Зустрічаючись із віршами, написаними у традиційному для нашої версифікації ключі, пропонуючи їх якомусь часописові, потрапляєш в неоднозначну ситуацію. З одного боку наче й розумієш необхідність модерних віянь у сучасному віршотворенні, а з другого – забуваєш про цей тремт сьогочасності у формалістичному вираженні, коли стикаєшся з тим, що по-справжньому хвилює.

Подібні думки завітали до мене, коли знайомився із віршами Любомира Михайліва із Рожнятова, що на Прикарпатті, з яким пізнався ще понад сорок років тому, навчаючись на факультеті журналістики Львівського держуніверситету.
У цих строфах є ряд цікавих речей,поетичних знахідок. Тому і хочеться їх читати, вдивляючись в акварельність змалювання буденності. Так би мовити, традиційність рим прийшла на гостину, щоби ми милувались немодерновим словограєм.
Ходімо разом на вернісаж слів!

Ігор Фарина, письменник,
м. Шумськ на Тернопільщині.

Любомир МИХАЙЛІВ

ПРОФІЛЬ РІКИ

* * *

Пересилити біль, пересилити спрагу і втому,
На долонях доби залишити останню сльозу,
З перемогою завжди вертатись зі світу додому,
Там, де дні солов’їні, етюди лелек і зозуль.

Але вдома неначе усе починати спочатку,
Перед стартом новим розпружинити крок і розбіг,
У дорозі новій провіряти себе і вивчати,
Роздробивши себе по краплині для друзів своїх.

Але потім себе у єдине зібрати – ой важко!
Але треба! – це слово лунає неначе наказ.
…Полетить в голубінь наших років замріяна пташка,
І зоря вечорова покличе в заобрії нас.

* * *

Місяць, як свічка, пливе у зимові дими,
Відгородивши земне наше й вічне між нами,
Місяцем, наче рентгеном, просвічені ми –
Мої земляни, що друзями є й ворогами.

Скоро вже ранок. І місяць із неба прийшов,
Він же, як люди, повірить в земне ворожіння,
Стане предметом потіх наших, щирих розмов,
Світло даруючи душам, високе проміння.

Хай же освічує землю і грішні, й святу,
Хай же дарує нам сяйво, якого нам треба.
Зорі світліють із місяцем, наче ростуть,
Йдуть до людей заклопотаних з раннього неба.

* * *

У профіль бачиться ріка,
Ріка – у профіль,
Неначе молодість дзвінка
Влетіла в строфи.

А я на березі стою.
А далі – гори,
Стоять смереки, як в строю,
І щось говорять.

І множиться пташиний спів,
І тоне в серці…
Мов сповідаюся собі,
Люблю ж усе це.

Ой, ця романтика гірська!
Там далі – Грофа!
У профіль бачиться ріка
Й любов – у профіль.

* * *

Над озером світанок заяснів,
І ліс прогрів – холодний ліс осінній,
Мов зайчики, в кущі побігли тіні,
І річка попливла у нові дні.

Грудьми припала тиша до землі,
В шпаківнях – горобці за новоселів,
Берізка золотою аквареллю
Малює ранок на небеснім тлі.

ДНІ

Дні сприймаю, наче книгу,
І гортаю, і читаю:
Як на серці сум – відлига
Зразу серце огортає.

Дні сприймаю, наче птиці,
Що влітають у кімнату,
І тоді уже не спиться,
Коли світ навкруг крилатий.

Дні пливуть, неначе ріки,
Забирають весни, зими.
Прийде час і я навіки
Попливу кудись із ними.

* * *

Літо перейшло квітуче поле,
З осінню зустрілося під лісом,
Час такий – краси і ласки повен,
Вітер-пустунець отави місить.

Так і юність, перейшовши ниви,
Із пенсійним віком подружила,
Хто це не помітив, той щасливий,
Болісно цю дружбу пережив я.

* * *

Несуть мене думки туди, де я не був.
До тих людей, що не стрічав у люднім місті,
Цілують очі далеч голубу,
А далеч та, неначе шаблі вістря –

Зупинить чи протне мене наскрізь,
Захочу йти, мої зупинить кроки,
Я б з радістю тай сів на той Чумацький Віз,
І не біда, що в небі він, високо.

Поїхав би туди. де був я молодим –
Любив би я себе чи злився би на себе,
А із полів рої несуть палкі меди –
Солодкий нині світ, що від землі до неба.

У кроках золотих і сонця, і трави
Зустрів я стільки чар, що дотепер не бачив,
О човнику Карпат, мені навстріч пливи,
Побуду ще хоч раз в своїм човні дитячім.

* * *

У душу зірка осені влетіла
І на нові вершини повела,
Торкнулась осінь і душі, і тіла,
Але душа від того розцвіла.

І тіло, і душа помолоділи
Від золотих мелодій та октав…
Та я є я. Кому до того діло,
Що я посеред жовтня іншим став?

* * *

Пришило ґудзики кульбаби
Літо до мойого рукава,
Осінь вже надворі, але вабить
Спогадів мелодія жива.

Пролетіли птахи, наче стріли,
Сивим сумом оповиті дні.
Душі ще людські не опустіли,
Хоч торкнулась пустота стерні.

Ходить пішки дощ. Не б’ють у бубни
На горбах весільної громи.
А пташина зграя лісу губить
Пір’я золоте. Знайдемо ми.

смт Рожнятів
на Івано-Франківщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.