Людина живе – значить, душа її працює. Трудно, аритмічно, як життям поруйноване серце, однак… Пишеться новий роман. Здобувся на дріб’язок новел. Та й спасибі”.
“Гра в бісер”
Колись давно (початок 90-х) газета “Літературна Україна” запровадила письменницьке опитування “Письменники пишуть і… читають”.
“Опитала” газета (хоч і було всього два питання) і сільського письменника із Полтавщини Феодосія Рогового (1925-1992):
1. Які з прочитаних останнім часом творів українських авторів вам найбільше запам’яталися і чому? які не сподобалися?
2. Над чим ви зараз працюєте?
Феодосій РОГОВИЙ:
“Трудно (та й чи потрібно) називати всі твори українських авторів, прочитані в цьому році, бо переважно не вони – моє “преклонєніє перед западом” триває. Цей мій подив, якщо дозволите, – його внутрішні зачатки, зрозуміло ж, не сьогоднішні, а бозна колишні. Либонь, виникли в мені тоді, саме того дня чи моменту, коли я вже міг окреслити сам собі на рівні побутової необхідності поняття свободи слова і як нею користуватися людині. Ні більш, ні менш. Будучи беззахисним репатріантом, я собі і в голову не брав, що мій рідний соціалістичний світ з комуністичною перспективою світового масштабу, дозволить виражати себе тією ж таки сучасні твори українських авторів (переважно публікації журналів “Вітчизна”, “Київ”, “Дзвін”, іноді “Березіль” та “Дніпро”).
Я нападом кинувся шукати (особливо в шістдесятих роках) тієї ж таки свободи слова, звичайно ж, у радянській літературі. Був непомалу переконаний, що знайду, і тоді настане для мене загальне просвітлення, як тому мирянину від Слова Божого. Були моменти знахідок, але все частіше моя внутрішня енергосила слабла, тривожилась і штовхала на протилежні критерії виміру: Слово, що є для мене святим, у читаних творах часто-густо ховалося від мене в лабіринтах ускладненої образності, лукавило, прислужливо брехало в епізодах, а то й возвеличуючи фальш і неправду заради користі автора.
… Знайшов, а, скоріше, відчув шукане, на жаль, як примовляється, аж у книгах так званих західних авторів, тобто у “Вершинах світового письменства”. Романи “Гра в бісер”, “Зневірений дух” просвітили мене остаточно, гадаю собі, в головному: свобода слова не має свого завершального визначення і, смілюсь казати, не матиме.
а оце цього року мені стало дуже-дуже гордо, ще й провісно: серед тих вершиш свободи слова я прочитав свого (!), українського автора Уласа Самчука, в письмі якого видиться часом абсолютна чистота почуття і смислу – ні лукавини в поводженні зі Словом. А саме та творча свобода, якої так прагнеться.
Перша частина з “Волині” “Куди тече та річка” (журнал “Дзвін”, п’яте і шосте числа за 1991 рік) – то окрема розмова для критиків. Роман же “Марія” – то не роман-спалах, як пише Степан Пінчук у післяслові, то роман-вогнище, покладене Уласом Самчуком вікопомного одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року.
2. Людина живе – значить, душа її працює. Трудно, аритмічно, як життям поруйноване серце, однак…
Пишеться новий роман. Здобувся на дріб’язок новел. Та й спасибі”.
* * *
П.С. Роман, який “пишеться” – то роман “Гріх без прощення” – п’ятий із “Саги затопленого Посулля”, над якою (сагою) Ф.Роговий працював все своє творче і фізичне життя. На жаль, він лишився дещо недовершеним – наступила кінцева дата “4 травня 1992″…
“…дріб’язок новел” – три новели про свого товариша Григора Михайловича Тютюнника.
…Жаль, звичайно, що так трудно писані романи Ф.Рогового не вдається видати книгами в авторському написанні (гроші).
…А, може, все ж “колись”? (люди).
30.08.2014