Юрій Роговий. Барвінкова скатірка

Лежать наші Мати тихо-тихо, а воно липень. Так гарно на землі і на небі, що не має в людини сили все те описати. І силиться, а все якось не так. Несправжньо. (От як можна описати те, що квіти із Борікової могилки самі перейшли на материну? Як? Не пішли ж, бач, на чужі.) І лежать тепер Вони разом під барвінковою скатіркою, а навколо – ромашки та лілії, і затишно Їм там, мабуть…

БАРВІНКОВА СКАТІРКА

Матері

Ой, як важко помирала наша Мати! Ой, як важко!
Мені чомусь думається, що я б так не зміг, не витримав. А в тім…
А в тім, помирала вона тихо. Ніби стараючись нікого не потривожити, не злякати, не наполохати. Ще вчора все кудись збиралася, а на ранок… А на ранок її руки були такими холодними, що холоднішого вже ніколи й не спізнаєш.
Лежала тихо на лівому боці, ніби дрімала. І було якось незнайомо дивно, що ось Матері вже й нема. І не так, що нема, а вдвічі обидно , що вже ніколи (ніколи!) і не буде.
І вже не спитаєш (та ще коли напливали такі моменти, що вона нікого не впізнавала), хто (чи що?) саме приходив у її свідомість; кого (чи що?) вона відганяла від себе („Не тягніть мене туди, я туди ще не хочу…”). Коли тихо прохала (навіть нікого не впізнававши) тримати її за руку (холодну-холодну), бо „я туди ще не хочу…” А куди? Невже вона бачила, куди саме її тягли оті „хтось”? Як тепер дізнаєшся?..
А було просить води (лікарі строго-настрого заборонили багато пити) і так дивиться у вічі… Так дивиться… Якби можна було, то дав би випити ціле-цілісіньке озеро… „Нате, мамо, пийте на здоров”я”. Сам знаєш, що вже не дасть, та так треба казати, бо тисячі років тому казанню. „Ой, спасибі тобі, чоловіче добрий…” – це вже не впізнає. „Та це ж я, мамо”. Придивляється, придивляється ( сам бачиш, що вона зараз не тут ), та в очах дивний блиск невпізнання. І закусиш, було, губи до крові, і так жаль стає… То й кажеш собі: „Укріпи й поможи, господи, якщо ти бачиш нас усіх із тієї незміряної далини”. Та й ідеш, бо серце так затріпоче, як голе горобеня у котикових лапках… Видно й воно чує, що це останні миті земного буття разом. І згадуєш усі несправедливості, які (бувало) чинив (чи з дурного ума, чи від молодості, чи не знаєш і від чого).
Ще коли помер Батько (так швидко і раптово, що встиг лишень вхопитися за серце), вона й сказала: „От і все. І мого життя нема…” І як ми не старалися розважити, розвіяти страшенну тугу, а почала вона танути. Не по-могли ні ліки, ні намагання забутися в господарюванні, нічого. (Отак, видно, людина сама себе може настроїти, що її не зрушиш уже нічим). Так ото тоді ще попросила поховати її біля сина, Боріка, померлого на восьмому році жит-тя. („Хай я біля нього буду, бо я з ним і не награлася як слід…”) Тепер разом, навіки разом…
А оглянешся назад, то не дали Вам, мамо, і пожити по-людському. (То ті, що з зірками червоними, то ті, що з хрестами чорними… Кожному давай покору. Молись на них, нечестивців, бо в них, бач, „власть”. І не вищезнуть, прости господи…)
Було, як вернулася з Німеччини (то „фабрики-заводи”, то „бауери”), так ходи до них та справно відмічайся, що ти ще на цій землі! (А те прищаве „енкаведеня-гаденя” все сікається: „почему  в партізани не пошла?..” І не спитаєш же його, чого воно, гнидяве, в окопах не було, а як і було, то все наші спини вицілювало).
А вже під кінець життя, їхні ж таки діти та онуки, осідлали так, що й не вщулися.
Та й те все пройшло, минуло…
… Лежать наші Мати тихо-тихо, а воно липень. Так гарно на землі і на небі, що не має в людини сили все те описати. І силиться, а все якось не так. Несправжньо.
(От як можна описати те, що квіти із Борікової могилки самі перейшли на материну? Як? Не пішли ж, бач, на чужі.)
І лежать тепер Вони разом під барвінковою скатіркою, а навколо – ромашки та лілії, і затишно Їм там, мабуть…
(Жаль тільки, що квітів не бачать – саме коріння)
А, може, то вони самі вже стали тими квітами?  Як спитаєш?