Чому саме «тихе полювання», себто збирання грибів, так приваблює письменників, надто поетів, та й взагалі нас, тимчасових в цьому світі, а не збирання, наприклад, ягід малини та ожини чи, ще шляхетніше, винограду, або, якщо ви затятий прихильник екології, збирання між деревами… порожніх пляшок? Питання риторичне, але і філософське… Бо ж тільки заосеніє, поспішаємо ми з кошиками до лісу. Не боїмось ні прохолодного дощику, ні гадюк і вужів, не лякаємось заблукати, як мовлять, між трьома соснами чи, повернувшись додому, отруїтися неїстівними…
Водночас і загадкове… Не відходить з пам’яті вкрай симпатичне оповідання Володимира Даниленка «Крик гриба», де старому грибному ворожбиту дружина звечора прочищає давнім дідівським способом вуха і той іде рано-вранці до лісу, щоб почути як ростуть гриби. Він розказує «житомирською» говіркою (вона дещо відмінна від нашої, «чернігівської») онуку, а відтак усім нам, про чаклунські таємниці «грибної містики». Врешті, «Грибна містика» — то потужний поетичний цикл останнього неокласика Ігоря Качуровського. Вірші глибокі, мов колодязі в його рідному селі Крути поблизу Ніжина, за думкою і метафорами:
О гриби в кошику! Ви мені свідчите,
Що не звик логіці я давать відчити,
Що з міським гамором я порвав зносини,
Бо ліси спалені багрецем осени.
Знаю й іншого поета, залюбленого в царство грибів, щоправда російського, з білоруським корінням, але теж Ігоря — Ігоря Шкляревського:
Всё лето — рыболов,
всю осень я — грибник.
Уже ворона мокнет на заборе,
а у меня — запас
любимых книг!
И для гостей
я насолил груздей.
Ведро стоит в прохладном коридоре.
Мені близький цей поет і тим, що вдумливо переклав російською мовою світовий шедевр «Слово о полку Ігоревім» (знову Ігор!), і тим, що за свою Державну премію, після аварії на Чорнобильський АЕС, у Білорусі та в Україні — на теренах, де впала «звізда Полин», висаджував ліси. Навесні 1989 року відвідав і мій Чернігів і нині за Десною, під Ладинкою, вишумовують вже «дорослі» берези та сосни, що їх посадив нам на радість Ігор Шкляревський.
Взагалі в «грибну містику» впадають не тільки поети Ігорі (додамо сюди ще й Богдана-Ігоря Антонича з його хатами, що «немов гриби червоні»). Нещодавно, перечитуючи денники Петра Сороки, натрапив на пречудову лірику Миколи Федунця з міста Хмельницького:
Вже берези й гриби
Першу прозолоть носять.
Хтось у ліс — по гриби,
Я ж до нього — по осінь.
Освітили горби
Пізньоцвіти довірчі.
Хтось у ліс — по гриби,
Я ж до нього — по вірші.
Ходіть, панове поети, до лісу — і по гриби, і по вірші! Однак обминайте і мухомори (хоч якими б вродливими не були), і… графоманські рядки.
Володимир САПОН
Чернігівщина