Якось, ще на зорі нашої незалежності, зустрівся я із одним чоловіком похилого віку, з надзвичайно лагідним, привітним обличчям. Ми сиділи у «Росинці» (пригадуєте, була колись така кнайпа у Чорткові), потягували пиво і говорили про те, про се. Я звернув увагу, що цей чоловік (з рідкісним нині іменем Харитон) розмовляв чистою українською літературною мовою з трішечки «східним» акцентом, без всяких отих «тоже» чи «поняв». Я сказав йому про те.
Він посміхнувся:
– Я шаную нашу мову, а особливо пісню, бо пісня колись мені життя врятувала.
Я поцікавився, як це було, і почув ось таку історію. Подаю розповідь від першої особи так, як і сам її почув.
– Мене забрали до армії у 1944 році. Було тоді мені 19 років, а радянська армія щойно увійшла в Ізяслав. Оприділили мене, як тоді казали, в зенітний дивізіон, швиденько навчили, що робити біля гармати. Стріляли ми по літаках і по танках. Я був поранений, маю кілька нагород, війну закінчив у Будапешті, потім наш дивізіон перевели до Чорткова. До «дембеля» мені залишалось трохи менше року.
Одного разу мене викликав майор, начальник «СМЕРШу».
– Слушай, Харитон, – сказав він, – командование поручает тебе ответственное задание. Будешь служить участковым вот в таких сёлах: Заболотовка, Моливцы или Мыловцы, а ещё Половцы, язык сломаешь от этих названий…
Мені стало трохи не по собі.
– І що ж я там робитиму? – спитав.
– Как что? Укреплять советскую власть будешь, следить за порядком, с бандитами бороться.
– Та що я сам один із тими бандитами зроблю?
– Почему сам один? Там есть «стрыбки», как их местные называют, они имеют оружие, да и у тебя боевой опыт есть. Короче, приступаешь завтра, это приказ.
Із важким серцем змінив я армійську форму на темно-синю міліцейську. Видали мені ППШ, як потім виявилося, з напівпорожнім диском, і гарнізонна «полуторка» завезла мене в котресь село, вже й не пам’ятаю добре, в яке саме. Шофер, хлопець з Житомирщини, сказав мені по дорозі:
– Ну, не пощастило тобі трохи. Там був до тебе дільничний, казали, дуже ретельний служака. Так от, зник він недавно, і скільки не шукали – безрезультатно. А з пропалого безвісти героя не зробиш, так що дивись.
Зустрів нас голова сільради, дебелий дядько з хитруватими очима. Я звернувся до нього:
– Майор сказав, що ви проінструктуєте щодо обов’язків.
– Звісно, – сказав голова, – он там під повіткою твоя фіра, коня приведуть завтра. А зараз ходімо до хати, спати і харчуватися будеш отам, – він показав на сусідню хатину.
Недалеко стояли кілька жінок. Говорили, мабуть, про мене. Я почув, як одна сказала:
– Шкода його, такий молодий…
Інструктаж розпочався з яєчні з салом і великої пляшки сивуватого самогону.
– Боротися будемо з оцим, – сказав голова, показуючи на пляшку.
– Як саме? – запитав я.
– Дуже просто. Самогон тут женуть всі, крім тих, хто вже нічого не може. От ми вибираємо кого-небудь, його попереджають, що прийдуть до нього…
– А хто попереджає?
– Я, звичайно.
– Ви? Як же так?
– Розумієш, хлопче, випити хочуть всі: і чекісти, і лісові хлопці. Дядька попереджаємо, складаємо акт, штрафуємо (чисто символічно), а ти до свого рапорту прикладаєш той акт, бо як у тебе буде все тихо-гладко, то твоє начальство не повірить і потиху пришле на перевірку якусь свиню, як ото твого попередника.
– А як же з бандитами?
– Ніколи не називай їх бандитами, хлопче, ніколи! Тут справа така: для них ти – ворог, і нічого більше, пристрелити тебе можуть у будь-яку мить…
– Але ж у вас є «стрибки»…
– Ха, сільські шмаркачі, які навіть той автомат тримати не вміють, а їх родичі чи сусіди пішли в ліс, то вони що, стріляти в них будуть? Все залежить від того, як ти себе поведеш.
– Так… – подумав я, – весела перспектива, нічого не скажеш.
Наступного дня привели коняку, що світила ребрами, і я, трохи підлагодивши двоколісну таратайку, виїхав оглядати свої «володіння». Моя мати навчила мене молитись ще змалку і я завжди молився (і на фронті, й на службі), ну а тут – і поготів. Особливо важко було, коли в’їздив до лісу. Дорога, а радше стежка, у вибоїнах з баюрами, гілляки поперек дороги, і кожну мить чекаєш пострілу. За тиждень я так схуд, що формений ремінь на мені ледве тримався. Спав я погано, здригався від кожного різкого звуку. Нервове напруження гасив склянкою самогону.
Одного дня, а вже був початок осені, небо затягли хмари, я під’їздив до лісу, на душі було так важко, що годі й казати. І раптом у мене сяйнула думка, як спалах світла, я наче почув голос:
– Співай, співай, якщо хочеш жити!
Відчув полегшення, наче переді мною з’явився якийсь захист. І я заспівав. Пригадую, першою була пісня «Розпрягайте, хлопці, коней», потім – «Їхав козак», «На горі женці жнуть»… Поки виїхав з лісу, проспівав майже весь свій «репертуар».
Так минали дні, а я все співав і співав так, що вже й не говорив, а хрипів. І одного дня таки зустрівся з ними. Я вже майже виїхав з лісу, коли побачив трьох на дорозі. Під’їхав ближче, збоку вийшло ще двоє, був хтось і позаду.
– Грамотно працюють хлопці, – подумав я, вилізши з тої «фіри», зняв кашкет і поклав його на автомат. Переді мною стояли молоді високі парубки, обвішані зброєю, чисто одягнені, поголені і аж ніяк на бандитів не схожі.
– Ну, здоров, москалику, – сказав один, здається, старший серед них, – верещиш ти, як недорізане порося. І відколи ти наші пісні так полюбив?
Я перевів подих.
– По-перше, я не москаль. Народився в селі біля Ізяслава, де ще живе моя мати, старший брат і батько загинули, а я ще хотів би її побачити. А співаю для того, щоби ви мене не підстрелили, бо мене, здається, і прислали сюди для того, щоби ви мене укокошили, потім з мене зроблять героя, назвуть моїм іменем вулицю або школу, а на вас начеплять ще один ярлик «лютих ворогів народу». Отого і співаю.
– І оце хрипіння ти називаєш співом?
– Ну, як умію, – сказав я трохи ображено.
– Ти в Бога віруєш? – спитав старший.
– Вірую. Мене мати навчила молитися. – І я перехрестився.
Старший витягнув із сумки пом’яту солдатську флягу, відкрутив закривку і налив горілки.
– Тримай.
– Дякую. Ваше здоров’я, хлопці.
– Пий здоровий.
Самогон обпік моє змучене горло, але на душі трохи полегшало.
– Ти знаєш, – сказав старший, – ми до тебе приглядалися, відколи ти тут появився. Ти зовсім інший чоловік, не такий, як той поганець, що був тут до тебе. Через нього дві сім’ї на Сибір вивезли. Ну, своє він і отримав. Не мордуй більше своєї горлянки, служи так, як дотепер, і ніхто тебе не зачепить. А як Бог дасть, колись зустрінемось і заспіваємо по-справжньому. Ми ж українці!
– Ой, дав би Бог, – зітхнув я.
– Ну, бувай!
– Бувайте й ви.
Більше я тих хлопців не бачив. Коли виїхав з лісу, на душі було так легко й весело, що захотілось співати, але горло боліло. І тільки тоді я розгледівся навколо й побачив, які тут чудові краєвиди, яка пишна природа.
Незабаром мене викликав майор (прислав за мною свого «бобика»). Я увійшов до кабінету, доповів по формі (звичайно ж, російською). Майор розглядав якісь папери, здається, мої рапорти. Глянув на мене і сказав:
– Так ты всё ещё живой, оказывается. Как тебе это удалось?
Мене раптом охопила дика злість.
– Ах, ти ж паскуда, – подумав я, – так за твоїми мерзенними планами я би мав бути вбитий.
– Ладно-ладно, – сказав майор, побачивши, що я змінився на обличчі. – По рапортам вижу, что ты там с самогоноварением да с воровством борешься. А как же с бандитами?
– Дуже просто. Я, коли їду, тримаю автомат перед собою, то всі бандити ховаються по норах, як щурі.
– Ну, ты хоть видел их?
– Кого, щурів?
– Бандитов, дурак!
– Жодного разу, товаришу майор, – сказав я, твердо дивлячись йому у вічі, – жодного разу.
– Странно, странно, – протягнув майор із деяким розчаруванням, – Что ж, молодец. Служи дальше. Свободен.
Служив я, правда, вже недовго. Майор пішов на підвищення, а я демобілізувався. Ще застав живою матір, на жаль, прожила вона недовго. Поховав її та й повернувся до Чорткова, бо тут свою долю знайшов.
Той добрий чоловік давно помер, але розповідь його мені чомусь запам’яталася.
Кузьма ДЕРКАЧ-НЕПРИЧЕСАНИЙ