Ім’я Левка Воловця давно відоме в Україні. Він – педагог, письменник, громадський діяч. Людина з університетською освітою себе повністю віддав школі – як вчитель, як очільник школи, як автор численних учнівських підручників, всіляких навчально-методичних розробок.

До письменницького визнання увійшов через літературно-художню критику. Його літературознавчим статтям притаманна глибока думка, висока фаховість, доброзисливість, бажання допомогти молодому авторові краще освоїти основні засади творчості. Зізнаюсь, ще у свої студентські роки (то вже понад сорок років) я захоплювався його аналітичними та аргументованими літературними розвідками. Ім’я Л. Воловця стояло поруч із такими знавцями літератури, як Євген Кирилюк, Степан Крижанівський, Сергій Плачинда, Іван Світличний, Маргарита Малиновська, Анатолій Макаров, Вячеслав Брюховецький, Віталій Дончик та ін. Їхні статті досить розгорнуті, а за глибиною досліджень доволі наукові. Напевно, було би незле, якби Лев Воловець усі свої літературознавчі праці видав окремою книжкою. Правда, він би не проти, але… Але бідкається, що на це потрібні такі речі: перша – мало друкованих статей у нього збереглося; друга – не той у нього вже вік, аби їх шукати; третє – брак необхідних коштів. Втім, письменник видав нариси про творчість Григорія Тютюнника, Святослава Праска, Ольги Яворської. Є у його творчому доробку ще й такі видання: пісенник «Лелеки» (композитор – Євген Заставний), книга нарисів «Надбужжя», посібник для вчителів української та зарубіжної літератури «Братання словом», підручник та хрестоматія для учнів 9 класу та ін.
Поезією Лев Воловець займався ще в школі. Проте першу поетичну збірку видав після відновлення нашої Державності. Це – «Подих доби» (1993 р.). Сьогодні в нього налічується понад тридцять поетичних збірок… Остання – «Окрилені злети» (2017 р.). Торік побачила світ ще одна книга автора – «Голгофа України» («Сполом», Львів).
В анотації читаємо: «У назві збірки відбито тернистий шлях, яким Україна йде крізь нестерпні випробування долі до вершин витривалості й мужності.
Хоч нав’язана їй кровава війна все ще триває, а час до часу розгортається з новою силою, ліричний герой збірки свято вірить у неминучу перемогу добра над злом, а правди над суцільною брехнею, і в оновлення багатостраждальної Вітчизни».
Має збірка п’ять розділів: «Здобутки і втрати». «Політ краси», «У спогадах і передбаченнях», «А війна триває», «Тисячолітнім шляхом». Усі ці розділи на одній і тій же «лінії вогню», змістовно один одного взаємодоповнюють. Автор привертає увагу читача своєю тонкою спостережливістю, добрим знанням людського життя, цікавими образами й порівняннями, гармонією рядка, гарним відчуттям слова.
Розпочинається збірка програмним віршем – «До Ісуса Христа»:
Коли моя думка в небесну синь лине,
Звертаюся до Тебе, Ісусе святий:
Ти ніс хрест важкий на Голготи вершину,
Дай сили Вкраїні свій хрест донести.

Не дай нам згоріти у полум’ї битви,
Хоч як цього прагнуть круті вороги.
Тобі посилаємо щирі молитви,
Ісусе, заступнику наш дорогий…
Тут і біль, і тривога за долю рідної землі, за майбутнє України, а прикінцева строфа вселяє нам віру, що Ісус почує наше прохання і вкотре поможе знедоленим українцям побороти хижі орди Кремля.
Такої ж самої якості є ще два вірші: «Виболене прохання», «Похід». Вони – про споконвічну Голготу України і про «дубовий Хрест, що понадсилу несем…» «Чому ми такі – недужі і кволі, чому ж в нас «нездоланна вага недовершених справ?». Поет запитує:
Чи в нас доля лиха, чи такі вже ми грішні,
Чи не маємо спритних, крутих вояків?
Чи то наші очільники дуже поспішні.
А чи надто повільні та ще й боязкі?
(«Виболене прохання»).
Читаючи цей вірш, бачимо, як Л. Воловець уболіває за подальшу долю рідного краю, за наше майбутнє: «Нас чекають нові, ще хитріші пилати, // І що значить тепер наш наївний протест? // Боже, дай нам уміння Твій задум пізнати // І таки донести до Голгофи свій хрест». Автор ніколи не був байдужим і хатокрайнім, не раз, було, страдав од комуно-московських банд, завжди був на передньому плані боротьби за полегшення долі свого народу. За свої патріотичні переконання під час здачі державних іспитів був відчислений зі Львівського Франкового університету. Але вистояв, не зламався, – згодом університет цей таки закінчив. Тоді і тепер він, поет, йде «з своїм народом шляхом на Гологофу // І позбувся навіть тих, мирних снів…» («Похід»).
За обсягом перший розділ найбільший – 64 поезії. Тематично різноманітні, але тісно пов’язані спільною ідеєю – честі, правди, справедливості. Слово для поета – «видзвонює підковою щастя», «в ньому думки буяння і спалах ідей», // Воно у нього «єдине – чиєсь слово, // Добре слово від добрих, і щирих людей». (Єдиний здобуток»).
В поезії «Антиподи» поет сповідує правду, доброту, милосердя – ці найважливіші атрибути життя нашого. «Правда гостра, як ніж, і щоденно гірка. // А брехня невимовно солодка…» І ще: «В правді ми чуєм щебіт струмка, // А брехня йде в світ безповоротно». На жаль, брехачі та напівбрехачі «в нас ще не перевелись», їх, ницих і підлих, не «згадають колись – // Хіба прикрими, злими словами».
Як і Леся Українка, поет «без надії, але сподівається», що «Стане знов наш народ непокірний // Проти кривди, неволі й химер?». Всією душею вірить, що «Гора крем’яна розпадеться // На шматочки дрібні вже за мить. // І бадьорість в серцях підніметься, // Неспокійний наш дух звеселить!»
«Що заважає», «Проблиски надії», «Доля добра», «Завзятим опонентам», «Законодавці», «Динозаврам», «Критикани», «До праці», «До істини», «Галасливим». «Супроти долі», «Найбільше прохання» – це поетів біль за теперішній непевний час, у якому проходить оновлення української Державності. Автор, як мало хто, має неабияку мужність, аби просто, без зайвого натиску утверджувати правду, красу, які ще, на щастя, присутні у нашому наскрізь зматеріалізованому світі, у світі зради й брехні. Для поета милосердя, порядність, мудрість, правда – найвищі ідеали людяності, розвою демократичності і подальшого співжиття нашого. В авторових поезіях відчутний значущий життєвий досвід, висока фаховість, багатство творчої натури, розлогість думки, метафоричність, вдалі порівняння, бентежно-зачаровані образи – це те, що досить щасливо збалансовують авторські можливості творення яскравих образів, характерів, зображення різностороннього тла поетичної оповіді.
Не менш цікавий і другий розділ збірки. Значної любові до близької людини, подруги життя – Галини Іларіонівни – сповнені рядки вірша «Найбільше прохання»:
Мені без тебе вже й опівдні – ніч,
З тобою всі і друзі, і братове.
Ти душу бережеш від протиріч,
Не покидай мене, моя любове.
У світі все проминуще, але справжня любов, випробувана спільним життям, цвіте-палає завжди – аж до останнього подиху… І ця любов має окрилювати:
Усе тривке на світі до пори.
І я до неї теж уже готовий,
Та поли в серці ще вогонь горить,
Не покидай мене, моя любове.
Не лише перший, але й другий розділ досить цікавий. Як на мене, Левко Воловець належить до тих неспокійних натур, що часто замислюються над складністю нашого життя, даючи їм своє суб’єктивне, а то й об’єктивне пояснення. Взаємозв’язок природи і людини – це основна домінанта його поетичних шукань, його активної творчої позиції.
Відомо, що не всі розуміють природу кольорів – їх першооснову. Поет дає їм вичерпне пояснення: «Відомі кольори у нас в пошані: // Від поля – жовті, з неба – голубий». Це наш давній-прадавній стяг, жовто-голубий. Були в нашій історії ще й інші кольори: малиновий, червоно-червоний і, як на зло, імперський, себто червоний… «Чорно-білий дав новітній струмінь, // Коли бентежила весіль хода: // Ішов юнак у чорному костюмі, // Вдягалась у білий вельон молода». Та чи не найтрагічнішим був комуно-московський: «Зате червоний страху мав нагнати, // Схилити люд в покорі мовчазній. // Купались у крові супостати // І наш народ купали щедро в ній…».
І як рефрен, звучать такі пядки:
Всміхнись до нас, не завжди, добра доле,
Збагни: ми щиро просимо тебе,
Хай сяє сонцем наше жовте поле
І майоріє небо голубе!
Автор сповнений щемливої любові до усього, що його оточує: до саду, до лісу, до квітів, до пір року, до рідної мови, літератури, до славної нашої культури. Для нього дощ – то дарунок:
Волів би ниви дощ мати
Без бурі, грози і громів,
Бо колос підвівся завзято,
Та вітер у полі крилатий
Вершить свій нестриманий гнів…
«У спогадах і передбаченнях» – розділ наскрізь ностальгічний. Про щасливу молодість, де «промайнули літа, наче птиці», про роботу, яку усім серцем любив – «А мені й досі школа ще сниться», про те, що «У рідній хаті на столі дві книги: // Священна Біблія і звичний всім «Кобзар». «Хоч сьогодні дуднять автомати // І руйнують вчорашній посів», автор гордий з того, що «свої слова ставить на чати // Бо пульсує в них думка одна». Часом, буває, дивується, що «не міг збагнути, що у ріднім краї // Не ти володар, а Господь – Творець…» Та попри все – злети, падіння та розчарування автор бажає собі одного:
Я обминав і штучність, і манірність.
Мій вік уже на зиму поверта.
Дай Боже, сил оспівувати вірність,
Як сенс життя і благії літа…
У цьому розділі поетична палітра широка і досить образна. Кожне слово точне, вивірене, продумане. Читаєш – і відчуваєш дух часу, життєвий авторський досвід, його вміння творити глибинні і наскрізь проникливі твори.
«Амбітним сусідам», «Крізь клекіт боїв», «Дитячі прохання», «Визволителі», «У сховці», «Похорон», «До воїнів», «Путінським брехунам» та інші – це твори, що боляче крають серце кожного українця, кому дорога рідна земля, доля Батьківщини. Водночас вони – звинувачення нелюдській кривавій тоталітарній системі, котра у миролюбній Україні нахабну бойню учинила. Автор, як і весь український народ, вірить у нашу, вкраїнську, мрію, у перемогу, бо «нам віру надихає Степан Бандера // Крізь товщу стін фашистської тюрми»:
Нам до борні давно вже не звикати –
Зродилися в огні стрімких повстань.
Готова Україна до відплати,
Почувши поклик: «Проти ката встань!»
Останній розділ «Від Розп’яття до Воскресіння» – це болючі роздуми про нелегку долю України від найдавніших часів й понині. Це – її вікова Голгофа, до якої ще й досі прямує наш знедолений, але невпокорений народ:
У неї привабливий профіль,
Та руки – не руки, лишень мозолі.
Вона уже вдруге іде на Голгофу:
Штовхають чужинці і зрадники злі.
Звертаючись до Ісуса словами ліричного героя, автор одне бажає: «Нашли ж Ти їй долю, мов днину погідну, // Хай буде Вкраїна, як інші краї, Бо ми Божі діти, бо ми Твої рідні // І теж хочем чути в гаях солов’їв».
Поетичний голос ліричного героя – не лише скромний, але й глибоко хвилюючий, у ньому живе нині Україна, він сумний і тривожний. У книзі рядки – спокійно-розсудливі, метафорично сильні, ритмомелодика точна, рима міцна. Читаючи вірші цієї збірки, бачиш прозорі і зорові образи. До того ж, більшість поезій книги написані на одному подиху, бо продиктовані великим серцем талановитого поета.

Андрій ГРУЩАК,
письменник
м. Борислав

Leave a Reply

Your email address will not be published.