Василь Мошуренко. Про війну: замальовка + дві новели

“Вже стартувала нова гонка за майбутній статус ветерана: у нас – війна… Хтось гине, а хтось – фальшує папери-документи під майбутній статус ветерана, що «дивом» вижив в горнилі війни, яка у нас називається чомусь – АТО…”

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

День перемоги…
Тюльпани… Бузок… Гвоздики… Ветерани – з медалями… Ті, хто воював… І ті, хто… обдурив усіх, окрім себе. Давно те було… Хто і що, де і як робив на тій війні – сьогодні вже нікому не цікаво. Пошана до ветеранів, бо – старість…

Вже стартувала нова гонка за майбутній статус ветерана: у нас – війна… Хтось гине, а хтось – фальшує папери-документи під майбутній статус ветерана, що «дивом» вижив в горнилі війни, яка у нас називається чомусь – АТО.

Тюльпани… Бузок… Гвоздики… Ветерани…

Плаче пам’ять… Скімлить совість… Сміються діти…
День Перемоги!

Київ
2014-2015р.р.

ВЕТЕРАНША

Недільного ранку Горпина метушилась біля печі… Важкі думки обсновували голову пекельним липким павутинням. Менша дочка Ліда (скоро – шістнадцять виповниться) поралась по хаті. Середульшенька – Галя – відсипалась на полику в кутку кімнати (щойно повернулась з Германії, куди її вивезли німці… острабайте… чи як там).
Надворі – жарить, як у печі: спека немилосердна! Швидше б упоратись, та десь бігом у тінь!
Ліда вишкрябувала сміття з кутків, з-під столу…
– Тихіше! Хай поспить… Важка дорога… Спека… Не шуми, дитино… Повертаються люди… А нашого батька Івана – нема… І не буде, – глянула на комин, де в коробочці лежала «похоронка». – Он друзяки батькові поприходили: Степан Зеленько, Омелько Мошура, Кіндрат Бульбак…
– Може, і батько… наш…
– Аби ж твої слова та Господь почув!
Враз рипнули сінешні двері… Горпина і Ліда напружено заціпеніли (може і почув Бог!), чекали… Клацнула клямка в хатніх дверях, і на порозі з’явилась… Любка – старша дочка, якої мати (прости, Господи!) і не чекала. Помалу звикалась з думкою, що її – немає. Аж – є…
Любка кинулась цілувати-обнімати: матір, Ліду, сонну Галю. Вся розпашіла, в незвичному береті на голові, діставала подарунки: сестрам – блузки, матері – кофтинку, а ще – мило, тушонка, шматки сахару, шоколадка, дзеркальця… На дні сумки лишились спідниця, якийсь плащик, портсигар, пудра і ще щось…
– А парцигар – кому? – мати зацікавлено…
– Собі… Мій портсигар…
– Ти що – куриш?
– Курю, – якось виклично відповіла Люба.
– Ти мені – не балуйся! Курю… Я вже і так наслухалась… про тебе. Люди сміятись будуть!
– Від кого ж це – наслухалась?
– А з ким із наших сільських ти бачилась там… на хронті? Забула?
– А-а-а це ці… братці-кроліки… близнюки Поліщуки… Вони обоє повернулись? Живі…
– Обоє… Петро – без ноги, а Юхим – кантужений трохи: головою махає…
– І що ж вони…
– Не питай! І не тільки вони розказують про твої… подвиги.
Вийшли надвір – під грушу крислату: у тінь. Ліда винесла з погреба узвару. Напились…
– Ходімо на город, – мати до Люби, – покажу, що там у нас… А дівчата допорядкують помалу в хаті.
На городі мати і не збиралась нічого показувати Любці, а, глянувши прямо в очі своїй старшій доньці, тихо, але з натиском на кожнім слові, – промовила: «Любко… Дитино… Оце слухай… Не вештайся селом… Переночуєш в рідній хаті… Я тобі зберу вузлик харчів… Хлібину дам… Люба! Їдь кудись, дитино. Їдь! Ти ж – «бита» дівка: не пропадеш! Тобі на Покрову вже буде… двадцять…
– Три!
– Двадцять три… Їдь, доцю. Я не хочу «слави» на село. Не хочу! Сестри вже повиростали: заміж пора… А хто ж їх візьме – бідних ?! Батька немає… Про них будуть по тобі судить… Гуляща! Хоч би який кривий-безногий… чи контужений знайшовся… Де їх взяти на всіх! Скільки погибло… Їдь, Любонько! Сестри у тебе – тихі, роботящі… Може, знайдуть собі пару… А з тобою… з тобою – одна погана «слава» на двір… І на дівчат – сестричок твоїх…
Любка спокійно дістала десь з пазухи портсигар і «бензінку» (так селяни називали запальничку). Закурила… Мати сторожко (мовчки) огледілась довкруж – чи ніхто не бачить… На городах – ні душі: неділя свята…
– Добре, мамо… Не буду вступать в розбори! Спасибі за… правду. Спасибі за все… Удосвіта піду на станцію. Поїду добивать японця!
– Якого… японця, – стривожилась мати. – Ти що ж – бандіт який? Кого добивать?
– Война ще не скінчилась. Німців побідили, а ще японці зостались… Це далеко, мамо… Дуже далеко! Там живуть такі… вузькоглазі люди: японці. А поруч – китайці… корейці… монголи… Ну та добре… Поїду! І вузлика мені – не треба: самі впроголодь живете. І хліба не візьму… Я ж – «бита» дівка: там в ешалоні солдати нагодують і… – (Хотіла сказати – «обігріють», та передумала).
Вдосвіта Горпина підхопилась з лежанки, щоб розбудити Любу, та її вже не було: і місце схололо…
……………………………………………………………………………………………………………..
Пройшло з тих пір більше тридцяти років. До двору, з якого Люба пішла в 45-му, підкотило таксі. З нього вийшла така собі городська сухенька жіночка… Скоріше, все-таки, – бабуся… Любов Іванівна зайшла до рідного двору… Очі мимоволі зволожились. Закурила «біломорину». Підійшли сусіди, яких Люба не знала. Вони приглядали за хатою після смерті матері Горпини. Віддали ключа. Любов Іванівна – з цигаркою та порваною в клапті душею – переступила поріг…

Як виявилось, сестри знайшли таки собі пару. Ліда вийшла заміж в сусіднє село, та там і вкорінилась. А Галя взагалі стала городською: значно старший від неї «отставнік» вподобав дівчину, коли та продавала на базарі нехитрий селянський скарб. Побудували під Кіровоградом хату (в Лелеківці). Навідуються на машині до порожньої хати інколи. Трохи займають города, а решту віддали сусідам, що приглядають за хатиною.

А що ж – Любка… Любов Іванівна. А що… Облаштувалась у батьківській хаті, і, як виявилось, вже більше сорока років живе в ній. До сестер не їздила жодного разу… Вони ж навідувались раз на рік: на гробки. Немає вже ні сестер, ні їхніх чоловіків. Повмирали… З сусідами була стриманою і доброзичливою: сама ні до кого не ходила, і до неї в хату не заходили. У двір – будь ласка, а далі – ні…
Любка… Любов Іванівна привела в порядок города (в народі кажуть: «каші кинь»! – такий обходжений та чистий), завела курочок-качечок-кроликів та й – «вперед! – до смерті»! (її слова).
Завжди чистенька, з підведеними губами та очима, в незвичному для села береті, або в яскравущій косинці чи надзвичайно квітчастому платочку, із звично-обов’язковою «біломориною» чи «приминою» в зубах… Дотепники питали: чи не лягає вона спати з цигаркою…
Невдовзі після Любиного приїзду – керівництво колгоспу запропонувало їй роботу: комендантша-костелянша в гуртожитку, дуже близько від хати… У тому приміщенні селили молодих учителів та спеціалістів колгоспу, студентів, що прибували на практику чи сільгоспроботи (було й таке!). Кілька десятків метрів від хати… Зручно: як кажуть – «і вдома – і замужем». Ліжка… ковдри… простирадла… і все інше для життєвих потреб – то її відповідальність і турбота. Так років з двадцять і трудилась… Постійно вдома, а кому треба – покличуть: туди-сюди обернулась, та й знову – додому.
Немає вже ні колгоспу, ні гуртожитку (розібрали люди): одні залишки битої цегли та розтрощених плит, а ще – молоді кленки-ясенки-берестки та бур’яни.
Любов Іванівну, як ветерана війни, часто запрошували до школи на зустрічі з дітьми, садили в почесну президію на зборах до Дня Перемоги, вручали подарунки.
У своїх дев’яносто з хвостичком баба Люба мала гарну пам’ять, залишаючись такою ж стрункою, з підмальованими губами та очима, з традиційними «біломориною» чи «приминою» без фільтра.

Якось, теплого квітневого дня, Любов Іванівна сиділа на ганку, де був приладнаний невеличкий «столик» (поличка з шафи), пила чай. Хтось покликав з вулиці: «Люба Іванівна!»
Вийшла до хвіртки. Молодий хлопець (років так… з двадцять п’ять) перепитав, чи вона і є Любов Іванівна Костриця…
– Це я… А Ви – хто?
– Журналіст… Кореспондент обласної газети… Олександр Ковтун… Саша я…
– І чого тебе… Вас прислали до мене?
– Редактор дав мені завдання: написати… репортаж… про Вас… чи розгорнуте інтерв’ю… Ваші спогади про війну… як живеться зараз… Ви – ветеран війни… Чи не найстарша в області серед людей, які воювали. Оце так…
– Ну, проходь…те до двору.
– Кажіть – Саша…
– Саша – так Саша! Саша, ти голодний?
– Та… ні…
– Добре… Присядь ось тут… Перепочинь, а я – мигом, – і зайшла до хату.
Через якийсь недовгий час Любов Іванівна винесла яєчню на салі, огірочки солені, гриби мариновані… Повернулась до хати знову, винесла ще одного стільчика та… пляшку коньяку.
– Раз заїхав у неблизькі краї – балачка буде довгою… Скільки у тебе часу?
– Скільки треба…
– А на чому приїхав?
– Електричка… А до села – попуткою…
– Добре… Сідай ось… Відпечатуй пляшку… Наливай собі – і мені трошки…
– Незручно мені… Якби я знав, що Ви у такому віці… ще й… Я б взяв з собою…
– Так! Отставить незручності! Слухай мене – і все буде добре… Не тушуйся, маманегорюй…
Саша розлив питво в чарочки… Випили за знайомство.
– Ти їж – не стісняйся мене! Я час тому, як поснідала… Їж! Електрички часто ходять… І поїзди! На Київ… На Знам’янку… Смілу… Куди хочеш…
– Дякую…
Любов Іванівна крадькома розглядала хлопця, що таки був голодним. Глибоко затягуючись цигаркою, мружилась на сонце, продовжуючи з непідробним інтересом придивлятись до Сашка, який геть чисто забув про те, що – «не голодний».
– Їж-їж! Наливай ще… Я не знаю, чи вийде у тебе… щось… Репортаж твій чи що інше… Ти розумненький чоловічок… І добрий – з усього видно…
– Дякую…
– Думаю, що ти – не за комуністів і не за регіоналів-бандюків?!
– Вірно думаєте… Не за них… Я – демократ за переконаннями. Незалежник…
– За кого голосував?
– За СВОБОДУ…
– А баба Люба – за Правий Сектор! Надоїли глевтяки всякі! Через них – і «руській мір», і війна, і бідність, і… Що там казать, маманегорюй!

Підкуривши чергову папиросу, Любов Іванівна врізала ще кілька скибок хліба, остаточно переконавшись, що її гість – таки точно «не голодний».
– Ви висловили сумнів, чи вийде у мене щось написати про Вас… Чого?
– Ти вчився на журналіста?
– Ні… Я закінчив історичний факультет нашого Кіровоградського університету. А що?
– Я тобі хочу розказати те, чого ще нікому і ніколи не розповідала… Ось помре баба… не согодні-завтра, а брехні кругом – аж до неба! Я тобі розкажу всю правду… І гидку-бридку також розкажу. Мені є в чому каятись, але я нікого… нікого прямо – не зобидила, нікого не вдарила, не вбила… Я тобі розповім свою історію… про мою… войну.
– Добре…
– Люди – брехуни… Рідко правду кажуть… Люди звикають до брехні… Щось сам придумав… про себе… чи про когось – розказав одному… другому, та і сам повірив, що так і було…А война! Война – зараза, маманегорюй! Вона усе перекручує… І ходить-брязкає орденами-медалями такий собі… пердун. А на його руках – кров… кров своїх… Або долі понівечені… А на його совісті – самі латки. Так і звиклось за роки…
– І багато таких… «ветеранів»?
– Справжні – давно вимерли… Зостались лукаві… хитрі… підступні… Тих, що воювали… Ох! Не тих, що… жили під час війни, а тих, що воювали, – одиниці. Одинички малі…
– А Ви…
– Я? Я… А що – я… Сказали колись, що – ветеран, то й ветеран… Я не шукала ветеранства… А потім – брехні-брехні-брехні. Звикаєш! Там дітям у школі… шось видумала… Басні якісь… Там у клубі – молодьожі підбрехала… Коло Братської моголи щось… «згадала»… Отак, Саша… Ти хоч знаєш… історик, коли 9 мая почали празнувать? Через двадцять год після побєди: при Брежнєві… А до того – обичний робочий день був… Знаєш?
– Знаю…
– Замордували тих калік… безруких-безногих-кантужених… Скільки їх по вокзалах… електричках-поїздах випрошували собі їсти… Страшно згадать! За двадцять год – скільки їх пішло! А потім – нате: празник! І повилазили з нір… «ветерани», маманегорюй.
– А Ви?
– І я… виповзла. Виходить, що так воно і було. Тоді (при Брежнєві) – два-три «свідки» твоїх… «подвигів», і все… Хтось когось – могоричив… підговоряв… підкупляв… Отак і розрослися ряди ветеранів…
……………………………………………………………………………………………………………..
На 9 травня обласна газета вийшла з невеличкою заміткою про Любов Іванівну Кострицю. Ні репортажу, ні інтерв’ю…
Знаючи про жагучу прихильність редактора до «руссково міра», Саша Ковтун наступного дня (по приїзду) доповів, що бабуся – дуже старенька… Каже, що усе позабувала про війну… Не було про що писати. Так: про город, про шефство школярів, про завезені дрова якимось фермерком… Та й усе! Вмістили фото, на якому не було видно цигарки…

Та повернімося ж до двору баби Люби, щоб вислухати її правду «про війну».

«Німці зайшли в село під осінь… Без боїв зайшли: наші – відступили. Облаштували ганси комендатуру… чи управу… Я забула, як воно у них називалось!
Якось дядько Степан (недалекий сусіда), що пішов у поліцаї (у нього краснопузі комісари в колективізацію забрали чимало добра всякого), – сказав матері, щоб та направила мене прибиральницею у ту їхню комендатуру… чи управу. Сказав, що німці прийшли навсігда… Красна армія – тікає, здається в плєн. Сказав, що треба подумать про завтрашній день. Любка у тебе (до матері) – «бита»… бойова дівчина, та й взросла уже (хи-хи!).
Найголовнішим серед німців у селі був Генріх… Мав тридцять років. Трохи шкандибав…
Я носила воду, замітала, мила пол., прала… Скоро ці функції переклали на тітку Ганну, материну куму, а я постійно перебувала при Генріху: чай, кава, обід-вечеря. Він мені подобався – той німець… Не скажу, що я боялась його… Не боялась я, що він… зробить мене… жінкою. Усе сталось просто, спокійно і навіть – радісно. Десь… днів через десять після того, як мене взяли на роботу.
Додому поверталась пізно… А інколи – не поверталась: не відпускав Генріх.
Десь… у травні 42-го Генріха кудись перевели, і він передав мене з рук в руки Томасу… Років під сорок йому було. Контужений… Бувало, зовсім про мене забував… А то – як допадеться! Такий, що – «маманегорюй»! Він мене від Германії уберіг, а середульшу сестру мою – забрали… Галю…
Томаса задавив серцевий… приступ. Добре, що не на мені! Мда… Це вже сорок третій рік починався…
Йому на заміну прислали немолодого одноокого Фріца (смішне ім’я!) – ми так на усіх німців казали втіхаря… Мені знову прийшлось робити уся роботу, бо тітку Ганну уволили… Чуть не повісили… Побили сильно її. Хтось доніс, що вона хліб партизанам пече… Та де ті партизани! Я їх не бачила… У наших лісосмугах хіба заховаєшся?!
Фріц дуже рідко «пару випускав». Але – таки випускав. Навчив мене такого, що – маманегорюй! Виснажував себе (та і мене) так, що з тиждень потім не трогав… А потім – знову тієї самої, маманегорюй!
Фронт підходив до села… Я вже готовилась до всякого. Фріц якось сказав, що забере мене: «фройлян – гуд!» – говорив. А то якось наші як наперли – німці ледве вирвались. Сиджу у тому… штабі… чи як його… в комендатурі та й плачу. Заскакують наші в школу, а між них – капітан… «Нікаму не трогать! Мая!»
Через пару днів капітан сказав, що усе знає… що мені не можна оставатись в селі… що я повинна їхати з ним далі… І почались мої штаби-бліндажі-землянки-окопи! Я була як ото… естахветна паличка. Офіцери передавали мене один одному… Часто передавали. В карти розігрували, маманегорюй. Хтось казав, що жениться після войни, хтось мовчки задовольняв себе, хтось (поп’яні) називав мене німецькою «подстілкой» та й… стелив під себе. Отак я і воювала, маманегорюй…

Стоїть у мене перед очима страшна картина… Багато страхіть бачила: знущання, каліцтва, смерті… А ця картина – як зараз бачу. Добрались наші до Восточної Прусії. Кенізберг…
По дорозі в західному напрямку – нескінченна колона біженців: чамайдани, торби, тачки, возики, вузлики різні… Я була в машині – з майором…
В якийсь момент – уся та наша піхота… танкісти-артилеристи – кинулись на колону німців-біженців… А в тій колоні – майже самі жінки та діти… Що було далі… – його і не розкажеш словами. Хто хотів втекти – того догнали… А когось догнала автоматна черга… «Убий німця»! – партєйний лозунг, що засів глибоко у свідомості кожного солдата. Вздовж дороги – кричало, стогнало, плакало… Масове згвалтування, маманегорюй… Німкень кидали на землю, дико рвали одіж, не звертаючи жодної уваги ні на що. Офіцери (поодинокі), що намагались якось припинити це страхіття, опустивши голови, повартались на шосе. Мій майор теж поривався вгамувати солдат… Сама чула, як один кацапура, вирячивши очі, кричав: «Майор! Канец вайне! Обидно пагибать вканце! У тибя… вон в машине есть – харашо! И нам нада! Врагов пажалел, майор?! Вон – в машине… Ти – ситий – дай і нам…» Підскочив ще один… якийсь чорнявий… не наш… Кричить: «Майор! Ті хади, да аглядівайса… Чтобі твая не астался без мужік», – та й ворухнув дулом автомата в напрямку офіцера. Ось так…
До дівчат та молодих жінок шикувались справжні черги… Подекуди гвалтували зовсім юних дівчаток… стареньких жінок. Когось давили… когось били… когось тримали за руки-ноги…
Не знаю, чи щось подібне було десь… колись… Не знаю… Гвалтували постійно у «визволених» містах та посьолках, але щоб так! Там, у містах, – розбрелись по будинках, та й нічого не видно… Розказують на другий день один одному, як «схаділі на ахоту». Мільйонами – гвалтували… Страшні цифри…
Багато бачила, а ще – багато читаю. Жаль, що немає комп’ютора… з тим інтернетом. Я не жалію грошей… Виписую газєти… «ДЕНЬ», «СЛОВО ПРОСВІТИ», «СІЛЬСЬКІ ВІСТІ». Там і про це пишуть… Про все пишуть, маманегорюй…
Багато де була у війну: Словакія, Польша, Прибалтика, Германія… А вже після Праги – добралась помалу додому. Отак я і одвоювала з німцями.
Вдома переночувала, а на ранок – гей на станцію, і на Далекий Схід. Японців не добивала… Не допустили… Я їх і не бачила. Через одного мого знайомого офіцера-трахальщика – влаштувалась вольнонайомною в один із гарнізонів Владивостока. Склади… Пральні… Пекарні… Столови…
Більше – з морячками… служила. Потім зійшлась жити з мічманом, значно старшим… Недовго прожили: помер. Дітей – не народила… Та як їх було народжувать, якщо з мене усе живе… повишкрібали ще німецькі врачі…

Ось скоро знову – День перемоги…
Путін буде празнувать побєду з розмахом… Хоч би не глумився! Німців і японців у 45-му поставили на коліна… А тепер вони де? – На вершині! А ми де? – На колінах… Росія кругом лізе. Забрали Крим, творять глум на Домбасі… Мало їм! А привести до толку свою землю – кеби не хватає. Я б ото на місці Германії – забрала б назад Кенізберг, щоб знали… Та і японцям з китайцями є що повернуть собі назад.
Репне Росія… Скоро репне! І на Домбасі війна закінчиться… Побачиш, скільки нових «ветеранів» буде! Всяких депутатів-міністрів-штабістів буде більше, ніж тих, хто і справді там воював. І льготи їм будуть, маманегорюй!
Скільки у нас врагів зсередини роз’їдають Україну? Нічого! Господь випробовує нашу землю… Нехай! Ще недовго! І Європа побачить, що з ліліпутіним – шутки плохі! Головне, свою мразь розчавить! Нашу – українську сволоту! А там – заживем, маманегорюй! Не сумнівайся ні грама: і я доживу…»

Туман вишневого цвіту лагідно обсновував двір… Дим від «біломорини» синювато в’юнився з бабиних рук… Все!

квітень-травень 2015 р.
(закінчено 9 травня)
Київ

К У Р В А

У Соньки – радість! Крізь сльози – радість… Хоча, тих сліз – як кіт… наплакав. Сльози – про людське око: вже двох героїв схоронила. Ну… майже – двох… З АТО: з Донбасу…

Софія (Сонька) частенько любила повторяти, що її ім’я (з якоїсь там… грецької… чи що) – означає МУДРА… І, сміючись, додавала: а яка ж мудрість – без хитрощів, японамать! Тому і не любила господарської суєти: жила абияк та все казала, що вона все матиме, бо їй скоро повезе. І таки ж – повезло (поталанило).

З Іваном жилось… як би це сказати? – жилось з Іваном… ніяк. Не тому, що він – поганий який… Зовсім ні… Іван – традиційний якийсь: совісно і слухняно гнув спину в колгоспі, збагачуючи… (ні! – не себе) голову колгоспу, який радісно (під комуністичними гаслами!) наживав гарні статки… Так само – совісно і слухняно – гнув спину в КСП (на початку смутних 90-х) – на того ж таки голову бувшого колгоспу, що вже не тільки весело, а нахабно привласнював людське добро… А коли голова отримав у приватну власність нажите людьми за довгі-довгі роки і проголосив на зборах про реєстрацію ПСП – Іван продовжував совісно і слухняно гнути спину… вже на пана. Така, бачте, вдача у чоловіка!
Сонька (бо Мудра) – насміхалась, в’їдливо глузуючи: «Біжи-біжи! Вилизуй їм… сраки! Вони люблять холуїв! Таких, як ти! Я на самогоні більше зароблюя, ніж ти у твоїх… Господи, прости… Тракторист-передовик, японамать!»
Іванові було мулько на душі… Вірив у комунізм, та вже стало ясно: не буде комунізму! Потім повірив у демократів, і знову ясно стало: демократії – немає… Під шумок (за Кучми) – країну роздерли на шмаття: і комуністи, і демократи, і (що найстрашніше!) – різна шушера бандитського розкрою. Настав час авантюристів-лихварів-спекулянтів, які гордо себе почали йменувати новими українцями (капіталісти, японамать!)
Ющенкові – не повірив… Продовжував совісно і слухняно гнути спину на голову… Ой, та на якого голову? – На пана! І добре, що не повірив… Не довелось гнітити душу розчаруваннями, як іншим, що нарекли бухгалтера – месією. Сміх – та й годі… Де це бачено, щоб пасічник більше дбав про когось-щось, а не про свою пасіку! Отримали? – Майте…
Якісь надії пов’язував з Юлькою, та коли прийшли шакали-гієни з ординськими (донбаськими) «понятіями» – зрозумів, що оце вже і настала… ота японамать (Соньчин перл).

Слухняно і совісно гнув спину далі… Аж якось… Що це таке – в телевізорі? Горить, вибухає щось… Думав – якась хроніка закордонна… Аж ні! Київ! Вулиця Грушевського…
Після перших смертей у Києві – щось гойднулось всередині у Івана. Мовчки поклав заяву на стіл у конторі… Тьфу! Я якій конторі?! – В офісі пана. Мовчки зібрався в дорогу… На запитання дружини – відповів: «До матері».
З кінця січня – на Майдані. Не телефонував. Жінка обізвалась десь… тижнів через два. Збрехав, що – у матері. Вже пізніше сказав правду. Додому не приїздив. Не було бажання… Та й – революція! Соньчині дзвінки почастішали…, (а кача все пливла і пливла по Тисині!). На варті Українського Майбуття вже стояла Небесна Сотня. Заспокоїв дружину, що – живий… Чи – розчарував…

В сусідах у Івана з Софією жив Микола. На батьківщині поселився років з десять тому… Розвівся з жінкою в сусідньому селі та й осів після смерті батьків – через дорогу. З Сонькою знались ще з дитинства, а з Іваном – оці самі років з десять. Іван – чужак з іншого району (там і живе його мати).
Микола теж не надто переймався домашнім господарюванням і на роботу до пана – не ходив. Так… То десь «на рибі» сидить, то на шабашці в людей: покрівлі-паркани-фундаменти. А ще – головний… кур’єр у Соньки.
На самогоні Соня мала сякі-такі статки, доки сама його гнала, а потім Микола познайомив її з одним районним діловаром, який завозив того добра каністрами за сталою (оптовою) ціною: і самогонку, і розливну «казьонку». Сонька продавала оковиту по «своїй» ціні, яка інколи навіть протягом одного дня коливалась так, що годі було і зрозуміти. Соня відчувала… ринок (японамать!) нюхом, як «тушки» у Верховній з(Р)аді.
Микола доставляв в «гарячі точки» самогон, замовлений по телефону. Мобілка-годувальниця не вмовкала. То іменини-хрестини, то з клубної дискотеки, то з Кар’єру, то від фермерків дрібнюсіньких (пан не давав розвернутись конкурентам), то… Ой, та чи мало причин у людей, щоб замовити у серйозної (мудрої і хитрої) Соні горілочки по сходній ціні. Микола був на вагу золота.
І раніше (вже кілька років) Миколі перепадало від Соні не тільки гіркого, а й солоденького: він успішно задовольняв її інтимні потреби, як тільки Іван впрягався в сезонні роботи. А коли Соньчин чоловік подався на Київ – не пропускав сусід жодної ночі. У нього це виходило добре: підійшли одне одному на всі сто (японамать). З Іваном – не так… А Микола – як той бугай: давай та давай! Софія (мудра і хитра, а ще – акуратна) – на людях поводилась з Іваном зверхньо, насміхалась з нього, а то і принижувала… А потім – палала вогнищем під ним і мурчала-заспокоювала: «Так треба…». Микола не ображався.

З’явився Іван в селі у квітні. Взяти необхідні документи та посвідчення водія і тракториста, якусь одежину… Сказав, що іде добровольцем на Донбас через пару днів.
Як там воно говорилось-балакалось – ніхто не знає, але Микола заявив під сто грамів, що він – не гірший і теж готовий іти на війну. Іван піддав жару: «Пішли разом». Так і вийшло… Через кілька днів поїхали сусіди удвох на Київ.

Десь за пару днів до того, як повністю замкнувся «Іловайський котел», Іван загинув: в жорсткому ближньому бою його прошила автоматна черга. Поранення було важким, і через кілька годин він помер на руках Миколи. Ще встигли забрати своїх «трьохсотих» та «двохсотих» наші, і Микола (земляк) поїхав супроводжувати тіло героя додому. Що там було далі – під тим Іловайськом – дізнався вже в селі. Похорони з усіма почестями відбули. Районне начальство запевнило Соню, що «герої – не вмирають», що будуть допомагати… Місцевий пан (бувший голова) теж надав допомогу і сказав, що на таких людях, як Іван, тримається земля.
А люди вже рахували прибутки Соньки: окрім усього того, що наобіцяло начальство і панство, говорили про шістсот тисяч гривень від Турчинова-Яценюка-Порошенка.

У Миколи було два тижні на відпочинок. Він шукав приводу, як би не повертатись в зону АТО. Але Сонька переконала його – іти та бути обережним.
Перед самою відправкою вона «змайструвала» «заповіт», який нібито встиг написати на листку Іван. У ньому йшлося про те, що у випадку його (Івана) смерті, він просить Миколу не полишати Софію напризволяще, допомагати їй, замінити його… Слова нервово обірвались на листочку… Так само нервово обірвалась і душа голови сільської ради, до якого прийшли Микола і Соня з тим «заповітом» напередодні від’їзду добровольця. Їх розписали, видали документ, і Соня з Вербової стала Дзюбою. Тишком-нишком відзначили подію… Микола отримав купу інструктажів від… дружини: як поводитись там, як придивлятись до того, що роблять інші окремі воїни. Щоб не з порожніми руками – звідти повертатись.
Вже як прощались на станції, Сонька якось дивно запитала: «То ти – Івана?» Микола здригнувся усім тілом, уважно і довго дивився в очі… дружини і несвоїм голосом тихо промовив: «Я…»
Поїзд заторохтів якось нервово і неприкладно. Стоянка – одна хвилина. Микола скочив на підніжку, ще раз поглянув не Соню: хотів переконатись – чи правильно він зробив… Софія – це Мудрість! А яка ж Мудрість – без Хитрощів, японамать! Очі Соні не дали аж ніякої відповіді…
Отут би і закінчити новелу… За усіма законами жанру: несподіваний фінал, абстрактність думки, ймовірність власної інтерпетації продовження сюжету… Все це так, але… але… але…

Під Дебальцевим Микола пропав: на зв’язок – не виходить. Ніхто нічого не знає: війсковий комісар розводить руками і закликає вірити і ждати. Ось вже більше трьох місяців – невідомість: пропав безвісті. Чи в полоні? Чи десь утік? Чи загинув?

А людям в селі – теж морока! Народ стурбований тим, чи стане Сонька мільйонершою: шістсот тисяч і шістсот тисяч – мільйон двісті! А якщо знайдеться Микола (селяни вже знають про шлюб згідно «заповіту»), то і шістсот тисяч (за Івана) – теж гарна сума. Головне, що «герої – не вмирають»…

Не шукайте в новелі цинізму! – Його тут немає! Японамать…

березень 2015р.
(закінчено 30.03 – Теплого Олекси)
КИЇВ

ДІАГНОЗ: «ДОМБАС» ГОЛОВНОГО МОЗКУ

– О-о-о! С Вамі інтірєсна апщацца, – каже Вона.
– Це мій… професійний «недолік», – відповів я.
– Про…фессіанальний – што? – НЄ-ДО-ЛІК… Што ета? Што? Інтірєсна!
– У Вас є – недоліки?
– Ні панімаю…
– Слабкі місця у Вас…
– Слабиє мєста… Нєдастатки, штолі?
– Я ж говорю: недоліки!
– Тагда я… нічіво ні панімаю… Я сказала, што с Вамі інтірєсна апщацца… А Ви – нєдолік! Да їщьо – прафісіанальний…
– Ну… так воно і є… Жарт!
– А гдє Ви работаїтє… са сваім нєдоліком?
– В гімназії працюю… Учитель історії.
– І в чьом же – нєдолік?
– Та жарт це! Жарт… Розумні старшокласники спонукають до того, щоб учитель спілкувався з ними… цікаво і переконливо.
– Вон ано што! Умєніє інтірєсна апщацца – ета у Вас (на Украінє) – нєдолік? Класс!
– В Україні (!) у нас недоліків… ой, вистачає, але є й дещо інше…
– Єсть – што? – на Украінє…
– Є багато цікавого… і позитивного.

Моя співрозмовниця манірно пихкала сигареткою, відсьорбуючи каву. Час зупинки в Софіївці добігав кінця. Пасажири неквапно заходили до маршрутки КИЇВ – КРИВИЙ РІГ. Несамовито жарило сонце.
Зручно (наскільки це можливо в тісній маршрутці) вмостившись, – Вона запитала:
– Вам даліко єхать?
– До Олександрівки… Вірніше, трішечки далі… Виходжу в Івангороді, біля «грибка»…
– І мнє – в Аліксандрафку, – чомусь зраділа Вона.
– В гості?
– Как сказать… В гості, навєрнає… Хатя – дамой! Там – мама і папа. Старінькіє… Я здєсь вирасла… Школу закончіла…
– Російську?
– Да, русскую… Била такая… Сійчас – нєт.
– Зараз багато чого немає… з того, що було… І хорошого, і поганого…
– Так Ви знаітє… ету школу?
– Знаю… Я закінчував школу в Бовтишці. Земляк Ваш. Доводилось заходити і в «російську».
– Помню Болтишскую школу… Спарцмєни там билі харошіє… Валійбол… Футбол… Бєгуни… Я активна спортам занімалась. А їщьо славілісь артісти: самадєятільность у Вас била на висате…
– Ваша правда… Я теж… до тих успіхів трішки був причетним.
– Я – Ліза! А Ви?
– Я – Василь…
– А как Ви, Васілій, атносітєсь к таму, што в Аліксандрафке – нєт русской школи?
– Ну… Враховуючи те, що Вам, Лізо, хотілось би почути, – я скажу так: «До того факту, що в Україні існували… продовжують ще існувати російські школи, – я ставився… і ставлюсь негативно… А Ви, мабуть, теж – учитель… Вгадав?
– Я – учітєль русскай славеснасті!
– Аж так! І де ж Ви… працюєте-учителюєте?
– Даліко! Ви – нє знаітє! Город Всєваложск: Карєльский пєрєшеєк…
– Знаю! Я навіть був там…
– Ні может бить?
– Я служив в армії в другій половині семидесятих. Посьолок Чорна Річка… А район – Всеволожський.
– Чьорная Рєчка… Класс! Там вєлікалєпнає Мєднає озіро! Мєдняк – в народє… Вада – с мєдним аттєнкам.
– Купався і в Мідняку…

Маршрутка виїхала на дамбу через Дніпро: за річкою – Черкаси.

– А Ви знаєте, Лізо, скільки тут могил… під водою? У цьому морі…
– Какіх… магіл?
– Коли Дніпро перекривали… Будували дамбу… Людей відселили з наддніпрянських сіл, а могили – лишились… І так скрізь: по всій течії Дніпра, де створені такзвані моря – водосховища.
– Я как-то і нє думала… аб етом.
– А як Ви… опинились у Всеволожську? Чи давно – там живете?
– Дєсять лєт… А да таво – па всіму Саюзу… па всєй Рассіі – калісілі. Вишла замуж за лійтінанта, а с майором (па дємбєлю далі падпалковніка) – палучіла жільйо в Пітєре, можна сказать…
– У Всеволожську…
– А Ви – врєдний!
– Ні! Просто – уточнюю… А що так: із зірочками на погонах – негусто?
– Всю жізнь – без… «криші». Всьо – самі! «Гініраламі» – нє сталі, патаму што у гініралов єсть сваі синавья. Хоть так… А Ви напрасна смійотєсь! Ат Всєвалажска да Пітєра – рукой падать!
– Так! Звичайно… До України – значно далі… Давно були востаннє… тут, у батьків?
– Пять лєт… Да, пять лєт назад.
– Вам, видно, краще – там…
– Камфортнєє… Здєсь – всьо стала не так! – задивилась у вікно маршрутки.

– Сміла… Тут Василя Симоненка, поета нашого славного, побили менти… Невдовзі – помер. «Можна все на світі вибирати, сину! Вибрати не можна тільки…»
– А Ви – націоналіст?
– Я – українець… Який я націоналіст! Хоча… Де Ви бачили українця – не націоналіста? Хохлів, яничар та імперських холуїв – не чіпаємо… Така доля у нас… у українців – бути націоналістами. Може, хто і не хоче, так примусять… примушують інтернаціоналісти-шовіністи.
– Ви намікаїтє на Рассію?
– А Вам це… неприємно?
– А чєм Вам не нравіцца Рассія?
– Вона не повинна мені подобатись… чи не подобатись… Вона повинна всього лиш залишити в спокої мій народ! Не лізти своїми… лапами в наші душі… Не топтати тими ж… ведмежими лапами мою землю! Я… і такі, як я, – хочемо іти без поводирів… Туди, куди хочеться! До цивілізації, а не в… азіопу!
– О! Ви – азартний! Боже! Сколька експрессіі!
– Буває… Ще один… професійний недолік.
– Апять – нє-до-лік!

Кожний із нас якийсь час мовчав про своє. Ліза щось шукала в телефоні, я – в пам’яті…

– Кам’янка вже… Поруч – он там – Холодний Яр… Мельники… Село таке! Чули про Холодний Яр?
– Ето там… што-то с Каліівщіни… Залізняк, Гонта. Манастирь какой-та…
– Мотрин монастир… Тут була Холодноярська республіка. Брати Чучупаки, Пилип Хмара, Чорний Ворон…
– І што?
– Більшовики московські та всяка кацапська шантрапа…, а ще – наші хохли-яничари «потрудились»… Одним словом, довго тримались холодноярці ( а це сьогоднішні Олександрівський, Кам’янський, Чигиринський, Смілянський, Знам’янський, Шполянський, Звенигородський райони). Потопили в крові наших героїв, а потім ще довго виривали з корінням паростки свободи… «ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ» – так було написано на прапорах холодноярців…
– А в сіводнішнєм… бардакє на Украінє – тоже Рассія вінавата? – перервала Вона.
– Бачите… Якось коротко відповісти – не вийде. Ви не сприймете ніяких… навіть – найпотужніших аргументів. Ми – дуже мало знайомі. Мало спілкувались… Та вже ось і Олександрівка! Вам – виходити, а мені – ще трошки: до івангородського «грибка», а там – пішки чи автостопом.
– Дайтє мнє Ваш тіліфон! Пажалуйста…
– Навіщо?
– С Вамі… как-то… камфортна… Хоть ми – і разниє! Ви надолга – в сіло? Кто у Вас там?
– Мати… Ось візиточка… простенька.
– Спасіба! Так Ви – надолга… в сіло?
– Днів на десять, думаю.
– І я… Может, будітє в райцентрє… па дєлам каких… Набірьотє міня… Паапщаємса! Хоть ми і… разниє, «панє Васілю»!

Вона вийшла, якось аж грайливо підморгнувши мені. Легесеньке плаття окреслило на прощання усі принади розкішної фігури жінки, якій було десь… років сорок п’ять. А може – трохи більше… Порода!
Водій запропонував перекурити. Подув свіжий легкий вітрець з Тясмину… Вона ще раз обернулась… переможно обернулась, бо знала напевне – де зупинився мій погляд… Та хіба тільки мій?

Минуло кілька днів. В п’ятницю (тринадцятого!) під вечір – телефонний дзвінок:
– Жажду апщєнія! Завтра – суббота: буду рада встрєчі… Жду!
– Під’їду…
В суботу, по обіді, розумівським автобусом доїхав до райцентру. Виконав мамине доручення: купив ядів для… колорадів (картоплю покропити). Трішки прогулявся центральною вулицею… Леніна.
З Лізою – зустрілись біля краєзнавчого музею. Поруч – ресторанчик.
– Ви, Василий, – гость, і значит – я угащаю!
– Та ні… Який же я гість? Це ж не тільки Ваше рідне містечко… Це ж і мій рідний райцентр.
– Ви атказиваєтєсь ат угащєнія?
– Чому – відмовляюсь… Я спроможний заплатити сам за себе.
– Ну да… Єврапєйская практіка: каждий – за сібя! Чілавєк чілавєку – волк!
– Чому ж – вовк? Свобода, відповідальність і самостійність.
– А взаімовиручка?
– Не без цього…
– Ви сібя щітаєтє єврапєйцем?
– А Ви?
– Я – савєцкій чілавєк!
– «Совецький» – європеєць… азіат… чи просто – «гомосовєтікус»? Совок… Вибачте!
– У міня – єсть чєм даражіть! А што Вам даст Європа? Амєріка?
– А що вони мусять дати? Стиль життя мені ближчий. Надоїло жити за дикунськими правилами поміж… дикунів.
– А западная мараль?
– Не смішіть, Лізо! Ніби в Росії – менше проституції чи гомосексуалізму! Єдине, що там починають узаконювати одностатеві шлюби… Так це – винятки! Переказяться – все увійде в належне русло… Ваші і наші олігархи та політики, що так ревно бережуть народ від розтління, мають там особняки-квартири… А дітей своїх – де вони навчають-лікують-оздоровлюють? Я нічого не придумую? Це правда?
– Правда…
– А Ви кажете – мораль! Їздять на… аморальних машинах, одягають аморальні костюми, аморальне взуття. Користуються аморальними годинниками, аморальними мобільними, оргтехнікою…
– У нас больше взаімовиручкі…
– То радянські міфи! Судячи з російських серіалів, які так полюбляють наші хохли-яничари, цього не скажеш. Ви подивіться: там же на кожному кроці – продажність, вбивства, підступність, лукавство, тюремні понятія. А наші… придурки, гопники, тітушки та інша мразь – вчаться на ВАШИХ серіалах.
– Ми билі сільнай вєлікай страной… С намі – щиталісь! Нас – баялісь!
– А Ви боїтесь… свого чоловіка?
– У нас – равнаправіє.
– А німців (сьогоднішніх) – ви боїтесь?
– Чіво іх баяцца?
– От бачите, як все просто… Німці зробили висновки після фашизму, а Росія – після більшовизму-комунізму – ні! Правда Ваша… Чого їх боятися, тих німців? Вони – найкращі у Європі, а ми… ви – найгірші!
– Рассія защіщаєт… абіженних.
– Росія тягне усіх до свого смердючого болота! Так було, так є, і, надіюсь, так… не буде.
– Пачіму Ви щітаітє, што Амєріка – лучше?
– Хто Вам сказав? Америка – це… Америка! Вона – лідер! Поки що… На неї чекають… непрості випробування в недалекому майбутньому: американці знають, за що… Але – Америка далеко!
– І всьоравно – мнє било харашо… прі Саюзє.
– Ви.. просто були молодою.
– Ви думаітє, в етам – прічіна?
– І в цьому – теж…

Я дивився в її глибокі, трохи сумні, очі. Сірі очі… Я милувався її гарним волоссям, чутливими вустами… Я крадькома позирав на її звабливі коліна, на запаморочливе декольте. Гарна жінка, а – ворог! Цікаво, чи стріляла б вона в… бандерівців за торжество «русскаво міра»?

– Лізо! Ви ніколи не задумувались над тим – скільки десятків мільйонів життів забрав комуно-фашистський режим? А сотні… тисячі мільйонів скалічених людських душ! Сексоти! Пристосуванці! Запроданці! Зрадники! Негідники! Тля…
– Ні знаю… Как-то я нє так всьо віжу… Я помню харошеє. А што било раньше… Ну-у…
– Так! Зате ковбасу по… скільки там(?) – забув… та горілку дешеву – пам’ятають! Хто ж пам’ятає? Той, хто дожив до брежнєвського… «раю». А хто дожив? Ті, що не потрапили до числа знищених мільйонів! Як правило – найхитріші, найлукавіші, найпідступніші…
– Што – все такіє?
– Ні, не всі… Комусь просто поталанило… Траплялись і випадкові порядні… Так вони першими пішли в РУХ, на мітинги, на барикади, на смерть – у тому числі… А решта – отара, якою керували барани… Жорстокі і тупі барани.
– А што Україна тваріт на Данбассє! Січас…
– Цікаве питання: Україна – на Донбасі! А Донбас – це що? Це – Україна(!), щоправда – найбільш люмпенізована та задурена. Наслухались Путіна з Кисельовим і собі – туди ж!
– Так… укропи бамбят же – сваіх!
– Бомблять… А чому ті… «свої» дозволяють ставити страшну смертоносну зброю у їх дворах, за школами, за будинками? Чому автоматники та снайпери луплять із вікон квартир? Вони ж луплять у живих людей, вимушуючи стріляти у відповідь. Доречі, з нашого боку – не авантюристи-злочинці! Вони не приїхали на… сафарі, як це модно серед росіян… Вони захищають цілісність України – це основне.
– Інтірєси хунти ані защіщают!
– Шановна пані… «славєснік»! Хунта – це військові, що захопили владу шляхом перевороту. А у нас – вибори були: і президентські, і до парламенту!
– Кровь рєкою льйоцца!
– А хто ж почав? «Зелені» чоловічки, «мирно» прогулявшись Кримом, прийшли на Донбас – не з миром. От якби у Вас вдома – на кухні – завівся якийсь «зелений» чоловічок та й почав там порядкувати! Вам сподобалось би таке? Не знаю, як Вам… (далі буде жарт!), а чоловікові Вашому – точно не сподобалось би. Красуня жінка – а тут… хтось на кухні товчеться: такий собі… Донбас.
– А пачіму апалчєнцев називают… сеперами?
– Сам не знаю… Які ж вони сепаратисти?! Вони – бандюки! Сепаратизм…. – це коли національна меншина прагне від’єднатись від імперії, від країни, у якої інша титульна нація (шотландці, ірландці, каталонці, чеченці…) Оце – сепаратисти! А на Донбасі – бандюки! У донбаських росіян – є країна: їдь туди, якщо в Україні не так! А яничари-холуї з українців – просто зрадники! Бандюки, що підгодовуються Кремлем!
– Люді гібнут… Мірниє люді! Дома разрушаюцца, шахти, заводи…
– Одна росіянка з Донецька, що втекла з того… раю, записала відеоролик: бачив у фейсбуці. Постараюсь відтворити… майже дослівно:

«Жалко людей! Но они – заслужили… Жестоко, но – правда! Они продали и предали Родину! Ради чего? – Ради путинских (возможных) зарплат и пенсий… Это печально… Это – низко… А как называют тех, кто Родину продает? Правильно: ИЗ-МЕН-НИ-КИ!
Это же они кричали: «Путин! Введи войска!» Они не знали(?!), что ввод войск – это война! Они сами навлекли на себя беду! И что получилось в итоге? Часть юго-востока Украины и вся Россия, окромя Личностей, – безнадежно больны! Диагноз: «Домбас» головного мозга».

– Єслі би нє ігри с украінской… мовай – нічіво етаво не било би…
– А які ж тут… ігри? Це природно, коли в будь-якій країні офіційною мовою – є мова корінної нації (ми не говоримо про… дрімучі напівколонії). А якщо чиновник чи якийсь… «проффессор» – не здатний вивчити мову, то нехай займається іншими питаннями. Ніхто ж не забороняє говорити російською…
– Сматрю паслєдніє дні… ваші новасті. Ета ужасна! Всьо пірівьорнуто… с ног на голаву! Кащунствєнная лож! І нагнітаніє-нагнітаніє… Нагнітаніє вражди! Рассія – агрєссар! Какой агрєссар?
– А хто ж тоді – Росія…
– Ну-у… Защитнік русскаязичнаво насілєнія… От бандеровцев!
– І що Ви знаєте… про Бандеру?
– Галаварєз! Убійца! Націаналіст-фанатік!
– І все? Більше нічого? Мда… Дуже складно… «Всьо так запущєно!» Мда… В школі вивчали радянську історію… Історію «переможців»! Далі, по життю, – суцільний «русскій мір»… Коли ж ту… українську історію було осягти? Рідну історію…
– Украіни – нікагда нє било…
– А Росія?
– Рассія – їщьо с Кієвской Русі…
– Зупиніться!!! У мене немає часу… пояснювати найпростіше! Вам би проглянути… якийсь посібничок з історії України… Для початківців…
– І што?
– І то! Ви – «славєсник» – швидко розберетесь в ряді питань! Варто тільки вилізти з імперської… шкаралупи! Питання не потребують великої напруженості… Що таке Київська Русь? Коли з’явились назви: УКРАЇНА, РОСІЯ? Скільки років Києві, а скільки – Москві, Петербургу? Хто збудував Москву, і на чиїх костях постав Пітер? Це найпросостіші питання, яких Ви не знаєте! Не бажаєте знати… Мда…
– І што? – бандерлогі нє рєзалі, нє вєшалі людєй, нє убівалі, нє…
– Запам’ятайте найпростіше: бандерівці – ніколи… ні-ко-ли(!) не воювали на чужій території! Вони не ходили ні на Москву, ні на Берлін… Вони вювали… вони захищали свою рідну землю від окупантів: і від німців, і від москалів! І, звичайно, – вбивали… різали… вішали… Війна – не балет! До речі, як Ваше дівоче прізвище? Можете не відповідати…
– Пачіму же? – Кавалєнка я…
– Коваленко! Браво!
– А сійчас – па мужу – оччінь… рєдкаю фамілія!
– Цікаво – яка?
– Іванова…
– Смішно…
– Знаітє, Васілій… Мнє інагда страшна… здєсь разгаварівать па-русскі.
– Ви перебільшуєте!
– Кажецца, што на міня смотрят… как-та асобо…
– Що можу порадити… Почули українську мову – переходьте на українську: чи від… страху, чи з поваги до цого народу, до якого ж і Ви належите… Ми роками-віками пристосовувались: почув по-руськи – і собі так…, щоб не подумали, ніби ми – нижчого… сорту.
– Смійотєсь?
– Який тут сміх! Поколіннями – українці принижувалися, щоб… догодити «старшому» братові, який – насправді – значно молодший.
– Я Вас с лушаю… Вроді всьо панімаю… вроді Ви прави, но… – всьо нє так! Я хачу Вас слушать… Может патаму, што я… што Ви мнє… ну… сімпатічни, што-лі. Хочіцца слушать, но я ні магу сагласіцца… с тєм, што слишу. Нє-ма-гу!
– Світ змінився… Українці змінились! Ми вже… майже – Народ, але… але – ще не народ.
– А Ви знаітє, сколька у етаво… народа – аружия на руках? Знаітє?
– Знаю… Не більше, ніж в Росії. «Матушка» постійно балується війнами: Молдова, Чечня, Абзазія, Грузія. А ще – підтримує дрімучі режими в різних куточках світу. Так що – зброї у середньостатистичного росіянина – в рази більше, ніж у нас. Тільки «наша» зброя стрілятиме по ворогах, а «ваша» – вистрілить по… Кремлю, по недолугих… русаках, які не відають, що творять. Сліпці!
– У вас – сплашниє палітічєскіє убійства! Убівают ва дварах, в ліфтах… Ужас!
– Ну да… Ужас! А Нємцова – чи не біля самого Кремля застрелили? Це там, де на кожному кроці – агенти! Рекс на рексі!
– Да што Ви всьо паріруєтє! А ватеті… правасєкі: распінают, насілуют, на органи людей пускают, грабят…
– Досить! До-сить… Ви ж справляєте враження… розумної жінки! А…
– Што – дура? Да?!
– Ви ж – Ко-ва-лен-ко!!!
– Дура – да?!
Вона підхопилася з місця, заметушилась нервово… За мить – запропонувала піти до Тясмина – на берег, але я відмовився: сказав, що мені зовсім не цікаво… з нею. Ліза – чи то розгублено, чи люто – глянула-зиркнула на мене і вибігла з ресторану. Може, надіялась, що я наздожену чи… Не знаю. Важко сказати.
Я покликав дівчинку офіціанта, розрахувався… за обох, звичайно, та й пішов тротуаром мимо бувшого КУЛЬТМАГу – в напрямку базару. Дуже швидко, навпроти церкви, мене підхопив знайомий – на жигулях.

Як виявилось, на Київ ми їхали теж однією маршруткою, вірніше – кіровоградським мікроавтобусом, що ходить не через Черкаси, а через Корсунь (правим берегом Дніпра). Я сів в Івангороді, завчасно підготувавши картонну табличку з написом КИЇВ. Ліза зупинила маршрутку біля вокзалу в Олександрівці – без таблички. Я її помітив зразу – із свого 12 місця. Вона вмостилась спереду: поруч з водієм., який виявився російськомовним. Чи, може, говорив по-руськи з поваги, чи був вражений цікавою зовнішністю жінки, чи підлашторувся під русачку (національна традиція).
В Корсуні наші погляди пересіклись… Щось схоже на зойк почулось мені… А може, дійсно – почулось. Вона швидко опанувала себе, замовила каву і в тіні попихкувала сигареткою, відсьорбуючи напій. В мій бік – не дивилась… Хоча… чомусь одягла окуляри від сонця. Я теж не поривався підійти. Достатньо було того, що мої очі… відпочивали (крадькома) на її фігурці. Гарна жінка! Коваленко… Жаль, що безнадійно хвора! Діагноз: «Домбас» головного мозку…

У Києві на Осокорках я сходив. Вона не обернулась (може – потім).
– Гарної усім дороги!
– Так… ми вже – доїхали… Майже на місці, – відповів водій, як виявилось – україномовним.
– І все ж: щасливої дороги! Усім…

травень-червень 2015р.
Київ (Ахматової, 4)