Загадка таланту і любові Ярослава Збараського

У біографії Ярослава Мирославовича Збараського немає якихось карколомних подій, запаморочливих зигзагів, мелодраматичних колізій, але є свій життєвий драматизм і напруга. Основні і найголовніші віхи його життя – це, безперечно, картини, адже саме в них він вкладає свою душу, горіння і любов. Але від суспільного життя митець ніколи мольбертом не відгороджувався і від громадського життя не ховався. Жив тривогами і болями свого народу.

Про це свідчить хоча б той факт, що 1989 року він був в числі тих «перших хоробрих», які створили на Підволочищині Народний Рух, а відтак став членом Гельсінської спілки і тривалий час працював головою УРП. Ці переломні і непрості часи перевірили його на міцність духу і чистоту душі.
Він міг зробити добру чиновницьку кар’єру, високо піднятися по суспільній драбині, але творче начало перемогло і з роками він цілком і повністю віддав чебе образотворчому мистецтву. І від цього виграв передусім він сам, його душа, становлення якої не мислиме без прекрасного, без жертовної самопосвяти тому, до чого вона покликана.
Сьогодні картини Ярослава Збараського зберігаються у приватних колекціях Росії та Іспанії, Польщі та Італії, Німеччини і США. Митець приймав участь у численних художніх виставках, пошанувальники малярства добре знають його в різних куточках України.
У кожному з нас світ переломлюється по-особливому, всі ми несемо в собі частку світової душі, зрештою усі ми діти Божі, покликані до життя. І для художника найважливіше – це виробити власний стиль, домогтися того, аби він був неповторний, легко упізнаваний і своєрідний.
Картини підволочиського художника не тільки метафоричні, які змушуть глядача замислитися, а й винятково поетичні. Ця рідкісна якість досягається за допомогою кольорів, точніше вишуканих варіацій колірних сполук. Колір у нього своєрідний носій цілющої енергії, яка благодатно впливає на душу глядача.
На більшості його живописних полотен домінують яскраві, свіжі тони, а ще все у нього побудовано на усвідомленні дуалістичної сутності світу, де трагізм і гармонія колориту, пронизливий біль і радість буття, закинутість людини, космічна холодність самоти і сонячний спалах любові перебувають у нерозривній єдності. Він полюбляє умовності й абстракції (хоча ніколи не зводить їх у культ), стримані форми, тонку гру яскравих барв, подекуди гротескно-фантастичні мотиви, але може проспівати лірично піднесену осанну дівочій вроді, довершеним формам зрілого жіночого тіла і внутрішній чистоті жінки-матері.
Я.Збараський дбайливо і наполегливо плекає свій стиль, у якому збережено свіжість бачення, невичерпний молодечий запал, артистизм і ефект колірної гармонії. Але, може, це тільки так видається, що плекає, бо він просто виповідає себе у барві, у хвилюючому сюжеті, щедро даруючи багатство своєї душі.
Його акварелі багаті на поетичні нашарування, на той особливий ліризм, що осяює душу, коли все добре і життя повстає прихильним і щедрим до нас. Цей ліризм такий заворожуючий і всепоглинаючий, що видається помноженим на доброту і виступає як домінуюча ознака почерку художника. Це з особливою силою проявилося в таких роботах як «Карпати», «Озеро», «Зимою», «Пробудження», «Ранок на окраїні Підволочиська», «Осінь на ставу», «На панських ямах».
Його акварелі реалістичні, але в них наявна і вигадка, і домисел, і неповторна гра уяви, а ще безпосередність, повна розкутість. Звідси й своєрідна колористика і щоразу несподіваний ракурс, нетрафаретний погляд на оточуючі нас краєвиди і те невидиме, що огортає їх теплим серпанком.
А ще деякі його полотна такі поетичні, що до них так і просяться ліричні рядки. Це ніби своєрідні ілюстрації до поетичних творів Ліни Костенко і Бориса Демківа, Михайла Левицького і Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського і Леоніда Талалая. Ці роботи будять радість і сум, печаль і втіху, дарують умиротворення і збуджують неспокій, але понад усе вони несуть незнищенну віру в прекрасне.
Відчувається, що Ярослав Мирославович – лірик у сприйнятті природи, і це особливо тоді, коли він малює дерева і квіти. Сюжетна простота тут повна внутрішньої витонченості, художник досягає вишуканої кольористичної гармонії, побудованої на поєднанні, здавалося б, несумісних кольорів.
Особлива любов художника – гори. Він прагне передати їх вабливу красу, зупинити чарівну мить проминальної величі. Осінні і зимові, весняні й літні пейзажі на його картинах передають неперебутні стани душевних хвилювань і замилування світом краси. Неможливо не відчути, що ця краса передана небайдужою рукою і гарячим серцем.
Роботи художника спонукують до глибоких роздумів, викликають небуденні й незабутні асоціації. Настрій його картин сповнений високої музики і краси світу, вони ніби заперечують сіру буденність земного існування, з його суєтністю, стомлюючою банальністю, рутинною невдячною працею.
Мені здається, що важко знайти іншого художника, у якого творчий стиль так зримо відповідав би його характеру, внутрішній сутності натури, тобто стилю життя, як у Я.Збараського. Він за будь-яких умов залишається оптимістом, над усе любить життя і бореться за щастя із особливою невдержимою силою. Він завжди енергійний, дійовий і невтомний. Його невситима творча енергія проливається не лише на мистецтво, але і на все інше – поведінку, манеру розмовляти і навіть на виконання якусь буденної, марудної праці. Все, що б він не робив, виконує з розмахом, запалом і любов’ю. Звісно, роки беруть своє (художникові – 60), упокорюють тіло і стриножать почуття, з роками змагатися важко, але там, де панує творчий дух, тіло відступає і виявляється безсилим.
Ярослав Збараський – натура вольова і сильна. Тілом і духом. Гадаю, що це не тільки його заслуга, це особливий дар природи, закладений на генному рівні.
Сильних людей мало і ними так легко захоплюватися і їх так радісно любити і поважати.
Незалежність України подарувала митцеві таку солодку і жадану свободу, хоч і поставила їх перед новими, непростими проблемами. Але для зрілого майстра Я.Збараського, який над усе цінує творчу свободу, нові проблеми у порівнянні зі старими до смішного дрібні. Він працює у поті чола і в цьому його щастя, великий сенс життя.
Збараський-пейзажист буває різний, але його почерк вгадується в усьому, до чого торкнулася його рука. Незалежно чи це зимові, зазвичай, спокійні та злагіднюючі душу пейзажі, чи гарячі осінні краєвиди, чи мальовничі весняні роздолля і уголовини.
Він не любить урбаністичних нагромаджень, з суворо нависаючими мостами та іншими металічними конструкціями, з вилясками пролітаючих поїздів, його душа тулиться до умиротворених закутків природи, принишклих кущів ліщини чи занесених снігами сільських вуличок. Місто чуже йому. А якщо він все-таки звертається до нього, то здебільшого малює храми і давні споруди.
Жінки і дівчата на його полотнах підкреслено вродливі, тонкостані й свідомі своєї краси, а чоловіки мужні й сильні.
Художник так уміє намалювати дерево, що вона промовляє до нашого серця, як живе, так відтворити блиск води чи снігу, що до них хочеться доторкнутися рукою, аби перевірити чи вони справжні. Перед горами митця («Карпатська сюїта», «Осінь у горах», «Задощило», «Ріка Рибниця») охоплює хвилювання і відчуття величі і це називається магія творчості, маленьке диво світлого і осяяного Божим духом таланту.
Незрідка звертається художник і до жанру натюрморта. І теж залишається неповторним і самобутнім. Він полюбляє зображувати у статичній непорушності глечики і квіти, пензлі і овочі, що не позбавлені витонченості й поезії. Але за якимись незбагненними законами мистецтва йому вдається навіть найбанальніші й найнеоковирніші предмети огорнути серпанком таємничості й краси. Все, до чого б не торкнулася його рука, оживає, стає одухотвореним і красномовним. Сила мистецтва в тому, що навіть найпохмуріше, найтрагічніше стає радісним у самому собі. І навіть якщо художник послуговується виключно похмурими, темними тонами, його картини зберігають якусь тиху елегійність і спокійну світлу умиротвореність.
Відчувається, що Ярослав Мирославович завжди любив і продовжує любити життя, зберігати віру в людину і зачудування красою світу. Він свідомий своєї високої життєвої місії – відтворювати на полотнах красу Божого світу, зупиняти щасливі миттєвості, дарувати людям відчуття внутрішньої радості від споглядання відкритих ним природних див і земних чудес. Але це означає, що він цурається модерних прийомів, імпресіоністичних вкраплень і не шукає нових шляхів у мистецтві. Уся його творчість – це низка невтомних і впертих, важких і виснажливих пошуків. За видимою легкістю – щоденна невдержима праця, невситима труждина душі і мозку.
Я. Збараський передусім трудівник, він весь у пошуках і сумнівах, його творча дорога – це звивистий шлях незліченних «проб і помилок», що залишаються там, за мольбертом, по ту сторону полотна. Про них знає тільки він, незрадливий ангел-охоронець, що стоїть біля правого оплічка, та ще кохана дружина, закохана у поезію, – з лагідним і біблійним іменем Анна.
У кращих своїх роботах майстер намагається не наслідувати природу, а звільнитися від її диктату, абстрагуватися від неї, віддаючись на волю власної фантазії («Ранок на окраїні Підволочиська», «Осінь на ставу», «На панських ямах»). Його пошуки часто переходять межі видимого світу і прориваються в трансцедентне. Тоді з’являються неструктуровані сегменти снів, видінь і марень. Такі картини змушують думати, вимагають співтворчості; іноді їх треба розгадати, як своєрідний код, іноді домислити. Його пошуки в таємничому світі мислі не завжди вдалі, але за емоційним настроєм ці картини справді цікаві і навіть унікальні.
Зрозуміло, що такі полотна не народжуються на одному подиху, вони вимагають виняткових зусиль, важкої праці, повної самовідданості й цілковитого самоспалення, навіть якщо первісний задум прийшов блискавично. Ці картини – плід художника-трудівника, художника-чорно¬роба, де осяяння перевіряється важкою труждиною.
Талант – це завжди те, перед чим зупиняєшся зачарований, вражений і схвильований, це подих іншої сили, влитої в душу людини Богом. Та одна річ отримати талант, а інша – зберегти його і примножити. Історія світового мистецтва знає більше загублених і змарнованих талантів, ніж дбайливо розвинутих і поставлених на службу людям. Мені відрадно думати про те, що Ярослав Збараський поставився до Божого зерна, засіяного в його душі, як до вищого скарбу, і все життя дбайливо плекав його, розвивав та зміцнював, не розгубивши на крутосхилах життєвої долі ні крихти, ні мачини, ненастанно розширюючи власні можливості, а це означає, що стилем життя він може слугувати для нас високим взірцем, гідним наслідування і пошанування.
І ще такий акцент. Що б не малював художник, які теми не заторкував, його картини незмінно народжуються за законами гармонії. Саме гармонія – його вищий ідеал і все підпорядковано їй, і все твориться заради неї та в ім’я її високого духу. Ярослав Мирославович вірить, що закони гармонії і вищої доцільності панують скрізь, куди спроможна зазирнути внутрішнім зором людина, натхненна Творцем. Та й до імені самого Творця, що придумав колір, найперше проситься синоніми «гармонія» і «краса». Адже сказано у Біблії, що створивши землю, Бог замилувався своїм витвором, побачивши, «що гарно це».
Гармонія, як вище досягнення у мистецтві, не тільки хвилює глядача, дарує йому душевну втіху, а й надає самому нашому існування вищого сенсу. Гармонія – антитеза хаосу, з якого вивільняються Божі світи, й отже до неї вона повинна прагнути і тягнутися усіма фібрами душі.
Кожен, хто зупиниться перед картинами Я.Збараського в першу чергу, спіймає себе на думці, що це зроблено справді з любов’ю, тонко і гармонійно.
Хочу вірити, що з часом його кращі роботи будуть ставати все ціннішими і вартісними, тому що вони наскрізь самобутні й неповторні.
Ці притишені й скромні пейзажі, ці таємничі старовинні церкви і модерні собори, замислені людські обличчя позначені незаперечним творчим хистом і заслуговують професійної і зацікавленої розмови. Маю певність, зроблене митцем у царині образотворчого мистецтва ще викличе жваве обговорення і навіть дискусії.
У художньому світі завжди треба поводитися як у храмі, бо тут панує тиша. Це стосується і творчого доробку Я.Збараського. Коли оглядаєш його полотна, у пам’яті зринають рядки М.Левицького про тишу, яку «якщо хтось і порушить, то тільки сплеск малого окунця». Ця тиша, звичайно, не безмовна, в ній народжується неземна мелодія, і той, хто спроможний її почути, отримає одну з найвищих естетичних насолод, яку тільки може подарувати мистецтво.
Чим виміряти глибину таланту? Як пізнати його силу? Навряд чи хтось спроможний конкретно відповісти на подібного роду запитання. Але шукати відповідь варто. Як на мене, талант вимірюється глибиною зору, умінням побачити те, що іншим недоступно, прозирати у такі глибини, які пересічній людині зачинені наглухо.
Я.М.Збараський завжди малює те, що його хвилює і приваблює, і це хвилювання дивним чином передається глядачеві, може передовсім тому, що в чарівному світі митця витає Божий дух.