“Друге застілля зовсім стерло відстань між колишніми класами, тобто між компаніями. Всі, обливаючись потом, танцювали зо всіма. Тільки Овсій з розімлілою Оксаною не розлучались. Кузьма навіть звично пожартував, щоб на “випускному” бува до весілля не дотанцювалися…”
Розчерк червневої ночі (новела)
Полуденне червневе сонце висіло акурат над стрічкою шосе, яка від його палких дотиків дихала гарячим маревом. І тільки коли шлях затінювали придорожні дерева, очам Овсія, прихованим під елегантними чорними окулярами, ставало відчутно легше. Проте не лише через те водій не квапив свою, хоча не нову, але прудку “дев’ятку”. За майже два десятки років нарешті ненадовго вирвався із остогидлих тенет сімейного життя, в які, мов молодий щупачок, колись сам стрімголов увігнався …
Отож, їдучи на зустріч із колишніми однокласниками з нагоди двадцятип’ятиліття закінчення школи, втішався кожною хвилиною свободи. Ось, сповільнивши машину, здаля помилувався мальовничими зеленими околицями невеликого села, де скоротав не один парубоцький вечір, задивляючись у блакитні, сірі або карі дівочі оченята…
Поволі проїхав ще метрів сто широким узбіччям й повернув до річки. Біля води не так парко, а до початку зустрічі залишалось з півтори години. В рідному селі ж чоловік не мав де зупинитися. Брат Тимофій, забравши стареньких до себе в сусідній райцентр, продав батьківську хату якійсь нелюдяній далекій родичці. Та й друзів у нього тут уже не було, хіба залишились давно призабуті знайомі.
Вибравшись із машини, пішов берегом у товаристві численних спогадів, адже місцина близька серцю. Тут під ясними зорями нераз блукав із дівчатами. Вони ж у ті часи були всі такі гарненькі й милі! Думав, що парубоцькому раюванню не буде ні кінця, ні краю. Та одного чарівного травневого вечора запримітив чорнявеньку юнку – здалося, саме йому до пари. Зненацька захоплений незнайомим для себе почуттям, парубок твердо вирішив, що тільки від неї отримає те, чого шукав кілька років. Однак дівчина навіть не дозволяла провести її додому після танців. Понад два місяці Овсій завойовував Оксанине серце та марно.
А наприкінці літа поїхав у відрядження в інший кінець області. Там якось після вечері, яка не обійшлась без чарчини, познайомився із молодою вахтеркою і, бозна як, залишився із нею на ніч у тісній вахтерській кімнатці гуртожитку. Низенька товстушка так закрутила голову приїжджому красунчику, що через місяць повів її під вінець. Не зважав і на кілкі слова одного із сусідів, які ненароком почув услід, коли невдовзі привіз Нелю в рідне село знайомити зі своїми батьками : “Дивись, такий гойний* кавалер, таку світу не судну здибав…“Тоді Овсій подумав: “Має трьох плоскогрудих дівуль, тому й лепече… “Одначе потім далеко від дому, в зятях, слова односельця прийшлося згадувати нераз, як гірку правду. Те, що одружився з не надто вродливою, вже не було найгіршим. Неля виявилася ще й брехливою хвойдою. Терпів усе лише заради доньки, котра, на щастя, душею й вродою вдалася в татуся. І, дякувати Богу, нещодавно свою Яринку видав заміж. А себе відчув вільним, іще повним чоловічої снаги. Таким, попри життєві негаразди, й виглядав, маючи струнку поставу та ледь посрібленого, звабливо смолистого чуба.
Тим часом спекотний полудень спливав за течією невеликої річки. Досхочу походивши її берегом, зрештою вирішив привести себе до ладу, бо здолав понад дві сотні кілометрів. Спочатку, прихопивши рушника й мило, босоніж подався до розливу, щоб скупатися. Парубком теплої пори року нераз тут освіжався дорогою на танці. Колись довкруж на вигонах паслись череди худоби. У скаламученій воді плюскалася дітвора. Тепер між двома, поволі вимираючими селами, Овсій зустрівся із смутним безлюддям. І лише ген-ген напроти його рідного присілка хлопчина погнав кілька корів. Зате вода виявилася чистенькою і чоловік із задоволенням змив піт та дорожню втому. Повернувшись до машини, переодягнувся в напрасовані сірі штани й білу сорочку, зав’язав краватку. Джинси та футболку, в яких приїхав, акуратно склав у пакет і сховав у багажнику. Із тим упоравшись, шерстяною шматкою наглянсував добротні коричневі туфлі. Відтак неквапом сів за кермо. Ось тепер міг їхати до рідної школи, тим паче, що до початку зустрічі залишалось кільканадцять хвилин.
Шкільне подвір’я, затінене старими яблунями й грушами, під якими Овсій залишив машину, зустріло двома гомінкими гуртами. Тому, ступивши на старенький асфальтований хідник, зразу не второпав куди йти. Виручила класна керівничка, погукавши:
-А наш красень за стільки років майже й не змінився!
За мить він уже обіймав щупленьку, нестаріючу Анастасію Панкратівну. Колишні однокласниці теж не були проти такої уваги, але їх випередив кремезний військовий майор Павло: аякже, не бачив свого сусіда – однокласника майже двадцять п’ять років! Привітавшись зо всіма, Овсій запитав про другу компанію, яка гуртувалась поодаль біля клумби.
*хлопець хоч куди
-А то ті, що через п’ять років після нас звідти випурхнули, – хихикнув колишній класний жартівник Кузьма, тепер – громадський діяч високого рівня в обласному центрі.
Та ось з’явився фотограф, і понад два десятки поважних людей з пів-години виконували його вказівки, вишиковуючись то перед входом у школу, то біля квітника, то під яблунями… Потім усі пішли до класу на “урок”. Там розповідали про свої життєві здобутки. Овсій – звичайний будівельний виконроб у великого пана – конче не мав чим похвалитися, але отримав від учительки високий бал за скромність…
У церкві на богослужінні за здоров’я зібралися обидва класи. Й він раптом упізнав Оксану. Схвильований, крадькома розглядав її бежеву, вишукану, (не з ринку) сукню, привабливу зачіску. Але обличчя, очі видавали, що жінка нещаслива.
Не бажаючи вертатись до села і маючи на увазі несподівану зустріч, Овсій на всяк випадок вирішив машиною їхати до райцентру, де був замовлений ресторан, хоча на вулиці за церковним плотом всіх очікував старенький “ЛАЗ”.
Непоказний з двору заклад зустрів півсотні зголоднілих клієнтів двома паралельними рядами багато накритих столів. Компанії розділилися. Невідомо з чиєї волі сталось так, що Овсій та Оксана опинились майже напроти й могли весь час бачити одне одного. Півгодинне активне брязкання посудом кличною мелодією вальсу перервала група симпатичних молодих музикантів. Погляди чоловіка і жінки зустрілися. Однак по хвилі він запросив до танцю Анастасію Панкратівну, а її звабливий стан обійняв червонопикий фізрук. Овсій впродовж танцю бачив, що Оксані зараз чомусь дуже неприємно, але не наважився, коли мелодія стихла, підійти до неї. Та через хвилину збуджений гомін струсонув білий танець. Чоловік крадькома спостерігав, як найчарівніша жінка обійшла стіл і під численними поглядами граційно вклонилась таки йому. Танцюючи наче в солодкому сні з красунею, яку колись не завоював, думав, що лише заради такої миті варто було сюди приїхати. А внутрішній голос зловтішався, мовляв, таки прийшла коза до воза…
Друге застілля зовсім стерло відстань між колишніми класами, тобто між компаніями. Всі, обливаючись потом, танцювали зо всіма. Тільки Овсій з розімлілою Оксаною не розлучались. Кузьма навіть звично пожартував, щоб на “випускному” бува до весілля не дотанцювалися…
Після опівночі, ще міцніше згуртувавшись, вирішили вже однією компанією веселитися доти, поки не настане час їхати на край села зустрічати сонце. Оксана ж запропонувала Овсієві зайти до неї додому й відіспатись перед довгою дорогою. Тож до світання вони подалися з ресторану і через декілька хвилин під’їхали новою вулицею до примітної садиби. За високим цегляним парканом басисто загавкав, мабуть, чималий собацюга. Від побаченого чоловік не міг приховати здивування.
-Гаразд, не мучся здогадами, – чарівно усміхнулась кутиками вуст. – Спочатку разом із благовірним чесно гарували десять років в Англії. Там нас прилаштувала татова тітка. Змилосердилась, бо ж ми, побравшись, нічого не мали. Згодом тут, у місті, відкрили два магазини. Поволі побудувалися. На жаль, позаторік Лесь загинув у автокатастрофі. Тож я вдова, та ще й без дітей…
-Хіба такій жінці складно знайти іншого чоловіка?..
-Самій може й ні, але зі статкам моїми непросто…
Вийшовши з машини, Оксана відімкнула ковану хвіртку. Відчинилась брама. Овсій обережно в’їхав на вкладене бруком та встелене газонами подвір’я, але величезний вовкодав, почувши голос хазяйки, радісно скавулячи, вже побрів попід стіною двоповерхового будинку до свого вольєра. Зупинивши машину перед широкими, лицьованими мармуром сходами, почекав господиню. Вона відімкнула високі металеві двері й вони зайшли в просторий передпокій, чи то пак, хол. Від одинокого торшера побіля масивного коричневого дивана полилося тепле світло. Жінка і чоловік, оминувши скляний столик, присіли поруч. На хвилю запала тиша.
-Чому ти виглядала такою невдоволеною, коли танцювала з учителем фізкультури? – першим із сутінків обізвався гість.
-Бо він мене два роки чіплявся, як перейшла до тієї школи в дев’ятий клас. Тоді навіть з’явився якийсь страх перед хлопцями…
-А я все думав, чому та гарненька десятикласниця цурається мене…
-Я була збентежена, бо ти багатьом дівчатам з нашого села подобався. – Її гарні груди схвильовано підіймались.
Овсій вчасно зрозумів, що слова, як і одяг, зайві…
Прокинувся гість на тому самому дивані, під тоненьким зеленим пледом. На золотистому паркеті валявся його і її одяг. Сонце вже піднялося височенько і заглядало крізь нещільні кремові жалюзі широкого вікна. З двору вовкодав неголосно раз–по-раз нагадував про сніданок. Та голісінька красуня – господиня спала поруч, мов після купелю… Розчулений чоловік пучками легенько провів по чорнявих стрілках брів. Розплющивши очі, вона, здалося, знітилася, але скомандувала:
-Гайда під душ!
Появившись звідтам, гість взявся одягатися, а господиня, вже огорнута яскраво – квітчастим халатиком, зібрала з підлоги свої речі й подалася готувати сніданок.
За запашною кавою з тортом вони коротко, але щиро розповіли одне одному про своє життя. Потім, обмінявшись номерами мобільних, домовилися, що він, не гаючись, їде додому, щоб там залагодити всі свої справи, а наступної неділі повертається до неї.
… Тепер полуденне сонце припікало Овсієві в спину. Проїжджаючи кілометр за кілометром, він усе думав про повернуте долею кохання. Був сповнений рішучості якнайшвидше розв’язати всі проблеми гіркого минулого й насолоджуватися тим, чого не отримав у молодості…