Часто пригадую слова, написані одним літнім чоловіком, який служив (служить) владам і досяг звань, нагород і т.п. чи не більше від решти пишучої братії…
КОМПРОМІС
“Згода з ким-небудь у чомусь, що досягається взаємними поступками; поступки заради досягнення мети”.
(“В ідейній боротьбі для марксистів немає й не може бути м’яких компромісів, примирення принципів, згладжування докорінної протилежності між буржуазією й соціалістичною ідеологією” (Ком.Укр., 5, 1960, 41). Словник української мови. 1973.Т-4. С.253.)
* * *
Часто пригадую слова, написані одним літнім чоловіком, який служив (служить) владам і досяг звань, нагород і т.п. чи не більше від решти пишучої братії…
Суть слів у тому, що він завжди умів, як йому здається, домовлятися із офіційним цензором щодо кількості видалених (викинутих) аркушів із написаного (роману чи іншого)…
Мене і тепер дивує, що можна було отак просто відмовлятися від написаного самим же…
Хіба що те написане зовсім не вартісне навіть для самого себе…
(Цікаво, чи пам’ятає та людина все вилучене і як почувається саме вимучене.)
…Та це питання, мабуть, для тих, вибачайте за банальність, хто пише серцем, а вкінці-кінців, власним життям – з кожним написаним словом скорочуючи його.
Бо як інакше?..
* * *
“Дорогий Володю!
“В нашей жизни правда всегда торжествует, но жизни часто не хватает”.
Приїхав оце додому, розгорнув папку, перечитав і… гірко заплакав: не можу позбутися почуття, що я сам себе ошукав, що я сам собі зрадив, давши згоду публікувати “пошматовану свою душу”. Готовий хоч і в цю секунду покаятися – душить у горлі, не стає чим дихати:
чому мені – людині свідомій, народженій нашою добою, – за все життя ніхто ні разу так і не повірив до кінця?
Чому мої почуття, мої ревні болі і некеровані думки вічно ревізують і обов’язково (як і цього разу) виявляють якусь у них “недостачу”, щось не таке, щось не туди, чогось багато, чогось замало, чому?
Чому!..
Ти людина розумна – скажи мені, коли ж настане час мого подібного мислення?
В романі, над яким плачу, немає жоднісінької авторської вигадки чи домислу – невже я винен, що Ти, Він і ще один Він не пережили, не зазнали подібного, а тому не можете бути моїй душі сповна співчутним і, як верхні, як повелителі (в даному разі) коротите, креслите, насильнецьки підробляєте (ні, не під ті, либонь, чорт-зна-які 260 сторінок!), а під якийсь там усталений стереотип, під якесь там “можна-неможна” – не можу цього витримувати без пекельних мук і болей… В момент, коли пишу тобі цього листа, як зовсім не знаю, як мені зробити, щоб мої діти і внуки не назвали батька і діда п р а в е д н и м дурнем – для мене це в сто разів вище, ніж не мого духу публікації.
Я не проповідую безбожництва, носячи на шиї хрестик, свідомості своєї ніде й ніколи не роздвоюю, не шастаю шпигуном через гряницю між Добром і Злом – тому всі оці два дні така на душі печина: що я зробив? Що станеться з тими… оторопілими сторінками, що потрапили у невідоме з мого благословення?
Скажу тобі, дорогий Володю, таку вимогливу прісьбу: якщо складається отак, що хтось ще зніматиме бодай рядок – пробачай глупого селянина, але… нехай публікуються “гедзики” сиріч…
Здивуйся, одначе все оце зродилося в мені, слухаючи праведника… М.С.Горбачова, його промову на з’їзді профспілок.
Твій Феодосій.
П.С. Привітай Андрія. І, будь ласка, твою Галю.”
(Лист Феодосія Рогового до Володимира Яворівського, 26.02.1987).
* * *
Тепер вже Я збираю ті сторінки і повертаю їм законні місця…
Сподіваюся, що зможу опублікувати…
Цензорів же, наче, немає…
(…А от грошей?!)
18.08.2014.