присвятить їй одну із кращих своїх поем, яка називається_«Тризна». Шевченко хоч і не кохав, але високо цінував княжну. Вона не забула його навіть тоді, коли він опинився на далекому засланні. Повертаючись із заслання, поет відвідав свою щиру прихильницю, яка звала його братом.
Звільнення від заслання знову пробуджує в Шевченкові прагнення мати сім’ю. Він постарів. Хворий, змучений цингою, посивілий. Вигляд аж ніяк не парубоцький. А проте, затримавшись по дорозі до Петербурга у Нижньому Новгороді на 5 місяців, він закохався в молоденьку актрису Катерину Піунову, і освідчується їй в коханні, незважаючи на 23 роки різниці між ними. Це було в 1857 році, згадує вона: «Одного разу Тарас Григорович сказав, що йому потрібно заявити про щось важливе. Він просив покликати моїх батьків, і коли всі зібралися, заявив:
«Ви мене давно знаєте, бачите, ось я – який є, такий і буду. У вас є товар, а я купець. Віддайте за мене Катрусю. «Я вся горіла, думки мої плутались, мені хотілось кинутись до нього, “обняти його дорогу геніальну голову, але грізні очі матері показали мені на двері».
Шевченку не відмовили прямо, але більше не запрошували в дім, а сама дівчина уникала його. Поведінка Піунової та її батьків була така нетактовна, що навіть довірливий та закоханий поет починає прозрівати.
У березні 1859 року поет приїхав із Петербурга в Україну, аби відвідати родичів і з наміром одружитися. Шевченко зупинився у місті Корсуні у троюрідного брата і свояка Варфоломія Григоровича Шевченка. Тут він познайомився з кріпачкою князя Лопухіна вродливою Харитиною Довгополенко. Поетові вона дуже сподобалась. Та не судилося…
Свіча життя Тараса Григоровича Шевченка догорала. Дались знати 10 років солдатчини, невлаштованість, суворий петербурзький клімат, а більш всього допікали сум та одинокість Поет мріяв пов’язати своє життя з простою дівчиною, оселитися на березі Дніпра у маленькому будиночку. Здавалось, його мрії близькі до дійсності. Під час останньої поїздки на Україну він навіть облюбував місце для житла. І майбутня дружина знайшлась – Ликера Полусмакова – молода, красива україночка – кріпачка. Поет уже уявляв її щасливою матір’ю в хатині тихій і веселій. Ликера – його останнє кохання – ілюзія. Виявилось, що в цій юній особі краса вживалась з брехнею і цинізмом. Розрив з Ликерою загострив біль у грудях Шевченка, який перетворився в біль душевний.
Сімейне щастя і тут його обійшло. Реальною була мрія Шевченка звільнити Ликеру з кріпацтва, а можливо зробити вільною її кріпацьку душу. І все ж через багато років, уже немолода Ликера переїхала з Петербурга у Канів. Мабуть, щоб замолити гріх юності, вона до кінця своїх днів доглядала за могилою Кобзаря і була похована біля підніжжя Тарасової гори.
Сорокасемирічним пішов із життя великий Кобзар. А облюбоване ним місце на березі Дніпра назавжди залишиться пристанищем його душі. І вічно він дивитиметься на світ очима любові.