(Андрій Содомора. Студії одного вірша. − Львів: Літопис, 2006. − 364 с.).

Не будучи перекладачем, але будучи віршознавцем, не могла пройти повз “Студії одного вірша” А. Содомори. Тим паче, що ще зі шкільних часів полюбляла аналіз конкретного твору понад загальні теорії, що не базуються на тексті. Тож саме час пригадати, повторити, повчитися.
Пригадувати іноді полюбляємо. Повторювати − не завжди. Подекуди це видається марною тратою часу. А дарма: що нам скидається на повторення знаної пісні, є насправді акцентом (accentus − приспів, нагадує А. Содомора на С. 21.), чимось, що особливо акцентуємо. Аби збагнути щось важливе.
Це, власне, і робить А. Содомора, чий modus vivendi − дослухання до слова, вслухання у нього. І його праця на перекладацькій ниві (а modus − також земельна ділянка, як наголошує перекладач на С. 34) плідна і насичує людей, далеких від латини і перекладу.
Його “Студії одного вірша” лише неуважним очам можуть скидатися на спеціалізовану працю, що у ній порушуються нюанси перекладу творів класичних, от хоч би Горацієвих “Оди до Левконої”, “Оди до Деллія”, “Оди до Аристія Фуска” та “Пам’ятника”. Усе це там є: аналіз ритміко-метричного ладу, строфічної організації, зіставлення перекладів різними мовами, порівняння україномовних перекладів одного твору різними авторами; звернення до власних перекладів різного часу. Але є щось понад захопливі сюжети довкола перекладності та неперекладності: філософські роздуми про “золоту середину” яка, ще з “легкої руки Цицерона” стала посередністю і з нею асоціюється і нині (С. 55). Є також уміння ввічливо провадити розмову з попередниками, висловлюючи згоду або незгоду з ними, вибудовуючи дискурс (до слова, цей не надто чітко окреслений термін означає саме незгоду − С. 19).
Є місточки між словами, що наштовхують на роздуми. Приміром, про душу (pectore) − на С. 67. Перегукується з нагрудною прикрасою “пектораллю”, хіба ні? Душа у грудях. І мала би бути золотою мов у часи дитинства. Щоб вона такою була, необхідно про неї турбуватися, супроводжувати, курувати (curae − турботи, підказує А. Содомора на С. 71; звідси такий модний тепер “куратор”).
Продовжуючи роздуми про душу, зачіпаюся за слово “праведний” (лат. insons, підказує А. Содомора − С. 78). Вперто розкладаю оте “insons” на “in sons” − “в синах”. І відлунює Шевченкове:
Прийми, отче, а я тихо

Богу помолюся,
Щоб усі Славяне стали
Добрими братами
І синами сонця правди (“Єретик”)
Сонцем Правди книга пророка Малахії називає Ісуса Христа: “А для вас, хто Ймення Мойого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в промінях Його, і ви вийдете та поскакаєте, мов ті ситі телята!” (Малахії 4:2). Сини Божі є синами Сонця Правди, відають Правду, є праведними. І мають небесний захист (tuentur − підказує А. Содомора, аналізуючи Горацієву “Оду до Аристія Фуска” − С. 80). Перебувають під тентом, під покровом. І хоч Горацій, а слідом за ним і А. Содомора, говорять про античних богів, глибоко в свідомості зринає початковий рядок 90-го псалма: “Хто живе під покровом Всевишнього”.
Люблю поніжитися на сонці. Але вкрай рідко згадую тоді про те Сонце, у промінях якого лікування. Мабуть і тому, що слово “лікування” не надто часто викликає приємні асоціації. Від лікарів рідко можна очікувати гостинності і госпіталі асоціюються не з нею (хоча етимологічно “hospitalis” означає “гостинний” − С. 81), а з непривітністю. Не надто густо у лікарів зустрічаєш такт (tactus − “доторк”, нагадує А. Содомора, розглядаючи Горацієву “Оду до Торквата” на С. 96). І тому хочеться поквитатися з госпіталями. Не в сенсі відімстити, а в сенсі звільнитися від них. Уникнути. І заспокоїтися (quitare − “заспокоювати”, як зауважує А. Содомора на С. 82; звідси “квит” − кінець, підсумок, розрахунок, звідси “квитанція”). Бо перебування в таких госпіталях нам неприємне і навіює тугу (angustus − з лат. “тісний, тугий”, пише А. Содомора на С. 113; ісп. “gustos” − “смак”, angustiar − засмучувати, “бути не до смаку”). А і справді, кому до смаку бути в лікарнях? Хіба що натрапиш на лікарів, чий дотик справді цілющий. Тактовний. Не тільки до тіла, а й до душі. І заспокоює обох. Лікарі з покликання таке вміють…
У “Студіях одного вірша” багато Горація. Поет “золотого розтину”, далекий від посередності. Саме тому його можна вважати за фаворита А. Содомори у цій книзі: “Пам’ятник”, “Ода до Фавна” (де і згадане слово “favere” − сприяти), згадані вище оди, а ще ж “зимова ода” з блискучим Сорактом. До того якось не спадало на гадку, що “candidum” означає блискучий. Цей прикметник, що як зазначає А. Содомора, не зі статичних (С. 129) чомусь уперто асоціюється з кандидатом. А й справді і претендент на будь-яку посаду і носій однойменного наукового ступеня мав би бути блискучим моральними якостями та фаховими знаннями і бути динамічним, не спочиваючи на лаврах…
У Горація знайдемо образ сонячної колісниці як метафору часоплину (відлуння міфу про Фаетона і Геліоса), що своєрідно відлунює у “Оді до корабля”, де сміливість (у позитивному сенсі) перетворюється на нерозважність і зухвалість, порушення усталених меж. Переступ (С. 164). Мандрівні сюжети − доказ Овідієвого “Міняється все, а не гине”. Відлунює у часі і просторі. Як переклад, як переспів, як твір за мотивами… Справді-бо, “наш дух незнищенний; він продовжує творити від вічності й до вічності. Він подібний до сонця, яке заходить лише для нашого земного зору, насправді ж не заходить ніколи − світить ненастанно” (С. 185).
Душа митця − душа співоча, тому він рідня пташині, що вправляється у піснях і пробуджує світ. Співи − заняття духовне і мали б наближувати до духовного, як “Нічна пісня мандрівника” Гете, що її обирає для детального аналізу А. Содомора. Тут перекладач зауважує, як почувається людина наодинці з безмежним космосом: крихта перед лицем Цілого (лат. omne), Вічного (С. 196). Згадую Цицеронове: Omnia mea mecum porto (Все своє ношу з собою). Ціле − все, а крихта − це частка Цілого. І відлунює рядок із молитви “Царю Небесний”: “Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш…”. Душе істини (ist − лат. “є”, “існує” − С. 200; істина існує, щоб там не казали скептики, незалежно від того, чи ми її знаємо).
Пошуку істини сприяє Горацій, сприяє Лермонтов із його “Белеет парус одинокий”, сприяє Гете з “Нічною піснею мандрівника” і Верлен із “Осінньою піснею” і Лорка із “Піснею сухого помаранчевого дерева”. Як бачимо, багато поважних пісень, а не жартівливих пісеньок. Багато “приспівів”-акцентів для роздумів. І тому українські поети-мислителі так активно черпали в античності, у світових літературах загалом, наповнюючи давнину новими барвами і одягаючи в національні строї. Прикладом чому сонет М. Рильського “У теплі дні збирання винограду”, поезія І. Франка “Безмежнеє поле в сніжному завою” чи його ж “Лис Микита”, блискучу розвідку про якого (з елементами текстології) подає А. Содомора у “Студіях одного вірша”.
Дана книга − не лише підручник перекладача, що досліджує вірш під мікроскопом. “Студії одного вірша” − турбота про плекання європейського рівня освіченості, це бажання наблизити до українського вуха і серця світову поетичну спадщину і навчити читача дослухатися до семантичних нюансів окремих слів, аби вміти вибудувати асоціативні ланцюжки не тільки у площині мови, а й думки.
А. Содомору з повним правом можна вважати куратором античного мистецтва. І дарма, що його (мистецтво і куратора) не всі бажають збагнути. Вінець буває не тільки лавровий, а і терновий. Однак, обраний самохіть, і терновий вінець стає царською короною. І дає перекладачеві право мовити: “Я зробив, що зміг, хто може − хай зробить краще” (“Feci, quod potui, faciant meliora poyentes” − C. 75).

Надія Гаврилюк, поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН Украіни.

Leave a Reply

Your email address will not be published.