У коридорі юрмився невеличкий натовп. Ольга, трішки соромлячись, переступила поріг установи під назвою РАГС. Ніколи б не повірила вона, що стільки людей сьогодні планує розірвати шлюб. Тим паче, із заявами у більшості стояли ще зовсім молоді подружжя, їй сьогодні виповнюється 50 років.
Так гірко на душі… не вірила, що залишиться самотньою. Сльози котилися самі по собі, обпікаючи, залишали солоні доріжки на щоках, змиваючи підфарбований рум’янець. “Пані, вам погано?”, – запитала дівчина, яка стояла навпроти. Трохи випрямившись, Ольга лиш посміхнулася: “Ні, це сльози радості”. Миттю в очах пролетіли усі події її гіркого життя. Колись працювала вчителем математики, -роботу та дітей обожнювала. На жаль, після розвалу Союзу залишилася ні з чим. Вихід з критичного становища тоді підказав чоловік. “Треба їхати за кордон”, – впевнено промовив до Ольги, – “їхати мусиш ти, так тепер усі жінки роблять, а про дітей я подбаю”. Двоє маленьких донечок розривалися плачем біля білого “буса”, який за хвилину відвезе рідненьку маму на чужину.
Португалія відкрилася перед українською заробітчанкою дивною, красивою країною з усміхненими людьми. Та це лише на перший погляд… Доглядала за стареньким дідом. Боже, скільки він їй нервів з’їв. Дід страждав якоюсь неврологічною хворобою, був страшенно агресивним, нікого й нічого не пам’ятав. У частих припадках неодноразово бив Ольгу, а вона, не в спромозі захиститися, лиш сипала на нього матюками та прокльонами, що зовсім розходилося з її інтелігентною позицією педагога та й, взагалі, ввічливої людини. Вона плакала ночами, а то й цілими днями, що втрачає себе, свою особистість. Страждаючи від нестачі простого людського спілкування, вона, сама потроху божеволіла, перевершуючи навіть португальського діда. Часто телефонувала додому, але доньки, які вже встигли підрости, зовсім не цікавилися її здоров’ям, настроєм, почуттями. Все, що було потрібно підліткам, – коли пришле гроші на новий одяг, комп’ютер, красиве взуття, косметику, бо їм подобається, що у компанії вони тепер “круті дівчата”. Тому зовсім не хочуть втрачати свою позицію. Коли просила доньок, щоб до телефону погукали тата, дівчата якось ніяково відповідали, що він то на роботі, то дядькові Іванові, чи Петрові допомагає ремонтувати машину, гараж, балкон і і т. п.
Через п’ять років Ольга, вже фізично та, морально виснажена, вирішила, що має приїхати додому хоч на Великодні свята. Зустрічала жінку уся рідня. Донечок не впізнала, такі красуні. Ольга усім привезла багато подарунків, а через тиждень, коли всі знайомі, друзі, можна сказати, вже звикли до неї, перепили та переїли за її рахунок, потік гостей вмить припинився. Пробувши вдома місяць, виявилося, що знову вагітна. Маючи 40 років, якось вагалася, але чоловік переконав залишити дитину. Він не міг натішитися сином, майбутнім помічником. Запропонував Ользі знову їхати підзаробити грошей, адже дітям потрібно буде дати хорошу освіту, а на сина Сергія покладає великі надії.
Коли повернулася до Португалії дізналася, що її головний годувальник помер. Де ж швидко знайти нову роботу, адже грошей на довго не вистачить? Їй пощастило: син діда, за яким вона доглядала, запропонував працювати прибиральницею у його домі. Португалець вже був неодноразово одружений й мав славу ловеласа. Не затримався із залицяннями й до Ольги, яка, як й кожна українська жінка, доволі вродлива. З того часу минуло вже чотири роки…
Якось, черговий раз телефонуючи додому, донька призналася матері, що тато не зможе підійти до телефону, бо вже давно живе в іншої жінки. З’ясувалося: ще до народження сина, він мав з тією жінкою стосунки. Ольга довго плакала й, як кожна жінка, в усьому винуватила тільки себе. Мовляв, якби не поїхала до Португалії, змогла б зберегти міцну люблячу родину, як колись. Залишатися на чужині не було сенсу, вона не могла собі дозволити, щоб діти залишалися без батьківського нагляду…
… “А де ж Сергійко!”, – скрикнула жінка, переступивши поріг рідної хати. “Мамо, братика тато забрав до себе, вони з тією жінкою у сусідньому селі живуть, вони тепер сім’я – всі троє. Не сварися на нас, ми не винні”, – заплакала одна з доньок.
Ольга примчала до чужої хати, на подвір’ї грався хлопчик. “Сергійку, синочку!” – зойкнула Ольга. “Мамо, що ця тітка хоче від мене?” – крикнув хлопчик, підбігаючи до жінки, яка поралася по господарці. Зачувши крики, з хати вийшов Ольжин чоловік. Тут на її адресу посипалися погрози, нарікання… Чоловік сказав, що сина їй нізащо не віддасть, нехай повертається туди, звідки приїхала. “Але ж ти сам радив мені їхати на заробітки”, – кричала Ольга. У відповідь почулося гірке: “А ти що – своєї думки не маєш, якби була доброю жінкою, то б відмовилася”…
… “Пані, ваша черга підійшла”, – почулося з кабінету РАГСу. Ольга, мов піднесена на крилах, повільно та сумно неслася коридором. Ще мить і вона залишиться самотньою, нікому не потрібною для тих, заради кого занапастила своє життя. Доньки пішли жити вже до колишнього чоловіка, бо тепер вона бідна й нікому не потрібна. Піде торгувати на базар, а якщо заробить яких грошей, то обов’язково віддасть своїм дітям, бо так треба, бо так вона звикла.