Про дідів своїх – Кирила Луковича Рогового (1901-1944) і Тимофія Фокійовича Міхненка (1877-196?) чув більше, а бачив лише діда Тимофія, коли йому було за 80. Про бабусь частково згадував: з Марією Олексіївною виростав, а Софію Іванівну – кілька разів бачив…
Генетика по-нашому
…Я міг би стрітися із прадідом Олексою (коли б не 33-й).
…Я міг би гратися із дідом Кирилом (коли б не 44-й).
…Я міг би говорити із батьком Феодосієм (коли б не 92-й).
…І коли мені кажуть про гени – я питаю більше сам у себе – де вони взялися і від кого саме?
* * *
Про прадідів Олексу Єлисеєвича Копила і Луку Васильовича Рогового я знаю від своєї бабусі Марії Олексіївни.
Вона – після виселення із “зони дна штучного Кременчуцького моря” – переїхала в глобинську Устимівку (є ще й семенівська – брати Сахно-Устимовичі, корені яких ідуть від знаменитих Капністів-Родзянок – мали тут землі) у 1959 році, коли мені “стукнуло” два роки і батьки – мати Євдокія Тимофіївна Міхненко (старші пригадували, що прізвище їхнє колись давно, ніби, було Міхно, а чи й Махно) та батько Феодосій Кирилович Роговий (у селі його й досі пам’ятають, як Анатолія Кириловича – так йому записали в документи десь після звільнення з німецько-російських таборів; видно Феодосій – було незвичним для іншомовного вуха) працювали в Устимівці і перебиралися із однієї “квартири” на іншу (тоді так звалися кимось надані хати чи “кутки” хат для тимчасового проживання) – свою хату вони почали будувати під кінець 50-х, взявши кредит у місцевому колгоспі імені Димитрова (хто такий я дізнався значно пізніше: у сільському клубі стояв і величезний пам’ятник цьому чоловікові (мабуть, напередодні встановлення?) і який (перед цим проваливши дерев’яний настил) десь потім зник… Пам’ятаю, що цей кредит батьки виплатили якраз перед ювілеєм вікопомної “революції” (50-ти річчя).
(Переселенцям, які поїхали у визначені “партією і урядом” місця, ніби, виділялись будівельні матеріали, моїм – ні, бо опинилися там “без дозволу”.)
…Бачите. як воно в житті – вхопишся за одне, а потягнеться вервечка…
…Прадід Олекса Копил (ми з Батьком таки знайшли його фото у Пугачів – родичів-переселенців з козельщинської Солониці) – був могутньої статури чоловік, вмів читати – читав у церкві та співав у церковному хорі – мені ті гени (до співу) чомусь не попались – мисливець і рибалка (у тих посульсько-дніпровських краях не бути мисливцем, а надто, рибалкою, мабуть, було неможливо). Сім’ю мав чималу: п’ятеро дівчат (Палажка, Оксана, Марія, Наталка, Галина) і два хлопці (Михайло та Яків). Хлопці воювали у другу світову. Яків пропав “безвісті” – розповідали, що десь між Кременчуцьким табором військовополонених і знаменитою “Хорольською Ямою” – теж табором і, можливо, пропав неподалік тепер вже наших сіл… Хто те зна?)
…Мав прадід землю, волів, овець, корів, різну птицю – було ж кому і їсти, і працювати (прабабуся Надежда Демидівна (Гнойова-Копил) порядкувати вміла).
Тридцять третього року поїхав човном на правий берег Дніпра виміняти за рибу якогось хліба, не втримавшись – дядько здоровий! – поїв “зайвого” хліба і через кілька днів помер у муках…
Одне із “генних” джерел затихло…
Було йому шістдесят років (1873-1933).
…Про прадіда Луку Васильовича Рогового я знаю менше: добре знав його сина від другої дружини Дмитра Луковича -брата мого діда Кирила (загинув на Кіровоградщині у січні 1944 року) – однолітка мого батька Феодосія…
У крайньому разі, тут не проглядаються гени “письменництва” (може, ще тільки накопичувались?).
* * *
Про дідів своїх – Кирила Луковича Рогового (1901-1944) і Тимофія Фокійовича Міхненка (1877-196?) чув більше, а бачив лише діда Тимофія, коли йому було за 80. Про бабусь частково згадував: з Марією Олексіївною виростав, а Софію Іванівну – кілька разів бачив…
…У діда Тимофія була чимала сім’я: Марія, Ларіон, Петро, Фанасій, Галина і Євдокія (моя мати). Був мисливцем: мати згадувала, як він, бувало, виймав вночі напічне віконце і полював зайців, що прибігали об’їдати кору яблунь, якими була обсаджена хата “на дві половини”, а кілька дробинок качалося у бабусі Софії під коліном: невдала дідова спроба заряджати патрони у хаті…
Усі дядьки були активними в колективізацію, пройшли війну, мали нагороди…
Дід Кирило, маючи порівняно невелику сім’ю (Феодосій – 1925, Оляна – 1928, Ніна – померла малою у тому ж 1939 році), зі слів бабусі, не був “зав’язаним на домашньому господарстві: днями пропадав на Сулі-Дніпрі, записавшись до рибартілі (дядьки не дуже хотіли йти в колгоспи), а повернувшись – полюбляв гучні кількаденні компанії і… знову на Сулу!
Крім рибальства, торгував у місцевому магазині рідної Пугачівки.
Строкову службу в армії проходив у Петрограді (“похідний” сундучок є у моїй хаті і зараз – не перестаю дивуватися, як із ним могли ще й кудись мандрувати!).
До армії (вдруге) його призвали після визволення від німців у листопаді 1943-го, а вже у січні 44-го – він загинув на Кіровоградщині (записаний на стелі братської могили у селі Ставидли).
…Будучи за освітою біологом і знаючи закони Менделя, теж не бачу у третьому поколінні “писательських начал”…
* * *
Не дивлячись на те, що ознаки більше проявляються у третьому поколінні (“діди-баби” ), невідаючі цих генетичних премудростей люди (майже завжди) більше уваги приділяють схожості “батьки-діти”.
…Отож, в Устимівку (глобинську) Батько (1925-1992) прийшов на роботу учителем німецької мови семирічної школи у 1950 році.
До цього він закінчив кілька шкіл: початкову Пугачівську, семирічну Морозівську, середню Жовнинську (1941) – зараз стіни всіх трьох розповзлися дном “штучного моря”. В сорокових “встиг” добувати вугілля у шахтах Вестфалії та копати рови десь чи не в Бельгії, “перевиховуватись” на заводі московської Електросталі фрезерувальником на заводі, побути у Кременчуцькій тюрмі “за уход із проізводства” та місцевій цегельні; закінчити московські Державні курси німецької мови; одружитися-роздружитися…
(Часто жалкував за тим, що повертаючись поїздом із Московщини (1947) в нього вкрали торбу з речами, а там були листи із дому та інші записи).
Одним словом, у свої 25 років вже набув чималий життєвий досвід.
…Моя Мати (1920-1995), закінчивши перед самою війною Полтавський учительський інститут (серед учителів згадувала Григорія Нудьгу ) та попрацювавши якийсь час – краї відомого Павла Загребельного – в кобеляцьких Озерах (серед колег був поет Василь Онуфрієнко), в Устимівці почала працювала – з 1948 року, живучи у рідній Шепелівці (пригадувала, як регулярно мала відвідувати районного “уполномоченного”, котрий все допитувався, “почему нє пошла в партізани?” (була теж в “остарбайтерах”).
Ось яку характеристику їй давало начальство у 1950 році:
“Характеристика на вчительку Устимівської 7р. школи Глобинського району Міхненко Явдокію Тимофіївну (так писалося – Ю.Р.).
Тов. Міхненко Я.Т. працює завучем і викладачем німмови школи. З 111 учнів, з якими вона працювала, невстигає 2 учні.
До роботи в школі відноситься добросовісно, багато допомагає вчителям в роботі, користується авторитетом серед учнів і педколективу школи.
Тов. Міхненко Я.Т. закінчила Полтавський учит. інститут (відділ укрмови і л-ри), багато читає художньої літератури, регулярно читає газети, вивчає біографії В.І.Леніна і Й.В.Сталіна; працює агітатором і редактором газети колгоспу ім. Сталіна, серед колгоспників користується авторитетом.
На педроботі Міхненко Я.Т. працює 5 років.
22.06.-50р. Директор школи Гунченко”.
…Тут вони і познайомилися. У 1952 році у них народився син Борис (Борік). Так, як на той час Батько не був офіційно розлученим і мав від першої дружини теж сина (1950 року народження), то радянська влада не схвалила таке “двоєжонство” із відповідними наслідками: їх “розвели” по різних школах.
Той же начальник вже через рік писав таке:
“Характеристика на учительку Устимівської семирічної школи Глобинського району тов. Міхненко Явдокію Тимофіївну.
1. Рік народження – 1920.
2. Освіта – учительський інститут (мовний відділ).
3. Національність – українка.
4. Педстаж – 6 років.
5. Партійність – безпартійна.
6. Сімейний стан – одинока.
Тов Міхненко Я.Т. працює три роки завучем і викладає росмову в 5-6 класах Устимівської семирічної школи. До уроків відноситься добросовісно, до роботи завуча також.
Тов. Міхненко Я.Т. допустила аморальний вчинок, який ганьбить звання учительки даної школи, – незаконно почала жить з учителем даної школи тов. Роговим А.К., який залишив жінку і дитину і перейшов до останньої.
Тов. Міхненко Я.Т. працювала агітатором серед виборців в підготовці до виборів у місцеві Ради депутатів трудящих та до Верховної Ради УРСР.
Недостатнім авторитетом користується серед учнів та населення села.
Висновок.
Є необхідна потреба дану вчительку перемістити на працю в іншу школу району.
19.06.- 51р. Директор школи Гунченко”.
* * *
Пригадую, як Батько (на моє прохання) розповідав цікаві “бувальщини”, які траплялися з ним дорогою до нового місця роботи – до села Обізнівка (він туди добирався велосипедом по “дивному” на сьогодні маршруті: степами до Шепелівки (5 км), потім вздовж залізничного полотна в бік Кременчука – висипана “черепашником” стежка не розкисала від дощів – і того – до 15 км. (“Треба “іскуплять” провину! Слава КП-СС!”).
Матір “зіслали” – дарма, що вагітна! – до Майбородівки – обидва крайні села району.
…Коли я народився (у 1957 році), то у мене – як і в брата Боріка – прізвище було Міхненко, а “батько” – просто Федосій. (Сам він завжди виправляв на “Феодосій”. Мене до останнього намагалися “спіймати” на те “О“. Хоч я вперто його писав – хай вже вибачають секретарки і секретарі. Генетика!).
Роговим я став перед першим своїм походом до школи у 1965 році. Ще встиг запам’ятати брата… тільки жаль, що на чорному хатньому столі (він помер у 1960 році).
І досі не знаю, чи встигли ми хоч раз погратися разом – він вимушений був часто і подовгу лікуватися по лікарнях від хвороби крові, яку не виліковують і нині.
…Увесь цей час не дрімали і “народні месники”: одні активно розшукували докази, що “Роговий працював на окупанта” (“Добрий день Антонина Григор. З привітом І.В.Бордун (наче так – Ю.Р.) Антонина Григорівна. Мині нужні деякі факти за бувшого твого чоловіка Федосія Кирил.. Данні мині нужні срочно. Я дуже прошу тебе з одержанням цього зараз вишли а саме чи був він в окупацію дома і що він робив в час окупації. Крім цього чи був він переводчиком і де саме і як він попав в Германію і коли і як повернувся з Германії. Прошу вишли зараз. З привітом І.В.Бордун”. (Орфографія “сексота” – тобто, “секретного агента”; а по-народному – “стукач”, “гнида”, “гижа” і т.п.) а інші… самі не знали чого; аліменти, він справно платив до початку 70-х, отримуючи “на руки” біля тридцяти карбованців.
І коли б не бабусина пенсія ( 12 карбованців), то…
(Жартую звичайно… ВИЖИЛИ!!!
* * *
Поступово “генетичне розслідування” виходить на сліди початків Батькової “творчості”.
Думаю, що вона – творчість – гартувалася-закладалася у часи стінгазет устимівської молочно-свино-ферми, де Феодосій Роговий був приставлений агітатором – тоді кожен учитель повинен був те робити! – і відповідальним за випуск стінгазети, в якій регулярно мало висвітлюватися-оспівуватися досягнення-недоліки місцевих трудівників і ставилися нові завдання побудови “світлого майбутнього” – “догнати і перегнати!” (До того часу колгосп ім.Сталіна, мабуть, і почав називатися ім.Димитрова?)
Тоді і звернувся (чи звернулися?) до учителя-агітатора із пропозицією подавати заяву до “найпрогресивнішої-найсправедливішої” у світі партії…
Написали і рекомендації – голова колгоспу, зоотехнік і бригадир тракторної бригади – тодішня сільська еліта.
На жаль (чи добро?) “народні месники” не втратили пильності і самому претенденту у районі “старші товариші” сказали: “Такі, як ви – далекі від партії”.
(Ця відмова дає право стверджувати, що “славна парті не брала участі у вихованні та формуванні Феодосія Рогового, як майбутнього письменника?”)
Він продовжував фермівсько-райгазетівське зростання самотужки, а може, і на основі генотипу (от чийого ж таки?), який визнавався “передовою радянською біологією, як вчення буржуазне і глибоко вороже радянській дійсності”…
* * *
…Всі ті творчі спроби Ф.Рогового все ж не пройшли марно.
Його помітили в області і до нас у село почав навідуватися журналіст Дмитро Санжаревський, як я тепер розумію, працівник полтавської газети “Комсомолець Полтавщини” (почала відновлюватися).
І врешті-решт стараннями цього чоловіка – з 1967 року Феодосій Роговий стає працівником цієї газети.
Із “Трудової книжки”: “Зарахований на посаду старшого літературного працівника редакції газети “Комсомолець Полтавщини” (наказ №12 від 19.12.66р.).
Якийсь час він “живе” у редакції (знамениті ночівлі на підшивках газет), в когось із колег, згодом отримує службову трьохкімнатну квартиру(!) на новостворюваному Алмазному (в тому ж будинку отримав квартиру і М.Казидуб). Інколи там “підживає” Пилип Бабанський (згадую свій переляк, коли знайшов у “ніші” його дерев’яний протез ноги! – приїжджали ми з мамою “в гості”). Туди навідувалися і Тютюнники (Григір та Федір), інша письменницька братія .
Сім’я, яка лишалася жити в Устимівці (глобинській) відмовилася переїжджати “в город”. На це регулярно звертали увагу “народні месники”, пишучи повідомлення-доноси “куди слід” та анонімки дружині на село…
“Спільними зусиллями” Ф.Роговий кидає “городську жисть”, залишає трьохкімнатну службову квартиру, яка негайно заселяється (чи не тими ж “месниками”?).
…Із “Трудової книжки”: “Переведений на посаду бібліотекаря з виконанням обов’язків кореспондента газети по місту Кременчук, Кременчуцькому та Глобинському районах” (наказ №147 від 8.12.1970р.).
Із неї ж: “Звільнений з посади бібліотекаря з виконанням обов’язків кореспондента згідно поданої заяви”. Редактор газети “КП” І.Бокий (наказ №117 від 29.08.1975р.).
(І.Бокий – це земляк із майже – через поля – сусідньої Пронозівки та відомий столичний депутат та “борець за світне майбутнє”, тепер вже “селянства”).
…Такий стислий опис періоду (майже дев’ятирічний) праці в обласному “КП”.
У вересні 1975 року Феодосій Роговий: “Прийнятий на роботу на посаду учителя іноземної мови ІУ-УІІІ класів Устимівської восьмирічної школи (наказ райвно №564 від 18.09.-75р.).
“Народні месники”, чи як краще сказати, “сексоти і кадровики” майже добилися “возмєздія”…
(Хоча, практично всі роки його життя, комусь-чомусь не жилося спокійно.
Лише одне із багатьох свідчень: лист М.Казидуба до Ф.Рогового в Устимівку:
“Полтава, 30 березня 1971 р.
Кириловичу, вітаю!
Отже, так. Є дві сенсації. Перша: я в рот не беру спиртного, опріч пива. Поклявся сам перед собою і перед всяким, хто мене знає. Повідомляю і Вам. І не надійтеся, і не сподівайтеся, що десь підтримаю. А задля того, щоб пити пиво холодним, придбав холодильник. Тож зможу зачастувати справжнім напоєм.
Друге. Було приливання Тресусика у ресторані “Театральний” в суботу. Трусан теж був (Трусан О.О., (1936-1995), полтавський поет – Ю.Р.).П’яний. Я пив тільки виноградний сік, отже, мав можливість чути усе твердим вухом. Зайшла мова про Вас. Так Трусішкін сказав за столом, що Роговий – поліцай, я це достеменно знаю, мовляв. Ось так. Як бачите, про Вас не забуто.
Той, хто вчора лащився, сьогодні ллє бруд. Так – завше. Було, є, буде. Більше новин нема.
Будьте! М.Вереміяка (село народження М.Казидуба – Вереміївка)”.
* * *
…От тільки прогледіли одне: (тоді і там) Феодосій Кирилович Роговий вже встиг написати свій роман “Свято останнього млива” і стати (зі слів літературознавців) “класиком української літератури”.
* * *
…А гени десь у НАС – дітей-онуків-правнуків.
* * *
…Та то вже інша історія.
29.07.2014.