Як журно заплакав зночі листопад, коли у стишеному надвечір’ї раптом гірка звістка розбігалася серед новодністровців телефонними дзвінками про болючу втрату – кожен із нас по-різному сприйняв і відчув цих кілька слів, однак те, що відгомоніла останніми обіймами ця осінь для Почесного ветерана України, Почесного жителя Новодністровська, Відмінника народної освіти УРСР, яка упродовж 30 років очолювала Раду ветеранів міста, Любові Марківни МОРГУНЕНКО, усвідомлювати довелось не одразу…

За 95 літ її життя більше 40 років було пов’язано із нашим містом, тож стільки поколінь росли, вчилися, брали приклад і шанували, звіряли свою долю і совість, нерозривно пов’язуючи зі славним подружжям Моргуненків – наших ветеранів-учасників бойових дій – День Перемоги! Ми всі вже давно знали напам’ять, як саме Любов Марківна традиційно схвильовано звертатиметься у це свято до земляків, яке єдине побажання миру адресує кожній сім’ї! А як ми кілька років тому затамували подих, бо на міських урочистостях уперше почули лише її щире аудіовітання, бо поважні літа та здоров’я уже не дозволяли подолати такий шлях та, головне, такі тривожні хвилини… Скільки разів ми згадали її, маленьку, але мужню, активну, відверту і впевнену, незважаючи на таку помітну павутинку літ на обличчі, під час урочистих лінійок за участю наших воїнів-інтернаціоналістів, яких глибоко вона шанувала!.. Якою гостинною завжди була «наша Марківна», коли численні делегації та журналісти переступали поріг їхнього родинного гніздечка з нагоди незабутніх дат! Як усі ми вражалися і нестримно сміялись, коли Любов Марківна завжди підкреслювала, що «то мій Моруненко вже старий, а я ні – я ж на 5 років молодша!» Яким трепетом огортало щоразу єство, коли Любов Марківна схвильовано згадувала про їхнє офіційне одруження: «День видався надзвичайно гарним, а от омріяного білого плаття у мене не було. І весілля теж не було – які там весілля в ті роки! Реєструвалися в гімнастерках, у шинелях. До того ж це був непростий час повоєнної відбудови, карткова система – отож відсвяткували дуже скромно у тісному колі з рідними Федора Харлампійовича». А як роздирало душу оте навічне прощання із ним, любим чоловіком і незмінним супутником упродовж більше 70-ти літ, коли вона, маленька згорьована вдова, мужньо вистоявши на прощальному мітингу, постійно повторювала: «Я не буду плакати, Федя не любив, коли я плачу…» А потім з болем додавала: «Ти ж обіцяв ніколи не залишати мене одну!..» Як же шкода, що їхнє пам’ятне 23 жовтня – 73-тю річницю сімейного єднання і 71-шу за офіційними штампами у паспортах – Любов Марківна стріла уже одна!.. А за кілька днів, 9 листопада тихо відлетіла у Вічність, аби у парі з Федором Харлампійовичем уже небожителями спостерігати й оберігати родину і рідне місто.

…Хтозна, якими молитвами обдарувало подружжя Ротару колись у далекому 1922 році свою щойно народжену дівчинку, але, назвавши її Любов’ю, таки захистили життєве полотно від похмурих фарб і лихих вітрів. Тому оминули її долю трагічні природні катаклізми під час постійних затоплень – м. Резина Оргеєвського р-ну (Молдова) час від часу потерпало від бурхливих вод Дністра, в одну із таких митей ураз не стало рідної домівки… Тому й не зачепив смертельний вишкір ворожих куль, коли вона, 19-річна юнка, здобувши спеціальність водія, почала здійснювати перевезення необхідних фронту вантажів у складі 28-го полку Ставки Верховного Головнокомандувача. Тому раділа із однополчанами визволенню Європи, радо зустрівши звістку про Перемогу всього за 80 км від Берліна. Тому неушкодженою пройшла разом із любим Федором неспокій Сходу у завершенні війни з Японією. Тому мала щастя зустріти справжнє кохання на обпалених війною дорогах і святкувати у парі зі сльозами на очах уже стільки переможних мирних весен. І ще багато-багато таких ось «тому» яскравими тонами можна було вписувати в її переможну життєву палітру, намагаючись щоразу повчитися чи запозичити, збагнути чи усвідомити…

Щоразу ця жінка, мати двох дочок, бабуся трьох онуків і трьох правнуків, без перебільшення буде сказано, справжній символ Новодністровська, ішла до людей, до магазину чи аптеки зі смаком одягнутою і з обов’язковим макіяжем! Напевне, саме тому її завжди радо сприймали за свою: в роки мирного життя і трудового ентузіазму на Камській, Воткінській і Черкейській гідроелектростанціях, де вона одразу пірнала у вир громадської роботи, і як підтвердження – її портрет був на обкладинці журналу «Женщина Дагестана». Поряд із цим, залишаючись у всі часи вимогливою і до себе, і до дітей, і до оточуючих, вона залюбки розкривала обійми подругам своїх доньок, не шкодуючи материнського тепла і таких потрібних та вчасних порад. А про лагідні бабусині долоні й поцілунки для найкращих у світі онуків та правнуків вже годі й казати: її мила гвардія нащадків Моргуненкового роду – то незбагненний щем і вічна радість. Чи ж не тому свого часу онук Сашко, професійно займаючись футболом, подарував свій кубок у вигляді бутси, отриманий за перемогу, саме улюбленим бабусі й дідусеві! А нещодавно уже його син, правнук Моргуненків, п’ятнадцятирічний спортсмен Микола Саган, у Чемпіонат світу з пауерліфтингу та жиму лежачи за версією WRPF серед близько двох тисяч спортсменів із 30-ти країн світу посів І місце, ще встигнувши повідомити бабусі, що цю вагому перемогу присвятив своєму прадідусеві!

…А ось тепер в останні години у колі рідних, друзів, близьких і всіх, хто йшов у співчутті, та все ніяк не йняв віри, доньки Лідія та Олена, осиротіло повторювали крізь пекучі сльози: «Все, тепер ми вже не доньки, тепер ми просто мами і бабусі…»

І хоч листопад гірко відплакав своєю печаллю всю п’ятницю, однак остання прощальна суботня днина виявилася напрочуд сонячною, у кожному промінчикові передаючи усю нашу шану й любов до цієї неймовірної жінки-Матері, жінки-Берегині, жінки-Захисниці! Почесною вартою супроводжували процесію вихованці Буковинського ліцею, зокрема несучи нагороди Любові Марківни, і що символічно, численні ордени і медалі лежали на червоних подушечках, які колись вручну пошила вона сама ж, на той час – голова Ради ветеранів, аби гідно проводжати в останню дорогу усіх побратимів-фронтовиків. До сліз бентежив душу урочисто-розлучний голос оркестру. Поминальний кортеж, що до болю яскравів квітами і десятками вінків, у промовистій тиші зупинився біля рідного будинку, в якому усе життя прожило подружжя Моргуненків, а як краяв серця останній шкільний дзвоник, що прозвучав біля рідної першої у місті школи, де колись працювала покійна… Нестерпно боліло й те, що біля Пам’ятного знаку, де стільки разів наша сивочола ластівка гуртувала своїх побратимів по Раді ветеранів на урочистих мітингах, цього разу всі із невимовною тугою своє прощальне слово мовили їй… Нелегко воно давалося міському голові Анатолію Болдашеву, голові Комітету ветеранів військово служби обласної Ради ветеранів України Віктору Співаку, голові міської Спілки ветеранів Василю Сплавнику, першому директору школи Анатолію Шамбрі, а вже біля місця останнього спочинку Любові Марківни – поряд із дорогим чоловіком Федором Харлампійовичем – крізь сльози й тугу добирали слова прощання секретар міської ради Наталя Кримняк, заступник міського голови Микола Козак, директор міського історичного музею Галина Разгонюк, голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів Анатолій Вольський… А як ізнову стискувало груди оте неймовірне звучання оркестру, особливо, коли під військовий салют навічна мить розлуки настала під «Марш слов’янки»!.. І тут, серед гіркої тиші міського цвинтаря усім неодмінно пригадався оту пророчу настанову Енгельса Олексійовича Голубятнікова, з яким він колись давно звернувся до Любові Марківни: «Ви не можете назавжди піти до тих пір, поки не проведете на вічний спокій усіх нас…» А новодністровських ветеранів тоді налічувалось більше 90!.. І вона цей наказ виконала.

Спочивайте із Богом, наша сивочола ластівочко… Хай Царство Небесне прихистить Вашу добру душу… А ми всі щирою молитвою берегтимемо у пам’яті Ваш нетлінний образ.

Із глибокою скорботою і тугою – Інна ГОНЧАР, автор численних нарисів і публікацій про подружжя Моргуненків

IMG_3118-768x512

IMG_3152-768x512

mripDSC01155

mripDSC01156

mripDSC01244

mripDSC01251

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.