“Потім, навіть у парубоцькі часи, до Мар’яна не раз вертались сокровенні спогади з дитинства. Й, цікаво, що тепер часто порівнював поцілунки дорослих дівчат із тими Галиними – дитячими…”

Цукеркові поцілунки (новела)

Ласий до всього нового Мар’янко застановився, побачивши поміж разючих сонячних променів червневого ранку ту, побіля якої його тендітний невеличкий світ незадовго наповнили досі незвідані враження та почуття. Дівчинка вертілась зовсім недалечко – через одну хату, біля хвіртки діда Охріма. Одягнена в рожеву сукеночку, з такого ж кольору бантиками на тоненьких темно-русих косичках, вона помітно сумувала, позираючи в глибину сільської вулички, яка чомусь була безлюдною Але хлопчик, сховавшись за товстим стовпцем своєї хвіртки, не квапився показуватися, а тим паче, йти з нею бавитися, бо не був певен, що він – замазура в чорних ситцевих трусиках і вицвілій сорочині, до якої бабця не давала ради пришивати обірвані ґудзики, – чимось зацікавить чистеньку незнайомку, котра ще й невідомо звідки взялася. Натомість вона, все ж таки помітивши темноволосу, з пшеничними від сонця пасмами хлоп’ячу голівку, несподівано сама побігла до його сховку. Мар’янко ж спершу хотів накивати п’ятами за ріг хати або ще й далі – за величезний стос цегли, де будував свій світ, однак притаманна іскорка цікавості перемогла і він навіть вийшов назустріч радісно здивованим, великим карим оченятам. Пострибавши перед ним на одній ніжці, маленька красуня защебетала:
-Я називаюся Галя. Будеш зі мною бавитися?
-А я – Мар’янко. – Хлопчик чомусь втупився в її сандалі кольору перестиглої вишні .
Вона невідомим йому тоном зауважила:
-В тебе такі гарні довгі вії, як в артистів у театрі.
На те він лишень безпорадно закліпав своєю звабою:
-Чим же ж будеш бавитися, коли в мене небагато тих забавок?.. – Й одразу перелічив:
– Хіба маю шахові коники, машинку без колеса і цеглинки з глини…
-А я привезла сюди тільки ляльку Люсю. Й та спить гола, бо впала відро з свинячим сніданком і бабуся випрала її сукеночку.
-Ну добре, якщо хочеш, будемо бавитися тим, що маю. Ходімо. – Хлопчик нарешті запросив дівчинку на подвір’я .
Зацікавлено оглядаючи незнайоме сільське обійстя, гостя незадовго потрапила із новим знайомим за стос цегли під великою розлогою яблунею, яка тішила рясними зав’язками. Там, у траві, ховаючись від сонця, дрімали два дерев’яних коники: чорний і гнідий. Наповнена щирою рудуватою глиною, чекала вивантаження зелена бляшана вантажівка, а безліч акуратно виліплених цеглинок, завбільшки з сірникові пуделка, рівними рядочками мліли під сонечком на жердях плоту.
-Ого, в тебе тут так цікаво! – Від здивування смішно округлила рожеві губки Галинка.
Натомість Мар’янко відразу взявся за свою клопітку роботу: вивантажив глину на купку і скроплював водою із великої прозорої пляшки.
-Зараз її замішу і буду ліпити цеглинки, а ти, якщо хочеш, розкладай їх ось там на дощечці.
-З радістю, бо я ще так не бавилась. А що ти потім зробиш з тих цеглинок?
-Тато казав, що на місці старої розвалини треба вже нарешті вимурувати добру стайню. І я хочу, поки піду до школи, щось збудувати для коників і машинки…
-Гарно придумав… – потепліли карі зіниці дівчинки, і додала:
-Я також того року йду до школи.
Надалі, захопившись грою, Мар’янко і Галинка непомітно ставали друзями. Йому подобалося те, що вона невимушено і щиро ввійшла в роль помічниці його великої справи, тому вирішив навіть віддячити їй і незабаром узявся мити руки. Дівчинка, поливаючи їх водою із пляшки, цілком серйозно погодилась побути сама, поки він піде до бабці по цукерки. Хлопчик незадовго повернувся з жменькою брудно-рожевих “подушечок”, начинених кисленьким повидлом. Удвох вони за хвильку впорались із карамельками і Галинка несподівано спитала:
-Ти хоч колись цілувався?
-У-у!.. – закрутив головою, безперечно, приголомшений Мар’янко, облизуючи солодкі кришталики над верхньою губою.
-Я теж ні, але бачила, як молоді цілувалися на весіллі. То так гарно виглядає…
Та хлопчик усе ж таки мав намір продовжити ліплення цеглин. А дівчинка вже не вгавала:
-То може й ми поцілуємося?
-А чому ми повинні цілуватися? – Мар’янко в ту хвилину був трішки незадоволений новою подружкою, але, наче оцінюючи, озирнув її.
-Може, щоб ліпше дружити… – Якось зашаріло стенула плечиками Галинка і опустила карі оченята.
Вона йому подобалася як друг, тому таки прислухався до намови та погодився на незрозумілий вчинок. Вони стали напроти одне одного і на мить незграбно притулились вологими невинними губками, аж тукнувшись носиками.
І справді, відтоді діти стали добрими друзями. Дівчинка щодня прибігала бавитися. Їхні захоплення вибралися із кола монотонного ліплення цеглинок, хоча часто вони просто теревенили. Мар’янка дуже вражали розповіді Галинки про рідне місто. А вона тамувала подих від його страхітливих фантазій про вуличну відьму – бабку Махлярку. Особливо та, коли стара якось восени до півночі носила вулицею гарбуза – випотрошеного, з прорізами, наче очима, носом і ротом та із запаленою свічкою всередині, лякаючи старших хлопчиків, які того-таки гарбуза звечора поставили на горіхові перед вікном її хати. Тоді дівчинка всім тільцем притискалась до друга і вони знову по-дитячому невміло цілувалися. Щоправда, таке відбувалось у потаємних сховках: то за цеглою, то в стайні, то за хатою в кущах порічок… Іноді Галинка для годиться вголос роздумувала: чи вони те роблять не задосить, тобто частіше, ніж дорослі. Але тепер Мар’янко відразу біг до щедрої бабці по цукерки і, скуштувавши їх, діти знову облизували одне одному солодкі губки…
Однак у серпні батьки так несподівано поквапом забрали дівчинку додому, що друзі й не попрощались. Хлопчик трохи скучав за Галинкою, поки пішов до школи, яка швидко і вщент заповняла його податливе єство.
Наступного літа, з першими шкільними знаннями за плечима діти мали щастя, хоч і не стільки часу, як торік, знову бавитися разом. Надалі ж Галинка все рідше і зовсім ненадовго приїжджала до старіючих дідуся і бабусі, бо тепер її весь вільний час захопили різні гуртки, туристичні подорожі… А при коротеньких зустрічах вони вже не були наївними малюками. Одного разу здаля побачивши панянку Галину, яка гордовито йшла за матір’ю до нового синього “Москвича”, в якому її батько старанно витирав вікна, хлопець ураз уявив себе жалюгідним обскубаним півником перед пишною курочкою. І йому здалося, що вона зараз воліла б бути для нього лиш колишньою подружкою.
Та потім, навіть у парубоцькі часи, до Мар’яна не раз вертались сокровенні спогади з дитинства. Й, цікаво, що тепер часто порівнював поцілунки дорослих дівчат із тими Галиними – дитячими…
…Минали, наче дні, роки, які по-різному порозставляли їхні долі. Ось Мар’ян гарним недільним серпневим ранком уже пробував лікувати молоду душу, скалічену невдалим одруженням та прикрим розлученням, раз у раз міряючи рідне подвір’я від порогу хати до хвіртки. Ще й подумки безперестанно шукав виходу із несподівано виставленої долею пекучої безвиході. Саме хвильку стояв у затінку лоз молодого винограду, як, вигулькнувши з глибини вулиці, напроти обійстя діда Охріма зупинилися білесенькі “жигулі“. З них за мить, немов хмаринка, випурхнула струнка красуня в ніжно-блакитній сукні, з пишною, кольору зернятка каштана, зачіскою. Поки чоловік, що був за кермом, теж вибрався з машини, вона поверх штахетних плотів устигла вгледіти зіщулену постать сусіда, яка ще дужче, ніж у дитинстві прагла заховатись, і помахала засмаглою рукою:
-Привіт, Мар’яне! Заходь увечері – поговоримо. – Та й по хвилі зникла в подвір’ї свого діда в супроводі високого чорнявого молодика.
Одначе, розчавлений, Мар’ян не міг наважитися, радше, просто соромився піти до милої подружки дитинства. Знуджений ще й сіризною телепередач, увечері самотньо сидів на лавці біля хати. Вже смеркало, коли клацнувши клямкою хвіртки, Галина несподівано вихопила його із гіркої задуми.
-Вибач, Галю, але я зовсім пропащий, не маю зараз чим тобі похвалитися, – знічено підвівся, – тому не прийшов…
-Я вже все знаю, любий друже, тож не могла не забігти хоч на хвилинку. – Жіночі очі волого зблиснули і вона торкнулась грудьми біля зболеного серця, припала до уст розгубленого та водночас розчуленого Мар’яна, хоча на вулиці в сутінках стояв її чоловік. Опісля, притишено скрикнувши: “Я вірю в тебе, добросердечний мрійнику!”, квапливо пішла геть з подвір’я їхнього дитинства, залишивши на все ж таки досі другових устах солодко-цукерковий присмак.
…А навесні Мар’ян зустрів справжнє кохання, на все життя.

Зіновій Федорук