Моя донечка цього року вчиться колядувати. Вона навряд чи зможе у свої чотири рочки збагнути, що таке коляда, але вже відчуває, що це щось дуже радісне й гарне. А я радію, що їй не треба буде надалі ховатися з цим відчуттям радості, як колись мені й моїм друзям.

Відколи я пішла до школи, у моєму житті з’явилася необхідність приховувати. Коли у вересні на екскурсії вихователька запитала в нас, першокласників, чому ліс такий гарний і барвистий, я, навчена дідусем, сказала: «Тому, що так Бог дав». То була моя перша двійка за поведінку і перше заперечення дідусевого авторитету: “Бога нєту, єсть природа”. Вдома я довго чекала, поки прийде дідусь. Мені кортіло дізнатися, чому Бога звати Природою, і чому мене “нагородили” двійкою. Пам’ятаю, дід тоді зблід і не став нічого пояснювати, а баба сказала, що вчителям про Бога не можна казати, це – таємниця. Таким чином, Бог став моєю таємницею, про яку знав лише мій однокласник і сусід Володька, бо його діда “червоні погони” вивезли “до білих ведмедів”, а в саду лежала закопана дідом Біблія.

Десь через два роки нам сказали, що на Святий Вечір у школі будуть спортивні змагання і не прийти – означає залишитися на другий рік у тому ж класі. Так було багато років: наші батьки сідали вечеряти без нас, а ми приходили майже опівночі. Якось спробували по дорозі колядувати, але виявилося, що вчительські бригади надійно охороняють село від дитячої коляди. Ми втікали городами, потім знову колядували. Вислуховували на другий день нотації, але, оскільки були чесними жовтенятами та піонерами, казали, що то колядували не ми. Я до сьогодні не можу збагнути одного – чому наша завуч і її команда тоді так ревно переслідували все, що було пов’язане з церквою? Мої двоюрідні сестри з сусіднього села приходили з батьками до нас на вечерю, а потім весь день ходили колядувати і нічого не боялись. Їхні вчительки так само вдома колядували, а на Великдень пекли паски, а потім відсилали куди треба звіти, що все було гаразд і село – політично свідоме. А в нашій школі перший урок на Великдень був присвячений допиту: хто був сьогодні в церкві.

Дід показував мені місце, де до війни була наша хутірська церква. Перед самою війною, якраз під час Великодньої Літургії, церква пішла під землю з усіма людьми. Це сталося так раптово, що ті, хто був надворі, нічого не могли зробити. Минуло багато років, на тому місці зараз болото, навколо – ліс, поораний шанцями, лунками та могилами. Хуторян вивезли туди ж, куди й Володьчиного діда, їхні хати зруйнували, їхні сади вирубали. Ті, хто повернувся, привезли з собою туберкульоз, дітей і моторошне мовчання. Але, кажуть, якщо підійти до того місця, де була церква, і припасти вухом до землі, то на Великдень почуєш великодні пісні, а на Різдво – колядки. І ті колядники співають кожного року, не лякаючись ні пострілів, ні крові, ні ревних чиїхось посіпак. Вони заховані, захищені Господом, щоб нагадати про найсвятіше і найсвітліше тому, хто вже зневірився.

Марія КРИШТОПА

2 коментарі