Тепер, переглядаючи фотографії Чорткова в інтернеті, особливо з початку минулого сторіччя і пізнішого часу, я знаходжу якийсь особливий світ, що залишився на цих світлинах і подекуди у спогадах: історія XX століття, її трагізм, етнічне протистояння, міти й упередження українців і поляків щодо євреїв, українців щодо поляків, поляків щодо українців, євреїв щодо українців і поляків..
Котилася торба
Чортків
Чортків для мене тепер – це фотографії, найбільше мені подобаються дві – осінній та зимовий пейзажі. З них і почну. На обох панорама міста – величний шпиль костелу,обкладений будинками, наче сірниковими коробками, що з-поміж них пробиваються лінії доріг, авта, фігури людей. Одна – позолочена осінніми деревами та розмазаною жовтою глиною повітря, на другій – наче підгорілий хліб, почорнілий сніг на дахах тих самих сірникових коробок будинків, – і це зимове місто. Я можу лише уявити запахи цього осіннього і зимового міста. Певне, тому, що запахи найдовше прив’язують до місця, стаючи поживою для твоїх повернень і навернень, ти заплющуєш очі та нюхаєш цей хліб пам’яті. В осінньому, мабуть, виразно пахнуть дими горілого листя, а майже стиглі горіхи тріскають, розбиваючись на бруківці старовинних вулиць, пахнуть також бензин і солідол вантажівок і тракторів, що звозять картоплю і буряк на приймальні пункти та до цукроварні. Заносить жирним запахом чорнозему з городів, зораних на зиму, і сповільніла течія Серету, мутної ріки, зелено пахне річковою рибою. Й особливо пахне залізниця, просякнуті чорною смолою прогріті шпали виділяють її, мов сосна живицю. Запах золотих листків тютюну, ранніх яблук і свіжоспеченого хліба з хлібозаводу довго висить у повітрі вулиць і завулків. Зима годує птахів підгорілим хлібом снігу. Ворони, горобці та міські голуби кружляють над деревами й дахами або нипають тротуарами та площею, шукаючи поживи, а то раптом зриваються, сполохані перехожими. Зима пахне білизною, що дубіє на морозі, приходить сірою куницею, розмазує хвостом усі кольори, затираючи їх до напівтонів, і, сполохана, ховається у темряві. Морозяне повітря сковує запахи, наче тонка крига, що за ніч підмерзла до середини Серету. І риба у річці має чим дихати. Взимку мороз пахне, наче в аптеці ліки, а білі дерева і будинки – місцеві фармацевти моєї пам’яті. Усе розпливається, наче туш на промокашці. Місто, заповнюючи собою себе, стає понад часом і стає часом, себто словом.
Напевно, віддаль часу та відстань до місця, про яке писатиму свою історію, примушує мене вдивлятися у найменші деталі, і я помічаю не лише різні архітектурні стилі – від класичних забудов австрійської доби до панельних п’ятиповерхівок соцарту, схоплені однією миттю, легким потиском “ґудзичка” фотоапарата, але й неприсутніх на цих світлинах мешканців міста, які, здається, щойно вийшли з цих будинків, але яких не зможе схопити і проявити жоден фотограф. Домислені мною, вони заповнюють цей міський пейзаж собою, своїми голосами. Я змушений їх викликати, бо без них моя історія не варта й ламаного шеляга. Це постійне повернення у місця, яким ти зобов’язаний і яким, зрештою, нічого не можеш дати, окрім своєї пам’яті про них, спокушає тебе перемішувати жанри та спогади, переписувати уривки речень в один, якимось чином зв’язаний текст, наче прямувати однією вулицею міста, поминаючи бічні, іти в незнаному напрямку, вірячи, що це той шлях. Першим містом, котре я побачив у своєму житті, був Чортків, і набагато пізніше я дізнався, що там і народився, і ще пізніше, а якщо бути точним, то вже у Нью-Йорку, мені захотілося до Чорткова повернутися. Але повернення у моєму випадку, коли перед тобою Атлантика і ціла Европа, майже не передбачає фізичної присутности, що, своєю чергою, трохи полегшує цей процес вдивляння, а втім важче пригадувати запахи предметів. Попри всі емоції, що викликає в мене це місто, в якому я бував доволі часто, рідним його уважати не можу. Більш-менш орієнтуюся у центральних вуличках: пам’ятаю, що в костелі у 70-х був якийсь склад, пригадую якісь крамниці, стару будівлю ринку… Ще добре знав дорогу до двірця, бо школярем, а згодом студентом часто їздив потягом до діда і баби. Війна не зруйнувала Чорткова, тому деякі старі будівлі у середмісті, збудовані ще за Австрії, чи за Польщі, збереглися. Присутність XIX століття в архітектурі свідчить про справжність міста, однак горбистий рельєф Чорткова не сприяв класичному розташуванню ратуші і не творив квадрат центру, від якого розходилися б усі вулиці аж до околиць. У Чорткові скручені вулиці та різкі перепади горбів і долин наче врівноважують старовинну забудову, котра вмостилася навколо Домініканського костелу і далі поповзла виводками дво- і триповерхових будинків удолину й догори, зберігаючи подекуди на вулицях луску австрійської та польської бруківки, яку пізніше покрили гусячою шкірою радянського асфальту.
Історичні топоси Чорткова, передусім етнічні та релігійні – українське життя у Чорткові аж до 1939 року, чи то чортківські євреї або поляки, – усе це, здавалося, закатано катком радянської ремонтно-дорожньої бриґади, що ним трамбували асфальт, який, щоправда, довго не тримався, але періодично встелявся. Історія, безперечно, важлива для Чорткова, мабуть, міста без історії не буває взагалі.
Вікіпедія повідомляє, що станом на 1931 рік із 19 тисяч мешканців Чорткова 22,8 відсотка становили українці, 46,4 – поляки, 30 – євреї. Синагога равина Шапіро і синагога равина Фрідмана, старі назви вулиць, спогади Флоренс Мейєр Лейбліх – оце й усе, що залишилося від євреїв. З-поміж відомих чортківчан – передусім Шлемке Ґоровіц, равин Нікольбурґу, Пінхас Ґоровіц, франкфуртський равин, Карл Еміль Францоз, австрійський письменник, Лі Страсберґ, американський режисер.
Звісно, був єврейський штетль, а під час війни – ґето, де нацисти утримували десь 500 осіб, яких вивозили до табору смерти у Белжец. Відома також чортківська хасидська династія, яку заснував Давид Мойше Фрідман. У Брукліні, проходячи повз магазин Фрідманів, щоразу думаю, чи вони не з Чорткова. Колись запитаюся…
Моя нова знайома із Нью-Рошел, вісімдесятирічна місіс Кріґель, стоїть, зіпершись на стіл, у тій частині свого магазину, яку відділено від покупців важкою ширмою; ми розмовляємо з нею про Чортків. Магазин, де вона вже кілька десятиліть продає всілякі завіси, фіранки, посуд та інший крам, стоїть на одній із центральних вулиць містечка поблизу Нью-Йорка. На дерев’яному столі – голки, нитки, шпульки, дві швейні машинки, бо інколи покупці хочуть одразу підігнати придбані фіранки до розмірів своїх вікон та стель. Вона говорить зі мною українською, читає з пам’яті Лесю Українку і западає у спогади – ми разом повертаємося у Чортків сорокових років, заходимо у ґето, – власне вона, бо це не мій час, і мені туди не можна. Її шляхетне обличчя затримало легкий відбиток колишньої краси, вологі очі, тремтливі губи розповідають мені про Чортків, її місто, моє місто, наше спільне місто, хоч віддалене і відділене від нас роками.
Попри нарікання та стереотипи, наявні нині між українцями та євреями, в мене таке відчуття, ніби я розмовляю із жінкою з села: мову її так просочено місцевою говіркою, що часом видається, ніби це моя баба чомусь опинилася в Нью-Рошел і розповідає мені якісь оповідки, укладені в її пам’яті. Однак навпроти мене сумні очі Рахелі. Інколи, заблукавши у мовах, вона говорить польською або вкрапляє англійське слово, інколи її погляд і червоні прожилки в очах сухішають, інколи її слова стають незрозумілими…
В інтернеті віртуально розбудовано насамперед Чортків єврейський, дещо є польського, з ностальгією про Креси і польський побут перед 1939 роком, а найменше – український. По війні тут усе було заповнено страхом і запахом смерти: українське запілля, партизанка, ґарнізони, НКВС, смерть і зрада… Це був час хаотичної війни без жодної лінії фронту, війни, що наставала і відступала поміж днем та ніччю, війни поміж своїми та загарбниками, суцільними поділами, суцільними втратами, суцільними підозрами, суцільними смертями. Прибували перші переселенці з Надсяння та Лемківщини, цілі села та родини потрапляли у новий вимір, змінюючи століттями усталені триби життя, поверталися остарбайтери і ті, хто потрапив у радянську окупаційну зону, поверталися також вояки Радянської армії, яких забрали до війська у 1944 році та завезли, як мого діда, до Самарканда, а звідти кинули на фронт під Кеніґсберґ.
Усі були під підозрою: радянська влада не довіряла ні переселенцям, чий побут вона знищила, ні остарбайтерам, що нібито працювали на німців, ні здемобілізованим червоноармійцям, яким імовірно бракувало лояльности, – а українське запілля могло закинути недостатній патріотизм узагалі кожному. Місцеві ж просто були для всіх заручниками. Усі ходили поруч: москалі з бандерівцями, колгоспники з одноосібниками, смерть із життям, зрада із честю. Треба було вибирати… але й вибору особливого не було.
Нещодавно я прочитав у “Літописі УПА” протокол допиту тодішнього голови сільради села Базар Дмитра Микуляка: упівська безпека стратила його 1948 року як імовірного інформатора НКВС. Допитувач із СБ, який заховався за цифрами 20/3, виказуючи хист психолога, ловив допитуваного на неточностях і плутанині: мовляв, той явно грав на два боки, щоб у такий спосіб перетривати хаос і вижити.
Можна тільки уявити, як сидять у бункері двоє: той, хто питає, і той, хто відповідає на запитання. В обох обмаль часу. Один мусить дізнатися про інформаторів і чекістів, аби допомогти своїм соратникам, другий – довести, що є невинним або принаймні що служив совітам із примусу, аби уникнути розстрілу.
Обидвоє знають: щось неминуче чигає на одного з них…
Оскільки євреї зникли під час війни, а поляків вивезли до Польщі після неї, то національна політика торжествувала повним ходом, дарма що усіх приїжджих місцеві називали москалями, а старше покоління ніяк не могло опанувати російську мову. Авжеж, ті, кому довелось відкалатати сибірські табори, вивчили її добре, але не всім дозволили повернутись на батьківщину, та й не всі змогли.
Тепер, переглядаючи фотографії Чорткова в інтернеті, особливо з початку минулого сторіччя і пізнішого часу, я знаходжу якийсь особливий світ, що залишився на цих світлинах і подекуди у спогадах: історія XX століття, її трагізм, етнічне протистояння, міти й упередження українців і поляків щодо євреїв, українців щодо поляків, поляків щодо українців, євреїв щодо українців і поляків… Поділ, що його утримувала колективна пам’ять поколінь цих етносів, був і релігійним, і політичним, і етнічним. Жодна зі сторін аж ніяк не прагнула зрозуміти іншу, але вважала свої образи найпекучішими й арґументи найвагомішими. Чортків, як і решта галицьких міст, до війни був багатоетнічним і багатокультурним, але площини тієї багатокультурности мало перетинались. Таким був Бучач початку XX століття, описаний Шмуелем Аґноном, чи Дрогобич Бруно Шульца, – хоча слово “описаний” надто спрощує справу, бо ані Аґнон, ані Шульц свої міста не описували, вони творили їх наново, а справжнє місто і місто уявлене, з художнього тексту, – це дві різні реальності. Чортків був типовим галицьким містом за Польщі і типовим райцентром – за Радянського Союзу. Типовим, та не зовсім. Тут було збудовано військове летовище та розквартировано чимало армійських частин, переважно авіяційних. Чортків став одним із форпостів Прикарпатського округу, містом військовиків, які й змінили структуру людности, адже льотчики усіх національностей приїздили сюди з усіх усюдів, як і солдати строкової служби.
У колишній синагозі совіти відкрили будинок піонерів, повідкривали воєнторги, армійські їдальні; для військовиків будували житло. До цієї справи залучали імісцевих, але не всіх, бо вони чи їхні близькі, по-перше, перебували під час Великой Отечественной войны на временно оккупированной территории, по-друге, їх усіх і далі підозрювали у симпатії до націоналістів (і недарма: якось 1973 року невідомі вивісили тут жовто-блакитні прапори; місто аж заціпеніло). Крім того, місцеві – заледве не кожен другий – мали родичів за кордоном. Тож для них лишався ремонтний завод, кондитерська фабрика, АТП, а у військовій іфраструктурі дозволяли працювати тільки особливо перевіреним.
У 70-х та 80-х роках військові реактивні літаки раз по раз проносилися над головами тутешніх городян і довколишніх колгоспників, засвідчуючи міць і боєздатність радянської влади. Найдовше я пробув у Чорткові та його околицях під час фільмування кінокартини “Вишневі ночі”, у якій мені довелося зіграти епізодичну роль “ястребка” Романа – роль невеличку, але з текстом, що мене тоді дуже тішило. Дарма що після двох місяців на знімальному майданчику на екрані я з’являвся лише у трьох епізодах, – якихось дві хвилини, але зі словами, ще й із стріляниною з карабіна. Знімальна група мешкала у центральному готелі Чорткова, праворуч – райком, просто – пам’ятник Лєнінові, ліворуч – універмаг.
Надворі – 1991 рік, країну лихоманить, але якимось дивом кінокомпанія “Рось” утілює свій проєкт. Приїхав на зйомки, отримавши листівку від асистентки Лідії Чупіс, хоча мою участь у фільмі узгоджено було набагато раніше, принаймні за півроку перед зйомками, у Тернополі, при столі з режисером Аркадієм Микульським. Першого дня у Чорткові, примірявши акторський костюм, у якому мав зіграти свого “ястребка”, – картату куртку, широкі коричневі штани в широку білу смужку і чорні незручні черевики, отримавши кімнату в готелі, ще й відбувши різні формальні процедури, пов’язані з фінансами та графіком зйомок, зачинився у кімнаті й заснув. До цього мого кінематографічного дебюту мала стосунок і родинна історія, пов’язана з наймолодшим бабиним братом. Старший її брат, Василь, загинув під Варшавою 1944 року у штрафбаті, куди потрапив внаслідок арешту за шкідництво – був якимсь урядником у щойно створеному колгоспі, куди їхню родину записали як представників найбіднішого селянства. Щоправда, баба твердила, ніби по війні до нас приїжджав якийсь офіцир і привозив її матері та моїй прабабі, Юлії Погрібній, папери та військові нагороди сина. Зрештою, завдяки цьому прабаба змогла до своєї жалюгідної колгоспної пенсії додати ще військову за сина. Василь Погрібний, здається, не був одружений; я ще пам’ятаю його вицвілу фотографію, єдину у нашому родинному альбомі. Молодшого брата моєї баби Анни звали Федір Погрібний. На жаль, я не пам’ятаю жодної його фотографії, ніколи і ніде не знаходив їх, знаю його портрет лише з бабиного опису: високий, чорнявий, з родимкою на лиці. Коли совіти вдруге прийшли у Базар, було йому років 15 чи 16. Це покоління мало тільки три шляхи: до української партизанки, в “ястребки”, або на шахти Донбасу. На родинній раді, яка складалася з двох прабабиних братів Романа та Василя Червоняків й із самої прабаби, вирішили, що найкращим способом уберегти молодого хлопця від небезпек, які чигали на той час звідусіль, буде прилишити його вдома. Власне, це його й згубило. Бо більшість Федьових ровесників, котрі, – зрозуміло, з великою неохотою, – поїхали на Донбас, згодом або повернулися до села, або залишилися там, але зберегли собі життя. Федьо ж загинув, і то за нез’ясованих обставин. Ставши “ястребком”, Федьо отримав карабін без затвора, але, зі слів баби, дуже ним тішився. Чи міг усвідомлювати всю небезпеку того “ястребкового” існування у війні без лінії фронту? Навряд чи, якщо тієї небезпеки не змогли передбачити навіть його мама і вуйки. Якогось дня він забіг до хати з карабіном повідомити, що його група з трьох осіб має якесь спеціяльне завдання, а за день-два вони повернуться. Це був останній раз, коли моя баба бачила його. Вони пішли у село Полівці, власне, на хутірці побіля того села. За бабиною версією, хтось, може й Федьо, побачивши пасіку, вирішив скуштувати меду. Зайшли до хати, натрапили на повстанців. Живими їх ніхто уже не випустив….
Кілька днів поспіль прабаба із бабою ходили полями і шукали Федьове тіло. Люди казали, що бачили там чи там побитих, і вони йшли удосвіта полями. Не боячись, чи, власне, переборюючи страх, шукали серед мертвих. Так спочатку минали дні, тижні, потім роки і десятиліття. Федьо перетворився на родинну леґенду, про нього говорили завжди по неділях чи на свята, надто коли приходили бабині вуйки – Роман і Василь, які почували і свою провину за Федьову долю. Хоча як його було вберегти?
Про бабиного брата Василя усі принаймні знали, що вбитий на війні і лежить у братській могилі десь біля польського села Студзяна під Варшавою, але Федьо зник як не було. Я шукав якихось згадок про цю справу у тому протоколі допиту базарського голови: він доволі докладно оповідає про події 1944-1948 років, але про тих “ястребків” і про нашого Федя немає нічого. Зрештою, ті, хто вбив Федя, могли і самі наступного дня потрапити у засідку чи загинути у бункері, їх могли розстріляти свої. Отже, жодних слідів. Тоді, надягаючи куртку “ястребка” Романа і беручи до рук карабіна, що з нього, за сценарієм, мав відстрілюватись у нічному бою, я ставав на екрані Федьом, шістнадцятирічним братом моєї баби Анни. Весь виділений піротехніком запас куль я вистріляв у ніч. Затвор у тому карабіні був справний. Разом з іншими акторами-аматорами, Вітею Феськовим та Матєєм, ми завалилися у чортківський ресторан, аби відзначити свій кінематографічний дебют. Правду кажучи, Вітя і Матєй були просунутішими у кіні, ніж я: Вітя знімав любительські короткометражні стрічки та керував шкільною фільмовою студією, а Матєй мав продюсерувати наш із ним фільм про мандрівний театр, до якого ми разом писали сценарій (навіть місце для зйомок вибрали і дібрали акторів із місцевих та учнів, де він викладав російську філологію, однак щось завадило: здається, я просто втратив інтерес до того задуму). Але в мене, на відміну від них, були свої кінематографічні амбіції, які укладалися у великий “Енциклопедичний словник кіна”, куплений ще в середині 1980-х у Симферополі (де ми у тому ж складі мандрували південним берегом Криму з усіма пригодами, притаманними таким молодим бевзям): розгорнувши книжку на літері “Т” і натрапивши на ім’я Андрєя Тарковського, я без вагань заплатив 25 рублів і тягав той грубезний том цілим Кримом. На додачу, та енциклопедія інформувала не лише про радянське кіно, а й про світове, яке мене цікавило найбільше. От із таким кінематографічним баґажем ми і прибули до Чорткова на зйомки “Вишневих ночей”. Але, мабуть, не тільки з таким. Попри барахло, яке дозволяли нам дивитися радянські цензори, усе-таки просочувалось і добре західне кіно,так чи так імена Збіґнєва Цибульського, Даніеля Ольбрихського, Джини Лолобриджиди, Марчела Мастрояні були знані, а прізвища італійських режисерів читали наче вірші – Антоніоні, Феліні, Пазоліні, римуючи їх із кадрами фільмів, які запам’ятовували, як полотна середньовічних майстрів чи художників-модерністів: вивчали композицію: розташування людських тіл, обличчя, одяг, будинки, пагорби, кольори, співвідношення чорного та білого. За джерело інформації правила енциклопедія, бо де я міг би потрапити на закриті сеанси іноземного кіна чи на фестивальні прем’єри. Найдовше, мабуть, розглядав там кадр із “Євангелія від Матвія” Пазоліні: на пагорбі Ісус у білому, його послідовники та народ. Набагато пізніше я таки подивився цей фільм, знаменний ще й тим, що на роль Христа режисер попервах нібито хотів запросити Євґєнія Євтушенка, що додавало особливої інтриґи.
…Отже, ми святкувати свій дебют. А що валився Радянський Союз, то це відчувалося і в районному ресторані: нестача харчів і питва давалася взнаки (пляшка горілки коштувала аж 25 рублів, решту цін уже не пригадую). За столиками сиділи ще радянські офіцери, переважно льотчики з блакитними погонами і петлицями, траплялись із чорними – зв’язківці, ще якісь місцеві лярви, ділки. Наступного ранку група вибиралася під Улашківці, знімати епізод за участи Костя Петровича Степанкова, якого на зйомки привіз двометровий старшина ДАІ. Видно було, що дорогою вони встигли окропити грішні душі, сцена не в’язалася, Степанков щораз забував текст, режисер нервував. Потім взагалі задощило, і ціла кавалькада кінематографічних авт поволі посунула у бік Чорткова. В якомусь селі знімали нічний бій. Ми приїхали завчасно і вишикувалися біля авта, кожен зі своїм ружжом і холостими патронами. Поки режисер із оператором вирішували, що і де знімати, ми вимінювали ті патрони на яблука у міcцевих дітлахів, які крутилися біля нас уже від рана (уроки, ясна річ, скасували). (Згодом, уже в Тернополі, я відвідав Костя Петровича в готелі як доброго знайомого. Йому тоді болів зуб, і він не мав настрою розмовляти, але витягнув гроші і попросив збігати удолину до ресторану та принести пляшку. Я вмить зганяв, і ми почали лікувати Костю Петровичу зуба. Мене цікавив Параджанов, і Степанков про нього розповідав…)
Десь посередині знімального процесу, глибокої осені, режисер вирішив відпустити групу на якийсь час додому; переважно це були кияни, вони зранку виїхали доТернополя, аби звідти дістатися Києва. Режисер Аркадій Микульський, оператор Сашко Мазепа й асистент Ліда Чупіс до Києва не вибиралися, мабуть, якісь справи затримували їх у Чорткові, залишився і я. Чорною режисеровою “Волґою” ми доїхали до Базару, при в’їзді Микульський наказав водієві просиґналити на мою честь, аби село дізналося, хто ж його нині відвідує, однак це лише сполохало гусей, які переходили дорогу.
Стояла вільга осінь.
Пасовища над Джуринкою зблякли.
Посадка обабіч дороги наполовину скинула листя.
Цегельня уже відпрацювала свій сезон, і лише вартівник з напівосліплим старим псом сидів на сходах будиночка, в якому ночував ціле літо і зиму, і курив.
Пастухи саме збиралися домів. Тумани з-над річки і дими спалюваного листя висіли у повітрі.
Ліда разом із бабою заходилися готувати вечерю, Микульський із Мазепою роздивлялись родинні знімки на стінах і питалися мене, хто є хто.
У дверях рипнуло – увійшов сусід, він мав якусь справу до баби.
Поки я представив йому кіношників, баба пояснювала йому щось про копання бараболі.
Кіношники мене перепитували, про що вони говорять.
* * *
Я вже казав, що ніколи не вважав Чортків своїм містом, хоча саме там моя мама, тоді – студентка Чортківського педагогічного училища, народила мене у місцевому пологовому будинку. Щоправда, свідоцтво про народження виписав діловод базарської сільської ради, старенький Тивоняк, який дожив майже до 90 років і помер самотнім, зламавши ногу. Мабуть, усі записи новонароджених у 50-70-х роках зроблено його чітким почерком; написи деяких літер, надто “к”, свідчили, що він ходив до польської школи. У дитинстві я погано їв, баба намагалася з цим боротися. Якось вона домовилася зі своєю двоюрідною сестрою Михайліною, яка мешкала у Чорткові, щоби знайомі дохтори перевірили мене і щось виписали для апетиту. Михайліна була однією із бабиних сестер по вуйкові Василеві, працювала у райсоцзабезі, винаймала однокімнатне помешкання у центрі міста і виховувала племінника Сашка, якого забрала від молодшої сестри з Казахстану. Ту далеку казахстанську сестру я бачив на фотографії, з акордеоном; здається, їй не вельми там велося, а Сашка баба називала байстрюком. Сашко, старший від мене на кілька років добре збудований хлопець в окулярах, дужки яких були прикручені дротом, вирізнявся надзвичайною зухвалістю: пригадую, на Покрову він звідкись роздобув циганську голку і проткнув колесо трактора, яким до сусіда приїхав приятель. Коли сусід із гостем, хильнувши, вийшли з хати, зморщене колесо похнюплено дивилось на тракториста… Михайліна мені не подобалась тим, що все на світі знала і повчала бабу та мене, мала голос пані з міста, а над горішньою губою в неї росли вуса. Після відвідин Михайліни ми з бабою пішли до дохторки, яку та нам порадила. Дохторка нічого мудрого не придумала і приписала мені пити риб’ячий жир і полин. Риб’ячий жир ми купили в аптеці й, уже зовсім не маючи часу, поквапилися на автостанцію. Дорогою баба бідкалася: мовляв, кого вона має показувати мамі, якщо я так погано їм, і лякала мене, що коли не питиму жиру, напуватиме мене полином, а який він гіркий, я ще не знаю… У Михайліни ми бували не часто, лише з нагоди риб’ячого жиру.
Більше мені подобалося відвідувати бабину родину на празнику. Зазвичай на початку осені ми вибиралися учотирьох – дідо, баба, вуйко Федьо (брат моєї мами, якого назвали на честь загиблого) та я – до сусідньо го села Палашівки, що по-місцевому було Павшівкою. Звідти походила бабина мама Юлія, вона вийшла заміж до Базару за вдівця – Онуфрія Погрібного, який мав уже двох дітей і з нею нажив ще трьох – Василя, Анну та Федя. Їхній шлюб тривав не надто довго, бо Онуфрій почав пити, продав землю і врешті-решт опинився у тій-таки Павшівці, у старшої доньки від першого шлюбу; там, здається, і помер, там і похований. Прабаба з трьома малими дітьми залишилася сама, ґаздуючи на клаптику городу біля хати та маючи якесь поле, що його дістала як шлюбний дарунок від батьків. Отже, велося їй нелегко. Баба оповідала, що її мама, повертаючись влітку пізно з роботи, визбирувала сонних дітей, як мак, по оборі і тим, що вдалося сховати під час обіду в пана чи господаря, годувала, попихаючи їжу пальцем. У неї були два брати – Роман і Василь – і сестра Параска. Усі мешкали у Павшівці, одне побіч одного на тій горі.
Празник у Павшівці був 28 серпня – як казали, на першої Матки Божої. Кінець серпня ще тримав помірне тепло. Йти до Павшівки треба було гостинцем, коли минули цегельню, то вже половина дороги. Я йшов попереду, тримаючися за бабину руку, позаду дідо, який щораз закашлювався і ставав перепочити, та Федьо, який, майже не випускаючи диму, цілу дорогу курив улюблену львівську “Верховину”. Перше заходилося до вуйка Василя, якого дідо називав “пролєтаріятом” за його демократизм і широку душу. Його жінка тоді вже хворіла на розсіяний склероз, і цілу господарку вела наймолодша вуйкова дочка Вірка з чоловіком, якого усі називали москалем, хоч він був із Вінниччини (але, як згодом виявилось, безпросвітним пияком). Вірка з москалем мали двох синів: старший нездалий, а молодший – жвавий і притомний хлопець. Обидва мені подобались. Після гостини вуйко Василь нас завжди чимось обдаровував; найчастіше у порваній торбі баба несла для мене молодого кроля, білого або сірого (сірі мені подобалися більше, бо білі мали червоні очі і рожеві носи). Принісши додому малого крілика, дідо робив для нього окрему клітку, і до мого обов’язку належало його годувати, це тривало кілька тижнів, потім я втрачав до нього цікавість, відтак крілик переходив до загалу. З празнику поверталося також на піхоту. Сутінки вкривали гостинець, річку Джуринку, цегельню, і лише пагорби села Базар де-не-де світилися тьмяним світлом, бо часто-густо цієї осінньої пори з’являвся легкий туманець. Федьо зазвичай впивався, і дідо, також напідпитку, проводив з ним роз’яснювальну роботу. Баба несла у торбі крілика і допитувалась мене, чи буду його доглядати, я відповідав ствердно, але вона мені не вірила, і я сам собі не вірив. Якоїсь осені я страшно застудився, і мені не могла дати раду навіть медсестра, уколів якої я найбільше боявся. Мав сухий кашель, і баба потерпала, що мене може вчепитися астма. Хтось порадив їй привести мене ранком до кошари, заки туди прийдуть працівники, щоби я з годину подихав випарами овець. Якщо повторити це кілька разів, тоді, може, попустить. Ще хтось радив змастити груди собачим жиром, але пса треба було впіймати і забити, від цієї поради баба навідріз відмовилася, бо то створіння Боже. Я також був щасливий від того, що не буду, наче старий Якимець, їсти псяче сало і тхнути псом. Також, думалося мені, хто ж то мав би забити пса і чийого. Майже з тиждень ми вставали вдосвіта, десь о третій ранку. Баба розпалювала грубу, гріла чай. Світла вона не вмикала, тож, підкидаючи вугілля і дрова у піч, відкривала дверцята і дозволяла язикам вогню збільшуватись і скакати по стінах. А потім знову заганяла їх у піч. Була пізня осінь, із дощами, холодними вітрами, болотом, але вдосвіта вже легкий морозець сковував ґрунт, уздовж дороги лежали замерзлі сліди вантажівок і тракторів, а розсипаний жом, утративши колір і запах, кривими смугами з примерзлою сечею і кінським лайном позначував шлях, яким возили напередодні поживу колгоспним коровам та коням. Ми справді приходили задовго до перших працівників ферми. Баба заздалегідь домовилася з далеким родичем.
Той залишав для нас в умовленому місці ключ. У кошарі було кількасот овець. Усередині найперше вдаряло у ніздрі затхле овече повітря, просякле соломою, сиками та боберками, давно не біленими сірими, з чорними плямами, стінами. Вівці були переділені, відгороджені дошками – де-не-де траплялися молоді овечки, яких я бачив на церковних мозаїках, – правда, від церковних вони відрізнялися присохлими до шерсти задніх ніг боберками, що нагадували шоколадні горошки. Баба садовила мене на дошку і підтримувала, а я мусив глибоко вдихати овече повітря і овечий сморід. Майже тижнева терапія дала свої результати – я почав краще відкашлювати. І ми припинили наші вранішні мандри.
* * *
Чортків для мене поділений на три часові виміри: австрійський, польський і радянський; та на кілька важливих топографічних точок: двірець, автостанція, ратуша з годинником, торговельні ряди. Австрійський насамперед пов’язано з австрійськими черевиками. Ці черевики дідо попервах тримав на горищі, по-місцевому “на вишці”; не знаю, звідки він їх приніс, можливо, від когось із села або з базару в Чорткові чи Бучачі. Це були грубі, з кованими плішками на обцасах і носках, заклепані металевими затрасками, важкі, я не міг їх піднести, руді, припалі пилом, вони самотньо стояли в окремо відведеному місці, спочатку дідо хотів сам їх носити, але черевики виявилися важкими і натирали до крові дідові ноги, тож він вирішив їх продати. Кілька покупців приходили у будні, пооглядавши черевики, запевняли, що, може, куплять, але потім не поверталися. У неділю, коли нас навідували родичі, після гостини та кількох келішків самогону, дідо йшов до комори, виносив черевики, попередньо обтерши їх своєю масивною рукою, і, прихвалюючи шкіру та роботу, пропонував їх на продаж. Прихвалювання починалося з того, що це черевики австрійського вояка з першої войни: щасливець, якому вони дістануться (бо не купити їх може лише дурень), ніколи їх не зносить, бо вони вічні, філософствував дідо. Цей нескінченний торг і небажання потенційних покупців платити зовсім смішну ціну, 25 рублів, яку дідо чомусь загадав, не відступаючи від неї ні на крок, його таки втомлювали, зрештою, він зовсім не розумів, як можна такий товар проґавити.
Але час спливав, черевики й надалі самотньо стояли в коморі, і тільки в неділю, для покупців, їх виносили та протирали, однак це не допомагало їх позбутися.
До австрійського періоду можна додати чортківські військові касарні; як почалася Перша світова, військо разом із новобранцями виїхало з Чорткова; згодом повернуло з італійського фронту обідране, вошиве, з переказами про те, як десь, чи то в Словаччині, чи на Закарпатті, господиня частувала локшиною з мишей.
На першу войну забрано було кількадесят чоловіків, не знаю, чи всі вони повернулися, але ті, хто повернувся, збагатили місцевий дискурс новими враженнями, дещо перекрученими назвами італійських, угорських і австрійських міст, оповідями про військову муштру, війну, полон і голод. Польський – чомусь більше єврейський, кілька єврейських родин у Базарі, кілька євреїв-міняйл, які дрантливим возом їхали до сіл і вимінювали хатні ужиткові речі на збіжжя, цукор та інші селянські продукти. Цей час також пов’язано з еміґрацією до Америки (Північної та Південної). А ще з поверненням декого звідти з грошима, американським вбранєм, патефонами та платівками і відчуттям омріяного багатства. Радянський – із проникненням російської мови, райкомом і колгоспами, великими плакатами з радянськими гаслами та портретами вождів, військовиками. Власне, військові частини нагадували всім про окупацію, російська мова – про чужинецьку присутність; автобусний парк як міг скорочував відстані великої родіни, ремзавод як міг лаштував сільськогосподарську техніку для трудівників села, сільгоспхімія як могла засипала поля хімікаліями, і лише кондитерська фабрика підсолоджувала гірку радянську дійсність. Моє дитинство перервалося у літі 1972 року, коли захворіла баба. Хвороба була тривалою, і дідо мусив часто їздити до Чорткова, до шпиталю. Я ночував по сусідах і по родині, від якогось часу мені почало подобатись, ніхто мене не доглядав, ніхто не пильнував, чи я наїджений а чи ні, цілими днями я блукав понад річкою або в садку Яворської і на горбі біля клубу. Садок Яворської якраз сусідив із нашим городом, варто було мені вибігти стежкою попри шопу, і я потрапляв на заборонену територію. Та Яворська була дурнуватою страшною бабою, яка ходила від хати до хати і стягувала на своє обійстя усілякий мотлох, що його ховала у старій хаті або десь поодаль. Зиму вона у когось перебувала, а влітку та восени взагалі тинялася без певної мети. Навколо її хати все позаростало, земля була вільга, тут справді відчувалася якась самотність, запустіння. Яворська рідко, але навідувалась додому, у її садку завжди було повно дітлашні, що бавилася у хованки або шукала влежаних грушок. У той момент Яворська згадувала, що вона є власницею цієї хати і садка, тому зчиняла рейвах, кричала, що аж біла слина бризкала з-поміж її рідких і зіпсутих зубів, бігала за нами, виганяючи з порослого травою, високими лопухами, будяками та кущами бузини подвір’я. Але швидко заспокоювалася, сідала на ковбан трухлого дерева і дивилася на нас, що визирали з усіх кутків, чекаючи на продовження цієї нескінченної гри. Сварилася на нас далі, але вже якось неаґресивно. Яворська помре, мабуть, при кінці 70-х, кілька сусідів ховатиме її. Останні місяці свого життя вона проведе поміж родини, котра опікувалась нею і якій вона довіряла. Садок викорчують, аби збудувати нову хату, і там уже не буде кому сваритися…
Річка чи потічок вабив мене там, де я чимдуж (бо страшно) збігав попри хату пияка Кухарського, який лежав серед трави на своєму подвір’ї та щось кричав мені навздогін. Біг попри старий млин, вдолину до містка, що веде до Заводи, тоді скручував уліво і потрапляв у зарослі. Дідо приїжджав з Чорткова увечері й забирав мене додому.
Одного разу він приїхав особливо засмучений, сказав, що на бабу чекає тяжка операція. Теплого липневого надвечір’я ми готували вечерю, точніше, дідо швидко всмажив яєшню і приніс з грядок кілька помідорів, великий огірок і зелені стебла цибулі.
Нарізаючи овочі на салат, дідо оповідав, як по закінченні війни, коли їхню частину перекинули до Угорщини, він завершував свою військову службу на озері Балатон звичайним кухарем. Мені не подобається, що мій дідо у війську був кухарем, але яєшня смачна, салат також, а чай запашний.
Дідо питає, чи питиму чай. “Угу”, – відповідаю, бо рот напхано їжею.
Наламавши малинових прутиків, дідо вкидає їх до окропу.
Ми готуємо чай на керогазі, я помішую окріп великим малиновим прутиком, що його дідо залишив спеціяльно для мене. Час до часу я виймаю прутик і чекаю, заки він трохи вистигне, а тоді облизую його; кисло-малиновий прутик обпікає піднебіння, але я терплю. Наступного дня, у неділю, ми збиралися з дідом до Чорткова. Як виявилося, сяку-таку одіж я мав, але зі взувачкою вийшла проблема: єдино пристойними з дідового погляду, – себто те, в чому можна їхати до міста, – були чоботи з дірами для ковзанів на обцасах, в них я ходив і почасти ковзався взимку.
Зранку одягаю сорочку і чорні штани, взуваю намащені звечора чоботи.
Літні сутінки просіває сонячне проміння. Брудне, зеленаве світло помалу заливає крайнебо.
Ми йдемо на автобусну станцію.
В автобусі я знайшов карбованця. Це трапилося цілком несподівано: я зігнувся поправити штанину і побачив просто перед собою рубель. Я тихо сказав про це дідові, бо власником скарбу могла виявитися огрядна односельчанка в пишній хустці з великими ружами (як казали у нас, рожами), зав’язаній по підборіддя. Дідо й собі нахилився, ствердно до мене кивнув, я миттю опинився під переднім кріслом, схопив карбованця і затиснув у долоні, уявляючи, скільки карамелі, пластівців чи морозива зможу накупити. З такими солодкими думками ми в’їхали до Чорткова і вийшли біля 16-го магазину.
Перше, що я вициганив у діда, – це дві склянки газованої води з сиропом, проста коштувала копійку, з сиропом – три. Другу я допивав насилу, але щоби мене дідо не запідозрив у захланності, пив великими ковтками, наче втамовував велику спрагу. Газована вода пощипувала горло і язик.
Липневого ранку я єдиний ішов у чоботях, бо мої ровесники, які траплялися нам назустріч, чимчикували у легких сандалях. Я довіряв дідові, але навіть він супився, дивлячись на чоботи, які гризли мене і тхнули чорною пастою та кирзою.
Лікарня стояла на пагорбі, з якого видно було приміське село Біле. Пригадую жінок у халатах на лікарняному подвір’ї, хворих було чимало, ми сиділи у затінку на лавці та розмовляли з бабою, точніше, вона шпетила діда за мої чоботи, а той мляво відбивався від її звинувачень. Перед нами увесь час, тримаючись обома руками за поперек, проходжала взад-уперед вагітна з великим животом, зупинялася і хапала повітря.
“Не може родити, бідна”, – пояснює нам із дідом баба. Вони й далі ведуть свою словесну війну, наче баба не у лікарні, а вдома, готує сніданок чи обід, а водночас дає свої важливі доручення або ж коментує дідові мудрування. З усього я розумію одне: на бабу чекає тяжка операція, а на мене, мабуть, переїзд до Кривого Рогу, до мами з вітчимом і моїм молодшим братом.
Поверталися ми з дідом останнім рейсом. Не знаю, як це трапилося, але рубля я загубив, хоча його втрата мене вже не так хвилювала, – непокоїло інше: неминучий від’їзд до Кривого Рогу. Так я прощався з дитинством. У моєму дитинстві при дідові та бабі, неподалік нашої хати був пагорб, до якого вела втоптана стежка: нею ходилося, нею гнали худобу, нею найзухваліші зухвальці їздили велосипедом: потрібно було неабиякої вправности, аби з розгону влетіти на стежку, не схибити і не зірватися…
На тому горбі стояла збудована сільською громадою у 20-х роках читальня, яка наприкінці 60-х правила вже за сільський клуб. Щонеділі туди сходилося дуже багато людей, тоді танці називалися ще забавою. Місцевий кіномеханік не радо поступався прихильникам забави, бо йому потрібно було виконувати план, під тиском він погоджувався, але по рублевi мусили зібрати. Тодішня музика – баян чи акордеон, бубон, ще без механічного пристрою для ноги, якась трубка, або саксофон, або цимбали залежно від того, хто з місцевих музик тої неділі міг грати. У залі розсовували довгі ряди дерев’яних крісел, – і забава починалася переливами баянових голосів та басів, дрижала шкіра бубна і тонко тяли мідні тарелі, соло труби або саксофона – пари кружляли у польці, фокстроті, вальсі. Вікна читальні, а тепер клубу, за доброї погоди відчинялися навстіж, і музика, вивільняючися з обмеженого простору, виривалася назовні. У вікнах стояли переважно старші сільські жінки, які пильно споглядали, хто з ким гуляє, щоби вже з понеділка, ділячись враженнями про забаву, припускати, хто кого собі вподобав і хто, ймовірно, побереться цієї осені. Не менше вешталось і сільської дітвори різного віку, вони то ганяли зграйками, то стояли на веранді біля старших хлопців, які курили і слухали різних історій: хтось повернувся з війська, хтось натомість збирався йти восени, хтось розповідав про риболовлю або про мотоцикли…
Коли музики переривалися, розпашілі танцівники виходили на перекур, дівчата і жінки стояли при стіні або сиділи на лавках, липнева ніч гула, мов вулик. Іноді десь при кінці забави хтось влітав до середини клубу й, викрикуючи, кликав на поміч родича. Тоді ставало зрозуміло, що біля клубу – бійка. Музика уривалась, і юрба вивалювала на подвір’я. Бійців, розігрітих самогоном, який вони перед тим разом розпивали на ґальорці, колом обступали люди різного віку. Під їхніми здивованими поглядами молодики у білих сорочках, поплямлених кров’ю та зеленкою трави, ще якусь мить борюкалися, заки один із них важким ударом звалював супротивника й, остервеніло хилитаючися, відтак раз по раз кидався до переможеного, якого уже встигли підвести.
Якогось холодного ранку на горбі зібралося нас п’ятеро хлопчаків, сіявся дощик. Івасенко, в тата якого мій дідо відкупив німецький баян за 200 рублів, викопує ямку, інші приміряють щойно витесані патики, усі ми готуємося до гри. Гра називається кічка. Івасенко найстарший поміж нас, найбільший зірвиголова цієї околиці, завжди у супроводі кількох хлопчаків, які йому прислуговують, міцний і жорстокий як на свій вік. Його шайка завжди нипає над потічками, біля залізного магазину, місця, де продають раз на тиждень гас, який називають по-місцевому нафтою. Він уже курить і похваляється, що його батько не раз бачив його з дзиґарем.
Через горб саме переходить Яворська. Здалеку вона схожа на циганку, бо на ній кілька кабатів та спідниць, які хтось їй, мабуть, подарував. Івасенко помічає Яворську, відкидає патика, яким щойно длубав ямку, і показує старій непристойний жест, який ми дозволити собі не могли. Яворська, наближаючися, починає клясти: “А шляк би тебе трафив!” – і замахується на нас палицею.
Всі – врозтіч, окрім Івасенка, котрий спльовує в її бік і з якоюсь недитячою жорстокістю підносить свого патика та замахується у відповідь. Яворську це спочатку ошелешує, вона на мить відступає, але, отямившись, із припливом нової люті кричить і йде у наступ. Хтось із дорослих, ідучи гостинцем, кричить на нас, ми ховаємося за клубом. Івасенко, знайшовши кілька скурків, закурює і пропонує нам, хтось погоджується, але одразу закашлюється – чим відбиває охоту іншим. Івасенко вчить, як краще позбутися запаху тютюну, заїдаючи полином. Перекуривши, він пропонує знову почати кічку, бо та дурна вже пішла. Ми поодинці виходимо на горб, шукаємо наші патики, Івасенко видлубує ямку, вигрібає рукою з неї землю. У кічку гралося так: на ямку ставили патика, гравець своїм патиком підкидав його з ямки і вже у повітрі бив по ньому щосили. Вигравав той, хто відправить патика якнайдальше. Цього ранку гра розпочинається як завжди. Хлопці підходять до ямки, підкидають патика, патики зі свистом літають у повітрі. Не всі можуть поцілити одразу, тоді Івасенко каже що, курва, не годен або дрочиться: “скажи яма”, а відповідь була – “твій тато на мамі”. Чому тато на мамі, ми вже тоді розуміли… Зі своєї обори вибігає Йванцьо, мабуть, Івасенків ровесник, себто старший від нас на рік-два, стає поодаль. Івасенко кличе його до гурту, але Йванцьо заперечливо хитає головою, просто він любить, аби його просили. Ми всі знаємо, що Йванцьові не дозволяють з нами гратися. Його припинають, як пса, а за непослух над ним знущаються: або кидають на ніч до пивниці, або годинами тримають у кутку на кукурудзі з кількома підручниками, які він ніколи не читає, у високо піднятих руках. Руки Йванцьові слабнуть і книжки опускаються, але тато шмагає його паском по спині, і Йванцьові доводиться знову підносити руки. Йванця недавно відправили у допоміжну школу до Пробіжної, але він звідти втік додому. Ми знаємо, що Йванцьо гратиме з нами в кічку аж заки його дідо не запримітить, що він звільнився від шнурка, яким було його зранку припнуто.
Івасенко приймає Йванця до гурту. Йванцьо підходить до ямки, підкидає своїм патиком патик, яким граємо, і сильним ударом відправляє його далеко вперед. Ми міряємо, на скільки патиків Йванцьовий патик відлетів, виходить, що на 45. За ним Івасенко граційно підкидає свого патика і щосили б’є Івасенків патик теж відлітає на чималу відстань, ми швидко міряємо, і виходить 38 патиків. Івасенко каже: курва, не може бути, ми переміряємо, але Івасенкова таки не долетіла до Йванцьової кілька палиць. Усе починається знову: підкидає Йванцьо і б’є, підкидає Івасенко і б’є, підкидає Йванцьо і б’є, підкидає Івасенко і б’є. І хоч скільки ми міряємо, але виходить, що Йванцьо таки переміг. Йванцьо стоїть і дурнувато сміється.
А Івасенко, підбігши до Йванця, якусь мить ненависно дивиться на нього, а тоді б’є його в лице так, що в того проступає легка цівка крові і нижня губа вмить спухає. Ми відвертаємо погляди, нам шкода Йванця, але ми боїмося Івасенка.
Йванцьо розвертається, кидає свого патика і біжить, підскакуючи, до хати.
Івасенко дивиться на нас і, виправдовуючися, каже: той дурний Йванцьо не так бив по патику. Ніхто Івасенкові не заперечує, але всі знають, що він бреше, бо просто боїться втратити нас. Першим озивається до Івасенка Місько. Решта, зокрема і я, наче змовившись, розходимося в різні боки з горба домів.
Івасенко вголос, аби ми чули, каже до Міська: нічо, ще прийде коза до воза.
* * *
Кілька років тому мені довелося проїхати Чортків.
Можна було обрати іншу дорогу і до Чорткова не заїжджати, але я наполіг.
Ліворуч, при в’їзді до міста, мене зустріла автобусна станція – дивний виплід радянської архітектури; хоча площу при ній заасфальтували, нічого наче і не змінилося, саму споруду лише помалювали. Пригадується, що стовбичило кілька пасажирів, мабуть селян із навколишніх сіл, кілька пазиків і секондгендівські мікроавтобуси – ознака нового часу; як годиться, буфет і кіоски, з різним-прерізним крамом, але ніхто нічого чомусь не купував. Далі – мутна, зеленувата вода Серету і знайома конструкція мосту через річку, зі зміненим транспарантом-гаслом: колись було “Слава КПРС”, а тепер щось на кшталт “Чортків – перлина України”; ще далі модерна церква й австрійська частина міста. Подекуди із залишками бруківки, всюди нові магазини, ятки, ліпші та гірші іномарки, “жиґулі”, “лади”, “москвичі” та “запорожці” сновигають містом. Замість сільських жінок у хустках і чоловіків у костюмах із капелюхами та кашкетами (бо так пасувало їхати до міста), що колись наповнювали Чортків, тепер – джинсоманія у різних її проявах, підстрижені майже “під нуль” підлітки та різнобарв’я жіночих зачісок – дякувати фірмам, що виробляють фарби для волосся. Інколи мені видається, що час, у якому перебуває мій Чортків, я склав у паперовий кораблик зі шкільного зошита в клітинку і пустив по воді: я вдивляюся у воду, в якій відбиваються будинки, вулиці, мости, синагоги, церкви, костели, вулицями ходять люди, чутно їхню розмову, але второпати щось годі.
Це якийсь дивовижний хор, у якому все перемішано, цей велетенський вулик звуків, музика, варіяції якої змінюють теми і не повторюють одна одну; мені їх щораз важче запам’ятовувати. З цих уривків історичних епох, уламків каміння, окрушин надмогильних плит, з розпачливих вигуків на їдиші, українського лементу, польського мовчання, з австрійських черевиків мого діда, кічки, загубленого рубля, горба, Яворської та інших призабутих деталей складається мій Чортків, а ще – з розлучення моїх батьків, діда та баби, змоченої цілушки хліба, посипаної цукром, і багато з чого іншого, що було моїм дитинством.
* * *
З горба розходиться зграйка хлопчаків, мовчки, без слів, аби ніколи уже не зустрітися…