Якщо познайомитися у Вікіпедії з біографією відомого українського письменника, перекладача і громадського діяча Володимира Вакуленка, то там, окрім щойно сказаного, можна прочитати й наступне: «…активний учасник Народного Майдану. Був поранений у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року під час сутички з “тітушками”. Правих анархо-ліберальних поглядів, серед своєї тусівки визначений як анархо-панк.

Нагороджений відзнакою “Срібний тризуб” на честь до 20-річчя Незалежності України (2011). Лауреат таких премій: конкурсу патріотичної поезії «Золотий Тризуб» (2011), міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка (2012), Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича (2014), Міжнародного конкурсу Коронація слова (2014). Дипломант конкурсу ” Гранослова-2016 “. Автор збірок поезій: «Монограмота» (2008), «Ви…не» (2011), «Ми, Провінція!» (2012), «Святославова Сварґа» (2016); Дитячих книг: «Сонечкова сім’я» (2011), «Татусева книга» (2014), «Ukrainian Fairy Tales for Little Patriots» (2016); Роману: «Heart Attack for Gourmens: Wariat`s Diary» (2016), «Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята» (2016)…».
Це коли коротко про головне. А насправді поміж біографічних рядків ціле життя, яке й привело Володимира до всього, що на сьогодні має. Тож попросила у нього поділитися рецептами успіху і дуже вдячна за таку несподівано відверту розмову.

– Цікаво, з чого саме складається Ваша дорога до успіху?
– Якщо чесно – не знаю, але спробую подумати. Певно це як подорож тунелем. Всюди тьма і раптом світло. І ти вибираєш варіанти: йти на світло, чи шукати альтернативний шлях. Бо що криється за тим світлом – можливо і поїзд, від якого нікуди буде втекти. Але навіть в тунелях є невеличка стежка, по якій ти попрямуєш до іншого світла. Вона лише для тих, хто щиро вірить в те, що вона має бути там. А було так. Спочатку наслідував багатьох, юність минула книжно. Водночас фізично доповнена – мусив встигати все. Тому не любив і не люблю інертних людей. В середніх класах мене виганяли з уроків. Я не любив навчатися, а під партою в мене завжди була цікавенька книга. За критеріями шкільної диктатури от за неї і виганяли. Загалом був вертуном – й по сьогодні багато ходжу пішки. Не люблю занудного чекання, коли йти декілька кілометрів усього. Про успіх. Коли ти не думаєш про нього, він сам тебе знаходить. Повторююсь, якщо ти, звичайно, не інертна людина. Звичайно ж, чогось та й хотілося. І ніщо так не радувало душу, як перший друк в періодиці, чи перший текст у «братській могилі». Далі звикаєш. До 2003 року мене зі своєю писаниною (а саме тоді це важко було назвати текстами) ніде ніхто не публікував. Потім, декілька років після, зрозумів, що пишу щось не те. І знову таки. Я не припиняю вчитися навіть сьогодні. Не все гідне людської уваги з мого написаного. Успіх? Мене ніколи не цікавила фінансова сторона. Дають – добре, ні то й ні. Тож коли «письменник» мріє на літературі розбагатіти – він усього-на-всього заздалегідь майбутній невдаха та графоман. Також мене ніколи не цікавила популярність – популярність псує людину. Мене й без неї в багатьох літературних колах добре знають. Так, іноді амбіційність визовнюється. Певно, досвід. Життя кидало в різні прірвища, з яких дивом вмів вибиратися завжди. Життя – це та сама книга, яка колись, та дочитається до кінця, але на деяких сторінках ти надовго зависаєш. Або на чорних по білому сторінках, або на білих по чорному. Раніше було всяко, а зараз набачився – зараз депресії гоню від себе. Тому чорних полос не буває – є люди в яких все набагато складніше. І що цікаво, вони сильніші духом за мене.

– Ваша біографія – приклад того, як звичайна людина при бажанні може сама змайструвати свою долю. Що ще окрім бажання для цього потрібно?
– Якщо ти ставиш перед собою мету – неможливих речей перед тобою не існує. Для цього просто потрібно вміти йти до кінця. Але своїми силами, а не переступаючи через когось слабшого і використаного в твоїх цілях.

– Письменництво, громадська робота… Зустрічі, фестивалі. Як одній людині вдається бути успішним і встигати відразу скрізь?
– Я не працював на легких роботах, чи теплих місцях, ніколи – без фізичної праці мені нудно. Тому письменництво – це супутність мого вільного часу. Хоча, часто, ти кидаєш на хвильку все, щоб щось записати до нотатника. Жодного разу це не нашкодило фізичній праці, а до моїх тарганів усі звикли. Я, до речі, не маю вищої освіти. Якось з моїми юними мріями не сталося, а пізніше мені не стало бажання вчити те, про що я давно знав. Загалом що таке успіх, я не можу зрозуміти. Просто завжди гребу проти зустрічної хвилі.

– Ви з тих чоловіків, що чекають дарунків від долі чи навпаки – самі обдаровуєте її?
– В попередній відповіді вже писав, що чекати на щось для мене – це спустошення і втрата часу. Я живу один раз. Тому живу 2 життя одразу. Просто поставив в один ряд, що мені потрібно і що мені заважає. Те що заважає – відкинув його. Чекати щось від долі? Вважаю, те що я щаслива людина, до того ж самостійна. Вмію насолоджуватися найменшим. Доля ж ніколи тобі доброго не подарує, коли ти від народження такий як є.

– У літературі Володимир Вакуленко досить таки помітна особистість. Чи ніколи не було бажання спробувати себе ще й в політиці, особливо після минулих подій, активним учасником яких Ви були?
– Я не був ініціатором жодного народного чи політичного руху. В мені немає задатків лідера. Просто коли в мене відбирали свободу – ішов і завойовував її. Якщо Ви про Революцію Гідності, то вважаю, що не на часі бити в бубон тривоги. Революція укріпила націю, яка, нарешті в більшості, стала патріотичною. Революція Гідності ще далеко не закінчилася. У нас попереду шанс стати Самостійною Державою без контролю ворогів від усіх кордонів. До того ж, я належу до правого анархо-ліберального угрупування, тож політична кар’єра не цікавить зовсім. Та й не всиджу й дня на такій “роботі”. А загалом мене цікавлять дії, а не слова. В розцяцьковану рекламу я не віруючий. Але коли вчитель зароблятиме більше, ніж політик, – я намагатимусь лише тоді в них повірити.

– Як і в кожного з нас, у Вас теж в житті були свої проблеми, труднощі, негаразди. Чи створили якийсь особистий рецепт подолання неприємностей?
– Про вишиковування в один ряд потрібного і неподрібного я розповідав вище. Дещо мене змінило за останні ці 3 роки. Я не хочу розповідати про те де був, що бачив, що пережив. Скажу одне: я не заводжу надто близьких друзів біля себе – їх надмірно боляче втрачати. Хоча для мене всі хто на фронті давно рідня. Труднощі? Я звик до них. Якщо не буде труднощів, то я стану інертним. Проблеми? Невирішених побутових проблем для мене не існує – є більш глобальніші проблеми, які ніяк не вирішаться на користь нашої країни. Негаразди те саме, що й проблеми з труднощами вкупі – їх потрібно долати, а не скиглити, що «все пропало». Певно оце і є моїм рецептом.

– Що зазвичай радите молоді, яка робить лише перші кроки на шляху до успіху?
– Ого. Що б мені порадила молодь, яка пройшла 16-літньою Майдан і зараз не боїться отам на фронті «братерських» куль? Як на мене в них зараз досвіду набагато більше, ніж в мене, дядьки, в якого купа незагоєного і розбитого. Я жив свій час, вони живуть свій. А те, що поза фронтом єдине що бісить – надмірність студентів у електропоїздах та їхні тупі обличчя над завислими айфонами. Але знову ж таки. Це не мій час, щоб робити їм зауваги. Певно вони ховаються від нас у свій світ. Ми відвикли любити по справжньому своїх дітей.

– Якою найціннішою нагородою обдарувало Вас життя?
– Діти.

Записала Тетяна Череп-Пероганич

Leave a Reply

Your email address will not be published.