“Прокинувся Яків від криків та гучного стукоту об дах машини. Вже зовсім розвидніло. Кругляве Борисове обличчя хвилювалося за шибкою дверець, прохаючи, щоб шофер відімкнувся, але він з десяток секунд глипав розгублено, поки втямив, що шурин хоче…”
У Вовчих ямах (містична новела)
Вечоріло. Яків, незадоволений тим, що дружина наполягла, щоб він іще сьогодні їхав до шурина, неохоче збирався в дорогу. Авжеж, після роботи, прийнявши душ, повечеряв і вмостився перед телевізором дивитися футбольний матч. А тут… Отож важчими, ніж зазвичай, здавалися мішки з яблуками, які клав у багажник своєї “ шістки ”. І ледь стримався, щоб не зігнати злість на дверцях машини, вислухавши безконечний перелік справ, які він мав за два дні допомогти владнати Борисові.
Уляна, перейнявшись турботами про брата, не додумалася, що можна завтра зателефонувати й все нагадати. На її щастя, чоловік, котрий не любив будь–що починати нашвидкуруч, а, тим паче, пропускати цікаві матчі, таки все витерпів і вирушив у дорогу. Лише забув на поличці в гаражі свій мобільний телефон. Помітив це відразу, на околиці містечка, але, їдучи нарешті в спокої назустріч чаруючому заходу сонця, вирішив не повертатися. Зрештою, вересневий день згасав швидко, а попереду стелились зо дві сотні кілометрів не дуже знайомого шляху, адже свояка відвідував нечасто, востаннє був у нього ще навесні минулого року.
Дорога не дошкуляла прикрими несподіванками, і Яків, остаточно заспокоївшись, навіть насолоджувався їздою крізь уже густі сутінки, які все ж здаля розбігалися перед світлом фар нечисленного транспорту. Ще декілька десятків кілометрів здолав, хоч і повільніше, але не втрачаючи надії до півночі добратися до родича. На тому відрізку й не нудьгував, бо одне за одним минав малознайомі села, які привертали увагу освітленими ошатними будівлями. Але далі, на околиці одного із таких чепурненьких сіл, потрапив у, здалося, невеликий затор, що виник через аварію, і затримався в ньому хвилин на сорок. Відтам треба було здолати ще більше, ніж половину шляху. Вже рідше траплялися населені пункти і все менше в них світилося не поснулих людських осель. Та й місцевість стала незвично горбистою. Тому зосередився, наполегливіше тиснучи на педаль акселератора. Радіо не вмикав, бо не любив його слухати.
Біле авто долало пагорби сірою стрічкою спорожнілого шосе, мов кораблик – могутні хвилі. Опускаючись у черговий видолинок, Яків помітив унизу перегороджену дорогу і вказівник об’їзду.
– Тьху, ще тільки того наостанок не бракувало! – аж вигукнув від прикрої несподіванки. Адже йому залишилося їхати кілометрів із тридцять. Однак, повернувши праворуч, швидко заспокоївся, бо дорога наразі була непоганою. Та й пригадав, що перегороджена ділянка давно потребувала ремонту.
За хвилинку увагу шофера здаля перехопила постать, яка невиразною тінню стовбичила на узбіччі. Маючи лише декілька десятків секунд, щоб вирішити, як діяти, Яків подумав: “ Мабуть, людина такої пори тут не з добра. А може, то роззява із села неподалік, який не встиг на останній автобус до райцентру?..” Але, розгледівши, що то жінка, плавно загальмував, навіть не зауваживши, чи вона його зупиняла. Так само не помітив чи, ступивши з потемків, простягнула руку до дверцят, однак вони, наче від сильного протягу, відчинилися та зачинилися. А поміж тими брязканнями струнка незнайомка в сірому кашеміровому пальті, немовби пурхнула на сидіння поруч. З–під поли на мить виглянула гарненька ніжка в блідо-фіолетовому капроні.
– Доброї ночі, пане! Дякую, що зупинилися… – кокетливо стулила коліна.
– Куди пані потрібно? – на мить притримав ручку коробки передач.
– Та тут недалеко… – вказала вперед кивком голови, аж зсунулася срібляста шаль, відкривши хвилясте русе волосся.
І “шістка” жваво рушила знову прорізати темінь ночі. Яків для годиться хотів уже завести розмову з пасажиркою, але несподівано дорога перетворилася на танкодром і він зосередився на обминанні вибоїн.
– Добре, що хоч давно тут не дощило… – зате незнайомка, наче взялася читати шоферові думки. – Зараз буде поворот праворуч. Там рівніше…
“В неї, що звичка говорити недокінченими реченнями?” – подумки запитав сам себе, але по хвилі вчинив так, як вона сказала.
Декілька хвилин машина справді мчала вузенькою асфальтівкою поміж горбів, порослих химерними чагарниками. Та враз Яків відчув, як з передніх коліс втікає повітря. Щосили утримуючи кермо, почав гальмувати, але перед авто мов у яму провалився. Заглух двигун. Погасло світло.
– Що ж то сталося? – розгублено запитав у пітьму ошелешений шофер.
– Дорога закінчилася… – почув тиху, без емоцій відповідь.
– І два колеса пробиті, а запаска в мене одна, – сказав у тон, підсвідомо втішившись, що з пасажиркою все гаразд. – Де ж ми?
– У Вовчих ямах. До найближчої садиби, в якій я колись мешкала, кілометрів вісім…
– Чому ж не попередили мене про обрив, якщо все тут знаєте? – голос Якова затремтів, а холод вкрадливо поповз по спині.
– Вибачте, пане, але мені так хотілося сюди… – пасажирка завовтузилася в сидінні.
– Нічого не розумію?.. – вже пересохлими вустами прошепотів чоловік, дуже шкодуючи, що мисливський ніж, який колись подарували друзі на день народження, лежить десь аж на дні бардачка.
– Навіть не плануйте робити дурниці, я не заподію вам зла, – незнайомка глянула на нього, дивно зблиснувши прищуленими очима. – Просто цієї ночі повинна бути з чоловіком, щоб колись навернутись… – І раптом, наче вислизнувши зі сірого пальта, залишившись у лискучій сорочці на вузеньких бретельках, вона підсунулась до Якова. Легкий запах, напевно, дуже дорогих парфумів п’янив. Ніжні пальці почали пестити його волосся, шию, обличчя. Він не знав, що робитиме незвичайна пасажирка далі, але мимохіть обережно відсунув назад своє сидіння й трохи відхилив спинку. А коли вона вправно зняла з нього куртку та футболку, поринув у млосно-солодку памороку. Мабуть, тому не зорієнтувався скільки тривали її незрівнянні любощі: то трепетно–делікатні, то розпусно–шалені… Лише підсвідомо дивувався своїй чоловічій витривалості.
Потім вона так само раптово забралася з нього. Не розплющуючи очей, чув, як шелестіла шовком білизни, мабуть, одягаючись.
– Мені час іти, – мовила якось відчужено, ніби між ними нічого не було. – Коли почне світати, зможете звідти виїхати. Постарайтеся все забути…
За мить знову, наче від сильного протягу, відчинилися і зачинилися дверцята. Яків підвівся і таки розплющив очі. О, Боже! За декілька кроків перед капотом стояла довгонога вовчиця і якось сумно дивилася на нього. Холод ураз охопив усе тіло. А сіроманка, мотнувши головою, розвернулася й пішла геть, у темінь. Чоловік насилу одягнувся і, відкинувшись на опущену спинку сидіння, поринув у безодню міцного сну.
Прокинувся Яків від криків та гучного стукоту об дах машини. Вже зовсім розвидніло. Кругляве Борисове обличчя хвилювалося за шибкою дверець, прохаючи, щоб шофер відімкнувся, але він з десяток секунд глипав розгублено, поки втямив, що шурин хоче.
– Свояче, що трапилося? Як ти тут опинився? – не вгавав із запитаннями родич і коли дверці відчинилися. Але подорожній мусів розім’яти затерплі руки й ноги. Також хотів “сліпцям”, тобто шуринові та високому чорнявому чоловікові, який, очевидно, привіз його сюди “ дев’яткою“, яка стояла збоку, тицьнути на передні колеса свого авто. Та, вчасно побачивши, що вони не пробиті, а тільки з’їхали з асфальтного покриття на гравій, яким і закінчувалась дорога, ошелешено промимрив:
– Не знаю, не пам’ятаю…
І назад всівся за кермо. Ключі були в замку запалювання. Двигун слухняно завівся.
– Ну, гаразд, Осипе, їдь, бо тобі на роботу, – звернувся Борис до чорнявого чоловіка. – А ми постараємося не відставати. – Сівши в “шістку”, він зателефонував сестрі, яка теж не зімкнула очей. Яків, узявши від нього трубку, таки зумів заспокоїти дружину.
Обидва автомобілі розвернулися й помчали назустріч сонцю, що сходило. Борис розповів, як пізно ввечері зателефонувала налякана Уляна і повідомила, що чоловік з дороги не відповідає на її дзвінки. А не дочекавшись гостя, він попівночі розбудив сусіда й вони поїхали на пошуки. На те заблуда лиш повторював, що забув свій мобільний у гаражі.
Коли ж свояки, розвантаживши машину, за сніданком випили по чарчині, господар підійшов до теми неспокійної ночі з іншого боку:
– Гаразд, шваґре, не буду допікати випитуваннями, але мушу розповісти про місцину, де ми тебе знайшли. Вона зветься Вовчими ямами ще від прадавніх часів і ніхто не відає чому… – Борис якось таємниче зиркнув на Якова.
Шурин – учитель історії і мастак розповідати всілякі небилиці, проте той вирішив терпляче слухати, хоч мав усе забути.
– Щоправда, за Польщі одна подія містифікувала те урочище, – вів далі Борис. – Тоді за декілька кілометрів на північ від нього був маєток пана, який змолоду славився невгамовним гультяйством. Трохи ввійшовши в літа, він привіз собі з Австрії шляхетну красуню – дружину. Однак і вона не змогла довго втримати його біля себе. Бідолашна, коли її благовірний пропадав у коханок, сідала на велосипед і їздила собі полями, вигонами, лісами. Часто мандрувала стежиною й у Вовчі ями, куди в ті часи насправді навідувалися сіроманці, бо тоді там були непрохідні хащі. Але однієї вересневої ночі, повернувшись додому після тривалої оргії, навіжений пан, очевидно, вирішив позбутися дружини. Посадив її в бричку та гайда ганяти округою. У Вовчих ямах коні сполохалися.
Аж коли почало розвиднятися, туди збіглися селяни. Повіднаходили всі шматки, розтрощеної брички, схарапуджених коней привели за десяток кілометрів з лісу, тіло пана збирали по частинах, щоб його поховати. А від пані, хоч би ґудзик знайшли. Поліція зі Львова приїздила, шукала… Марно. Перед війною якісь чужинці на місці трагедії поставили камінний хрест. А з часом пішли поголоски, що деякі чоловіки стрічали там невідому жінку, подібну на пані. За радянських часів голова колгоспу надумав будувати в урочищі ферму. Прокладаючи туди дорогу, знищив хрест. Та на тім і стало, бо безбожник невдовзі загинув у безглуздій аварії у видолинку, де ти повернув на об’їзд… – Борис замовк і підвівся з- за столу, бо на свояків чекало багато справ.
У клопотах промайнуло два дні, але та дивна пригода не йшла Якову з голови. Коли сідав у машину, немов бачив на сидінні поруч незвичайну пасажирку, і ставало лячно. Повертаючись додому сонячного ранку, дорогою навіть підбирав пасажирів, щоб не їхати самому.
Минали тижні, місяці, але за кермом “шістки” Яків ніяк не міг позбутися відчуття холодної моторошності. І тільки перед Різдвяними святами, придбавши нове авто, поволі заспокоївся після незвичайної пригоди у Вовчих ямах.