Тільки відчуття небезпеки ще від осені тривожить. Звичайно, то ті телепередачі з Майдану, з Криму, а тепер з Донбасу впливають і на гартовану психіку Охріма. Хоча він ще дев’яносто першого враз пригадав, де в металевій скриньці з – під шпитального причандалля чекав свого часу безвідмовний друг “Зауер” і кілька десятків патронів. Тоді зброю лишень перевірив, наново змастив. А тепер залізячка вже місяць, як з повним магазином зачаїлась напоготові в спідній кишені старої шкірянки, ніби забутої на вішаку в сінях.
Принцип діда Охріма (новела)
Трохи покректавши під синьою ковдрою, смаглолиций, сивочубий дідок ледь чутно проговорив “ Отче наш“ – і нічний сон відчепився. За вікном, як і звечора, монотонно цяпало. Та негода почалася в половині травня. Два тижні майже щодня пополудні гроза збиралася в чорні хмари та під грізне туркотіння громовиць без міри поливала землю. А передучора звідусіль засіріло й надійшла нудна сльота, щоб, знать, так незвичайно провести весну в літо.
“Але нині субота, – подумав старий, затримавшись на розгляданні рожевих штор, – то дощ повинний бодай на трохи перестати, щоб бідному сорочка висохла … Чи то небо так плаче за хлопцями, що погинули на Донбасі?..“
У блякло – блакитних старечих очах зблиснули сльози й думки, як тепер зазвичай, полинули аж у юність, яку пам’ятав незгірш, аніж, до прикладу, обіцянки внучки. Бо ж там ждали його друзі – побратими Мудрий, Лисий, чотар Гора… Тільки з ними міг відверто поговорити про долю України. Жаль, торік на самий Великдень померла Радислава. І її здалося б зараз розповісти про свій біль. Маленька квітка Незабудка з хатини, загубленої серед лісів. Вона ж задля справи борців кілька літ вдавала із себе німу!.. Зустрівшись на Воркуті, вже назавжди з’єднали серця. Біля Єнісейська народила йому сина. А через кільканадцять літ з радості, що повернулись у рідний край, нашукали ще й доньку… Діти є, внуки, правнуки є, але без коханої за рік Охрім трохи припав…
Ні, в свої вісімдесят шість він зовсім не немічний. Майже зо всім сам дає раду. Зрештою, що то є нині жити в міському особнячку: світло, газ, вода, туалет у прибудові … Та й внучка часто навідується. Прибере, попере, наварить, печивом солодким почастує. Дочка спеціально її недалечко в новому будинку квартиру купила. Ще не все там до ладу влаштовано, могли б на час молоді в дідуся замешкати, але де ж їм, недавно одруженим, з кимось хочеться бути. Отож, головне тепер для старого, аби склероз підступно не підкрався. І, дякувати Богу, поки за собою тієї біди не зауважував. Ось навіть мобільним телефоном давно і без проблем користується. Тільки відчуття небезпеки ще від осені тривожить. Звичайно, то ті телепередачі з Майдану, з Криму, а тепер з Донбасу впливають і на гартовану психіку Охріма. Хоча він ще дев’яносто першого враз пригадав, де в металевій скриньці з – під шпитального причандалля чекав свого часу безвідмовний друг “Зауер” і кілька десятків патронів. Тоді зброю лишень перевірив, наново змастив. А тепер залізячка вже місяць, як з повним магазином зачаїлась напоготові в спідній кишені старої шкірянки, ніби забутої на вішаку в сінях.
Ось так, трохи відволікшись, Охрім іще пригадав, що нині внучка теж має прийти, і таки поринув у свою дрімоту – спогад. Електронний годинник на стіні показував щойно шосту.
Та зовсім незадовго його із солодкої подорожі повернуло в дійсність дражливо – хрипле деренчання ще радянського дзвінка в сінях. “ Щось Оксанка нині зарання, – пробурмотів старий , вилізаючи з – під пригрітої ковдри, і, швидко одягнувши спортивні штани, почалапав зі спальні через передпокій до сіней. “ Кажуть, якщо Бог карає, то наперед розум відбирає. Отож й Охрім, не спитавши, хто по той бік дверей, довірливо їх відімкнув і натиснув клямку. А далі не встиг щось втямити, як дві промоклі в’юнкі постаті, із чорними шапочками на обличчях увірвалися до середини, шиплячи: “ Гроші! Коштовності!”І відіпхнули щуплого старенького чоловіка вглиб сіней. Там, біля дверей в передпокій, ширший в плечах схопив господаря зимними лабетами за барки, відірвав від підлоги і, гепнувши ним об дубовий одвірок, опустив обм’якле тіло на широку тумбу вішалки. Охрімові аж задзвеніло в потилиці, страшно хруснуло в крижах, але він все ж свідомо вдав, що знепритомнів, щоб не тлумили ще. А в грабіжників, налаштованих діяти блискавично, часу не гаяли… Відтак, за декілька секунд обережно порухавши плечима й в’язами, старий ледь розплющеним оком побачив у великому настінному дзеркалі , як непрохані гості шастають по світлиці. Прикраси покійної Радислави, які досі не забрала внучка, остання пенсія, знать, уже в них, подумав господар і, як то вмів робити в юності, безшумно потягнувся до кишені шкірянки, яка висіла праворуч, просто біля плеча. Ще минули секунди, за які він, також без звуку, підвівся з тумби, прихопив дорогою з полички мобільний телефон і, попри біль у спині, таки твердо ступивши кілька кроків, став у широких дверях світлиці. Тепер йому з пістолетом не страшними були і вдвоє більше грабіжників. Та той широкоплечий чомусь дошкульно пролепетав:
– Ти ще, дідуню, живий? Не сміши, ліпше пукни собі в зад тою дитячою забавкою…
Охрім зрозумів, що мусить приголомшити зухвальців, щоб самому не втягнутися в злочин. Тому відповів одразу ж:
– Вазу на столі видите?! – І не піднімаючи правицю з пістолетом від клуба, як колись на старій торговиці, натиснув курок. Куля, доганяючи ляск пострілу, розтрощила гарну скляну посудину і пірнула в поролонову подушку на дивані, але із грабіжників, ніби душі витрясло. Вони – занімілі – завмерли біля серванта. А старий стрілець тихо, однак дуже переконливо додав:
– Отож, герої, пістолет бойовий. В магазині ще сім патронів і рука, як видите, не здригнеться. Поки макітри цілі – зброю на стіл, а самі лягайте на підлогу долілиць.
Щупліший без вагань витягнув з – під спортивної куртки мисливського ножа і легенько поклав на поліровану поверхню. Очманілий нахаба зі своєю пневматичною пукавкою зробив те саме. Після того, заставивши лежачих телепнів ще й зімкнути пальці рук на потилицях, Охрім, не зводячи з них очей, лівицею подзвонив онучці:
– Оксано, бери свого мужа і хутко до мене. Маю гостей непроханих.
Поки молодята квапилися на поміч, колишній вояка обдумав, як треба повестися дальше. Тож, коли Оксана та Орест мокрі, захекані, а ще більше ошелешені виглядом дідуся з пістолетом, зайшли в світлицю, господар не гаючись скомандував зятеві, щоб через хустинку забрав зі столу зброю. А внучка мусила на телефон сфотографувати обох, лантухами лежачих зухвальців. Потім, дозволивши їм сісти на диван, й сам ані на мить не втрачаючи пильності, продовжив:
– Тепер, поганці, відкрийте свої писки, бо вас однаково вже нічого не врятує.
Невдахи нехотя, так і вчинили, потупивши очі. Оксана знову їх сфотографувала. Старий спритник ще порадив, щоб чесно призналися, звідки вони є. Почувши ж, що із недалекого села, попросив онучку знайти в його телефоні Костю. За хвильку Охрім, не відступаючись з порога, весело говорив по мобільному:
– Слава Україні, синку героя Петра! Вибач, що зрання та ще й кваплю, але мені зараз конче потрібен номер телефону твого старшенького, що на військкоматі працює.
Син Мудрого обіцяв, що через кілька хвилин передзвонить. Грізно покивавши “Зауером,” Охрім тим часом мовив:
– Тепер, хлопці, без комедій віддайте Оксані жіночі цяцьки і мою пенсію. Кремезніший молодик виконав наказ крутого дідугана, далі не підводячи очей. По хвилі передзвонив Костя. Продиктувавши внучці номер телефону працівника військкомату, старий іще трохи порозмовляв з сином Мудрого і попрощався. Молода жінка запитально втупилась у дідуся, відкриваючи собі його зовсім іншого.
– Ага, набирай, Оксано, до того служивого, але говорити з ним буду я. – По хвилі взяв від онучки її телефон:
– Доброго ранку, пане капітане! Я побратим вашого покійного дідуся Петра. Чи зможете нині – завтра відправити двох добровольців на Донбас. Хлопці може й не обстріляні та дуже гарячі…
Чіткий голос з телефону запевнив, що в понеділок таке питання можна буде залагодити. Тільки потрібні прізвища та ініціали. Охрім, затиснувши телефон в п’ятірні, порадив не брехати і молодики чесно все назвали.
А незадовго не ликом шитий господар, залишивши собі всі докази проти грабіжників, спровадив їх з хати під дощ. Він принципово не довіряв міліції. Також не міг їй здавати людей, тим паче, в такій ситуації. Сільські простаки того не второпали і в понеділок з повістками, отриманими в сільраді, подалися до військкомату. Ще Оксані та Орестові скритний дідусь, нарешті прийнявши пігулку знеболюючого і прилігши, мусів щиро й докладно розповісти про свою юність, себто про повстанця Косого та друга “Зауера”, якого зумів досі зберегти …
Від автора: Ця новела є завершальною в циклі про маститого стрільця Косого. Один із його бойових подвигів описаний в оповіданні “Вбити і втекти”, яке було визнано одним з найкращих на конкурсі прози про УПА, що проводила літ. агенція Діскурсус.