Був грудень 1945-го. Застосовувані кадебістами масові облави одночасно на декілька сіл нагадували монголо-татарські напади, що здійснювалися на наші села в часи середньовіччя. Адже сталінсько-беріївські пройдисвіти, як і татари, зненацька нападали на село, де грабували, нищили убоге селянське господарство, вбивали, брали в полон.

Та на відміну від татар, які гнали полонених в Крим, енкаведисти «набивали» ними тюрми та слідчі ізолятори районних НКВС, звідки рідко хто повертався додому. Одного дня не обминула така облава село Кошилівці. Проводилася вона Товстенським КДБ, майор якого Слєпцов відзначався неабияким чекістським хистом вишукувати «врагов советской власті».

Облава розпочалася, щойно проспівали треті півні. Будучи впевненими у повній безпеці, облавники з наглою вседозволеністю «розгосподарювалися» на всіх дворах: шастали по хатах, стайнях, пивницях, горищах – шукали «бандєровцев». Не думали й не гадали, що одна з хатинок зустріне їх не переляканими жінками і дітьми, а градом куль. Це повстанці Микола Дорош (Береза) – 22-річний юнак із с. Буряківка та Петро Джаган (Вітер), які не встигли вийти з села і прийняли із зайдами бій. Береза загинув, а важко пораненого Петра взяли в полон, відтак «продемонстрували», як встановлювалася «советская власть». Вбитого Миколу і напівживого Петра прив’язали за ноги до воза, притягнули на сільську площу, повністю роздягнули і зігнали сільський люд на впізнання. Щоб нагнати на людей страху, Петра дротом прив’язали до сухої верби, обклали соломою і підпалили. Насолоджуючись муками повстанця, щоразу підкидали солому, аж доки верба не впала, а з нею і обгорілі кістки повстанця…

Ввечері, коли облавники покинули село, останки Берези та Вітра побратими з місцевої боївки ІІІляха захоронили і на могилах поклялися поквитатися з жорстокими вбивцями. Розплата не забарилася. П’ятого січня 1946 року майор Слєпцов зі своїми наїзниками на двох фірах «завітав» до Буряківки. Звичайно, не лише в пошуках повстанців, а як завше – додати своїми «порядками» страху на селян, бо нищили їх майно, били й грабували. Таким чином, перевіривши хати та ще всю округу і переконавшись, що повстанців нема, повсідалися в одній хаті за столи поїсти й попити.

Коли день наближався до вечора, сталінські слуги вирушили до району – з награбованим, але уже не на двох фірах, якими приїхали, а на 5-х. Веселі, п’яні, з почуттям «виконаного» перед владою обов’язку, – співали, матюкалися і… не доїхали.

Як тільки підводи з ворогами в’їхали у простір між хатами, по них вдарили повстанські кулемети та гранати. Бій був короткий, на дорозі лежало 20 убитих облавників. Поквитавшись сповна за своїх друзів і за вчинені в селі грабунки, повстанці забрали зброю убитих і покинули село. Та того, що сталося опісля, потрібно було очікувати.

На саме Різдво Христове, знаючи, що після такого бою повстанців у селі не буде, енкаведисти та їхні вірні слуги, аби не обходити усі хати для того, щоб зібрати для розправи людей, одразу ж по приїзді в село підійшли до церкви, де вже закінчувалася Служба Божа, і людей, що виходили з церкви, заарештували. 159 осіб «закинули» на вантажівки й повезли до чортківської тюрми, з якої мало хто повернувся. А Антона Марилюка, хата якого була по сусідству з хатами-засідками повстанців, затовкли у його хаті чобітьми.

Такою є правда про наші кривди, про жертви, про нашу незбореність, якою маємо гордитися і яку соромно не знати кожному свідомому українцеві.

Євстахія БАБІЙ

Leave a Reply

Your email address will not be published.