Наша земля надзвичайно багата на людей талановитих, унікальних. Та, на жаль, ми мало цінуємо інших і рідко цікавимося тими, хто спроможний здивувати нас незвичним вчинком, багатством душі, геройством. Чи говорить вам щось, скажімо, прізвище українського канадійця Степана Горлача? Чи чули ви про нього? А між тим, цей чоловік спромігся на справжній подвиг – у поважному віці він похрестив нашу незалежність, пройшовши пішки Україною з півночі на південь і зі сходу на захід, подолавши разом більше двох з половиною тисяч кілометрів.

Перший маршрут акції стартував на початку травня 1991 року від білоруського кордону. Мандрівники пройшли з півночі на південь Чернігів, Київ, безліч невеликих селищ, сіл і міст і через Одесу вийшли до Чорного моря. Після кількох днів відпочинку Степан Горлач і Петро Скиба повернулися до польського кордону. Звідси почався другий маршрут акції. У червні вони попрямували на схід. У поході їх супроводжували лікар-хірург Володимир Новак і водій мікроавтобуса Роман Которинський. Позаду залишилися Львів, Рівне, Житомир, Київ, Полтава, Харків, Старобільськ, Біловодськ… Недільного дня канадійці вирушили зі Стрільцівки через Новострільцівку, Зарічне, Великоцьк до Мілового. Через всю Україну вони пронесли державні прапори України і Канади, малий герб України – тризуб. У Великонську до них приєдналися журналісти обласних газет, радіо і телебачення, кореспондент радіостанції «Свобода», отець Валерій з Луганська. О 13-ій годині процесія дійшла кордону з Росією біля північної митниці. Похід закінчено. С.Горлач і П.Скиба привітали один одного із успішним завершенням акції і заспівали державний гімн «Ще не вмерла Україна». Потім повернулися до знака при в’їзді в с. Мілове і поставили тут останній 92 хрест.
На той час С.Горлачу виповнилося 72 роки, а його товаришеві П.Скибі – 68.
Та перш ніж вирушити в непросту мандрівку, треба було подолати немалі організаційні труднощі й, окрім того, отримати візу до всіх областей України більш як на півроку. Цікаво, що з цього приводу на митниці у пана Степана відбулася ось така прикметна розмова, яка заслуговує на те, щоб переповісти її хоча б фрагментарно:
«Мене контролювала жінка, – розповідає пан Степан. – …Довідавшись про такий довгий час перебування в Україні, вона поцікавилася моєю метою.
– Хрестити нашу новонароджену незалежність, – сказав я. Нашу?.. Та ви ж канадієць! – з відтинком сарказму вигукнула вона.
– Так, але канадійці не настільки грішні, щоб були недостойними хрестити незалежність України.
– Добре сказано, але що вас спонукало покинути рай і приректи себе на піврічну муку?
– Я б не сказав, що ми вирвалися з раю, – зауважив я, може.., з матеріального раю, але духовного пекла… Вам, може, буде тяжко зрозуміти, що кайдани на руках ніщо у порівнянні з кайданами на душі. Ох, які вони тяжкі. Тягар тих кайданів може відчути лише той, хто їх носив півстоліття.
– І ви думаєте, охрестивши незалежність, позбутися тих кайданів?
-Вистачить побувати в Києві: постояти на Володимировім валу, заглянути крізь Золоті ворота в душу нашої давнини – і кайдани розплавляться, тягар зникне, як віск від вогню».
Той унікальний похід подарував мандрівникам багато цікавих зустрічей, знайомств, дозволив зблизька побачити милу серцю Україну, за якою вони стужилися на чужині за довгі роки розлуки.
Проходили хрестителі України й через Тернопільщину, зокрема Почаїв. На жаль, ця унікальна подія не була належним чином висвітлена в місцевій періодиці, може, тому, що не чинили ці скромні люди навколо свого походу галасу. Робили все по-християнськи тихо.
У Степана Горлача та його супутників було чимало причин піддатися зневірі, впасти духом, розчаруватися. Надто різна, строката, змішана Україна, надто тяжкий і глибокий слід залишили тут русифікатори. Підступна і хитра політика Росії щодо України цілком виправдала себе. Якщо інші окупанти тримали на дистанції поневолені народи, то Росія завжди проголошувала найтісніше злиття. І це злиття призвело до того, що український народ, окупований Росією, значною мірою втратив не тільки свої звичаї, традиції, розчинився у безпредметній інтернаціональній масі, а й забув рідну мову.
Після успішного завершення цього задуму Степан Горлач вирішив охрестити ще й Крим, ту землю, де минуло його сирітське дитинство й отроцтво. Близькі і друзі відраджували його, бо, мовляв, там можуть бути і провокації, й недоброзичливе, навіть вороже, ставлення, адже шовіністи побили посла. Але невдержимий пан Степан не відступився. На застереження, що в Криму почалася антиукраїнська істерія, відповідав: «Тим більше треба йти». В іншому інтерв’ю він сказав: «Я хочу обійти Крим, охрестити цю землю, щоб і там запанували злагода, мир, християнська віра. Маємо всі підтримувати Україну, щоб і в Криму, і всюди було добре».
З перших кроків у Криму (тоді вирушив пан Степан одинцем) на нього чекала приємна несподіванка: більшість людей, коли довідувалися про справжню мету його походу, переходили з російської мови на українську, щиро дякували, всіляко підтримували, а то й просили, щоб похрестити і їх.
«Ішов я переважно північним боком Криму, – ділиться споминами письменник, – а народ там досить обережний, не завжди привітний. Бо має всі підстави не довіряти першому-ліпшому: з усього колишнього Совєтського Союзу понаїхало сюди різного люду, а надто злодіїв… Та все ж майже з усіма знаходив спільну мову».
Чи не найбільшою втіхою для подорожного став ліцей у Керчі, директор якого Василь Борисов (по матері – українець, по батькові – молдованин) – людина свідома, високоосвічена і культурна.
«Як загледів емблему на будинку цього навчального закладу, – зізнається мандрівник, – серце й загорілося і гордість моя втішилася. Бо ж там, угорі, книжка із золотим зображенням музичного ключа та фізичної формули, а над нею – трикутники з ромбом – стилізований тризуб. А ще як послухав хор хлопчиків і дівчаток, у репертуарі якого старовинні народні пісні – колядки, щедрівки, веснянки, – був зворушений до сліз. Тоді подумав: «Житиме Україна!»
Покинув Степан Горлач Крим зі спокійною душею: «Не такий він вже й далекий від нас. Він наш, український».
Повернувшись у Канаду, написав книгу, яку назвав «Хрестини Незалежності», яку видав у Києві М.Слабошпицький. На сьогодні книга витримала вже два видання великим накладом.
Невтомний Степан Горлач здіиснив ще один духовний подвиг: до 2000-річчя християнства посадив у всьому світі, де тільки живуть українці, 2000 дубів. Нині цим дубам уже 14 років, розпускають вони крони і спинаються вгору. І стоятимуть цілі століття на славу людську і Божу.
Але Горлач не був би собою, якби зупинився на цьому. Щоб гідно вшанувати жертв голодомору, з його ініціативи, а також світового конгресу українців світом стала мандрувати незгасима свічка пам’яті, яка має перетнути 33 країни світу.
Кожен, хто близько знає Степана Горлача, або принаймні один раз побачив його в житті, не зможе не пройнятися до чоловіка симпатією і повагою, стільки в його зовнішності сяє доброти і привітності. Здається, якесь особливе світло випромінює його обличчя, лагідні голубі очі і світле високе чоло.
Важко знайти іншу людину, яка б настільки чутливо наслухала власне серце, внутрішній поклик душі, як це робить Степан Горлач. Комусь може видатися це важким даром, бо й справді, скільки можна митарствувати в дорозі, терпіти злигодні і важку фізичну втому, але для нього це найвище щастя, “веселість життя” (за Сковородою), що наповнює земне існування особливи змістом і сенсом.

Павло НЕТЕЧ