З дитинства отава нагадує мені про наближення осені. Адже пахне вона пізніми квітами-майорцями, в які вбралися хати, димом картоплиння, що його раптово запалили на городах, обабками й маслюками, що їх несуть школярики з лісу, білими туманцями, що зранку підіймаються над долиною… В тому передчутті осені, над покосами отави — і сюрчання останніх коників, і прощальний низький політ бусленят, яких уже не відрізнити від дорослих…

 

Ніколи не забуду діда Андрія. Власне, дідом, хоч йому вже давно за 80 перевалило, у нас його ніхто не звав. Бо ж Андрій Іванович відразу після війни, аж чверть століття, керував сільрадою. За ці довгі роки став опасистим, не таким, як усі сільські мужики — жилаві, з натрудженими долонями. Хоч був напрочуд сильний і водночас мудрий. Носив пишні вуса, які нині звуться «сльози за Україною», та старенький сталінський картуз.

Косив тоді він отаву у своєї далекої родички, а нашої сусідки-вдови. Придибав рано-вранці, зняв свій іменитий картуз, повісивши на сучечок вишні, натомість витяг із шаньки солом’яного бриля. Неквапом пройшовся до кінця лугу й назад, поклавши за собою рівні покоси. Сів перепочити, витягнув із тієї ж шаньки пляшку холодного молока, випив кілька ковтків. Потім помантачив косу і знов став на покіс. Він це робив не так, як косять молоді — поспіхом, захекуючись, ніби чортиця за ними женеться, залишаючи за собою нерівні покоси та огріхи з покрученої трави.

І тільки тепер, згадуючи Андрія Івановича, я зрозумів, що в косінні отави є певна філософічність. Надто коли прочитав рядки Якова Савченка, цього майже забутого поета-символіста, ровесника Павла Тичини, репресованого й розстріляного ще наприкінці тридцятих.

 Упав мужик на торішніх покосах:

Аж сто зірок цвіте!

 Глянув: — Христос отаву косить

 І в копиці кладе.

 Глянув прострелений: хто се?

 Чи то ти, мій синочку, чи ти, Христосе,

 Обірваний, босий?

 

Вірш «Христос отаву косив» написано в 1918 році. Тоді ж створено і поему Олександра Блока «Двенадцать», яка закінчується рядками «В белом венчике из роз — // Впереди — Исус Христос». Близькість теми вражаюча. Однак поема росіянина Блока стала класикою, а вірш українця Савченка відомий лише фахівцям…

 А ще отава холодна: від ночей, що стають щоразу довшими, від туманців над долиною, від обважнілих ранкових рос. Холодна, неначе тони фарб на палітрі художника. Такого талановитого художника, яким був мій товариш Федір Кравчук. Він ніколи не малював отаву, але так майстерно клав на полотні холодні кольори, немовби то була справжнісінька отава. На жаль, він помер, коли йому тільки пішов 58-й рік. Помер наприкінці серпня, коли косять отаву…

Володимир САПОН

 Чернігівщина