Марія і Степан упали навколішки перед матір’ю. – Благословіть, рідненька, просила донька, – я кохаю його і хочу за нього заміж. Це мій вибір. Жінка взяла з полиці ікону Божої Матері і з росинками радості в очах побажала дітям гарної долі.
Вогонь кохання може обпекти…
Марія і Степан упали навколішки перед матір’ю.
– Благословіть, рідненька, просила донька, – я кохаю його і хочу за нього заміж. Це мій вибір.
Жінка взяла з полиці ікону Божої Матері і з росинками радості в очах побажала дітям гарної долі.
Ніна Семенівна сама виховувала дитину, бо чоловік давно помер. Донечка стала для неї єдиною втіхою, догоджала їй в усьому. А тепер – мусила відпускати свою надію на старість, аби лише рідній доньці було добре.
Марійка пішла у прийми – до батьків Степана. Але згодом молодята вирішили, що було б краще жити окремо, на нове помешкання коштів не вистачало…
– Прощай, Марійко! – поцілував, наче востаннє кохай, проводжаючи на заробітки в Італію, – як приїдеш, овов’язково зателефонуй, чекатиму дзвінка.
Важко було розлучатися, але сильна духом дівчина знала чого їде у далекі світи. І якщо вона задумала щось, то обов’язково доб’ється свого.
Роботу знайшла швидко, бо трохи знала мову. День за днем минав час. Працювала на вередливу стару італійку, але її вибрики не брала близько до серця, адже добре усвідомлювала заради чого доглядає і терпить чужу матір. У вихідний йшла у парк, де збиралися усі заробітчани, дзвонила Степанові. За півгодини телефонної розмови набиралася сили, енергії, упевненості, що вдома її чекає люблячий і вірний чоловік. Та злі язики Степанових односільчанок плескали зовсім інше, нібито у нього є коханка, а Марію він лише використовує як джерело фінансів. Але дівчина мала проти цього вагомий аргумент, адже Степан відмовився від грошей, сказав, що ось-ось отримає документи і приїде до неї. Безсердечні “подруги” сміялися на отакі Марійчині виправдання, але переконати її не могли.
А тут ще й рідна ненька подзвонила і слізно благала повернутися додому, наговорила на Степана такого, що Марія аж крикнула матері.
– Годі, мамо, обманювати! Я не повернуся до вас, мій чоловік кохає мене і чекає. Якщо хочете розбити нашу сім’ю, то краще більше не дзвоніть мені ніколи.
Минув рік смутку, тривоги й переживань. Нарешті одного сонячного літнього дня дівчина отримала повідомлення: “Я вже в Італії – зустрічай”. Мов на крилах летіла, не відчуваючи землі під ногами. Упала в обійми коханого і враз відлягло від серця – забула усі плітки і нісенітниці.
Він спрагло цілував її, як і тоді ще до весілля, ніжно пригортав, не випускав руку зі своїх долонь, благав повернутися разом з ним додому. Два тижні минули наче медовий місяць, усі заздрили відносинам закоханої пари.
А вона, упевнившись, що чоловік не зраджує, вирішила ще залишитися. Віддала гроші, зароблені за рік. Попрощавшись, провела його на літак.
Ще півроку, зціпивши зуби, терпіла знущання хворої італійки. До свого дня народження Марійка вирішила зробити собі подарунок – повернутися додому. Нашвидкоруч зібрала свої речі і вирушила в дорогу. За вікном автобуса пробігали дерева, будинки, електричні стовпи. Щохвилини скорочувалась відстань до коханого.
На світанку її привезли додому. На подвір’ї стояло нове авто. Щаслива Марійка забігла до хати, щоб поцілувати ще сонного Степана. Навшпиньках зайшла у спальню і оторопіла: її Степан обіймав іншу жінку, а поряд з їхнім ліжком у колисці спало немовля. Наче ошпарена, вискочила з уже не своєї оселі. Паленіючи від сорому, за слізьми не бачила дороги, спотикаючись об каміння, падала, піднімалась і знову бігла до маминого дому. Упала навколішки перед матір’ю:
– Простіть, рідненька, – просила донька, – я дуже помилилася у своєму виборі…
Емілія ГОРОДЕНСЬКА.