Старезний сад зі спиляними верхівками яблунь, груш та слив, що нагадували щербатих сільських бабусь, маленькі стіжки отави та ще небачений мною виноград, крізь листя якого пробивалися тоненькі пензлі з жовтогарячими фарбами осіннього сонця… Назавжди мені впам’ятку і прадавня хата в тому саду, пуки махорки під стріхою…
У тій хаті посеред саду з виноградом мешкав химерний старий зі ще химернішим іменем — Пуд. Бачив я його лише раз: до нього, у сусіднє село, ми з батьком їздили підводою на храм, на Покрову. На храм, зазвичай, ходять до своїх рідних, але отой Пуд нам не був родаком — просто приятелював з юнацьких літ з моїм покійним дідом Іваном. Їх разом заголили в москалі ще перед імперіалістичною, трішки вони воювали, а потім їх полонили австріяки.
Про трирічний полон, який вони відбули на фермі у доброго австрійського бюргера, було найбільше згадок. Він навчив і справжню буженину задимлювати, і варити та пресувати «сири-моосбахери», що так пахнуть медом і волоськими горіхами. Та найбільше вподобав Пуд виноград, що в нас тоді ще не ріс. Навіть привіз саджанці у своє село, в наші суворі зими.
Взагалі Пуд був помітною постаттю у наших селах — він єдиний, хто не записався до колгоспу, хоч як його не залякували, не пішов при німцях служити старостою, хоч як його вони не просили. За свою кремезну статуру його жартома називали «півтора центнера», і мені, малому, здавалося що це повне його ім’я, а скорочене, звісно, Пуд. А ще дядьки балакали, що його батько мав якісь неприємності зі священиком, за що піп дав немилозвучне, вигадане ім’я малому. Щоправда, коли я став студентом, прочитав, що таке ім’я справді у святцях є, але воно давно застаріле і рідко вживане. Одна була прикрість, що приятель мого діда мешкав самітником — ще молодою померла його жінка, не послав їй Господь і дітей.
На жаль, виноград вже був зібраний, почавлений і червонів булькаючою масою у старезних бутелях на маленьких вікнах Пудової хати. А тому батько ледь назбирав жменю одиноких ягідок, але таких запахущо-солодких, з холодною росою, що мені ці ягідки були дорожчими за храмові цукерки, якими, прощаючись, щедро наповнив мої кишені господар.
Десь за рік-півтора його не стало. Але в мене на довгі роки залишилася його незрима присутність, що поглядає третім оком на мою теперішність із свого патріархального віку, із проминулих літ. Вже забулося його обличчя, але отой магнетичний погляд не забувається. І я не здатен те пояснити…
Володимир САПОН
Чернігівщина