…Навіть не знаю з чого почати… Про святе писати не вмію. Боюся.

Але доля судила бути письменником — то… мушу. Така от воля. Бо ж сміливий — не той, хто не має страху, а той, хто його перемагає. Адже про що найважче, про те, очевидно, й треба: про любов, про батьківщину, про смерть, про космос. Писати чесно і совісно, бо ж совість — Бог. І біль — також Бог. З ними — вічне світло. Без них — спокій, вічний спокій. Нема нічого.

Писати варто, якщо варто загалом жити, бо те, що я зараз маю і за що вдячний долі, належить не мені, не сучасникам навіть, а вже всій Літературі…

Отож, почну з листа, адресованого мені “16.09.04”:

 

“Ігоре, шановний Ігоре!

Вас можуть запитати, що спонукало саме Вас оприлюднити Миколи Степановича перші поетичні твори і листи до мене і звідки вони у Вас.

Нагадую Вам, що коли Ви збирались за запрошенням М.С. на о. Хортицю, Ви з таким захопленням, повагою говорили мені про це, що я не втрималась і вперше за 50 (майже) років зізналась Вам, що і я шаную його творчість і у мене є перші поетичні твори, написані ним ще в школі і студентські роки саме мені (1955-1959 рр.). І що частково вони у мене збереглись. Що ці вірші такі ліричні і чисті… Тоді Ви попросили мене ознайомитись з ними, а потім на Х Форумі видавців у 2003 році при зустрічі з Миколою Степановичем Ви повідомили його, що юнацька поезія є частково збереженою у мене. Очевидно, що М.С. схвально віднісся до того, що саме Вам, людині з чистою, ліричною душею, романтику, знаному поету і вченому, якій він симпатизував, я довірила його ранні твори.

Після цього я довірила Вам, щоб Ви впорядкували цей матеріал. І яка тепер різниця, кому були написані листи і вірші? Якій Світлані, якій дівчині “рожевокосій”. Це було так давно. Але М.С., мабуть, просто придумав собі такий образ, щоб так писати.

Я гадаю, що вони, ці вірші, заповнять якусь крихітну частинку творчої біографії. Цілком свідома того, що деякі з них десь уже були надрукованими, а можливо, в ті роки він не лише мені присвячував свої вірші. Можливо після того, як ви їх впорядкуєте, хтось на Вашу адресу теж щось надішле?

А збереглися у мене ці вірші і деякі листи тому, що я завжди любила творчість М.С.: і поезію, і прозу, і листи (теж поетичні і натхненні). В школі ми вели щоденники чи зошити, у які записували цитати, вірші, пісні з любовної лірики. Ось я, одержуючи його листи — вірші переписувала в цей зошит, а пізніше, коли він став студентом, деякі, які особливо мені подобались, — зберігала.

Ось і все. Віддаю їх Вам, на ваш розсуд. Єдине прошу, щоб прізвище моє не звучало.

Нехай назавжди я для нього буду Свєтланою, а не Світланою!

                                               З повагою, Світлана А.”

Адресат цього листа і (Вона ж) адресант юнацьких листів класика української літератури Миколи Степановича Вінграновського побажала зостатися невідомою, хоча я делікатно переконав Ïї надрукувати разом із листами і віршами Ïх фотографії юності, шкільної юності — поряд, якими вони були тоді, коли Микола Вінграновський писав їй — Свєті, Світлані, Свєтлані — такі ж… як він сам тоді, листи і найраніші вірші, летючі, романтичні… Коли Він Ïї любив так, як… почитаєте — Як!

Така ось шляхетність.

Таке от бажання  залишитися інкогніто, але оприлюднити Пісню, яка “тепер уже має належати всім”, бо вона справжня, бо вона чиста й талановита, і сильна, і добра, і… свята. А якщо й сумна інколи — то сум її очищує, просвітлює, омолитовлює.

Ставши волею долі (за що я Ïй ніжно вдячний) посередником між душами двох красивих людей — “МВ” (так М.С. Вінграновський, як правило, підписував ці листи) і Свєтлани (як Ïї називав), я буду старатися бути достойним цієї довіри.

* * *

Отож, коли шанований мною Григорій Гусейнов запропонував мені написати спогади про М. С. Вінграновського, я сказав Йому, що не встиг, на жаль, стати близьким побратимом Миколи Степановича, бо й телефонувати не наважувався, і листи Йому писати не вважав себе достойним… Але розповів Григорію Джамаловичу… про скарб, який у мене вже був і… познайомив Його із панею Світланою, якій, на цю ж зустріч, приніс уже підготовлені мною листи для уточнення дат, слів, одне слово для деяких коментарів, наперед інтуїтивно, інстинктивно відчуваючи, що розгорнутих коментарів вони не потребують, бо самі — Поезія, бо самі — Вінграновський на сході своєї зорі.

Передаючи листи, фотографії та вірші з дозволу пані Світлани, яку вже встиг поважно полюбити, для друку, я… заздрю їх читачеві, бо він переживе свято першого відкриття вічного і близького кожному українському серцю Поета, яке я пережив ще два роки тому, ще коли Микола Степанович був живий, ще коли я зустрічався з ним у Львові і провів незабутній вечір у Його товаристві, коли він означив своє ставлення до моєї творчості: “Ігор Павлюк — поет, у якого нема зазору між словом і серцем”.

Святим святом було для мене запрошення ним самим у своє товариство, адже з перших моїх публікацій ще вкінці 80-х років минулого століття, пам’ятаю дзвінок до мене із Києва Любові Голоти, яка вперше сказала мені, що в поезії я подібний до Нього, Майстра. Пізніше теж саме прилюдно сказала на панахиді за Миколою Степановичем Ліна Василівна Костенко, якій, до речі, я теж похвалився скарбом (поетичним романом — як називаю ще оригінали листів, які мені доручила їх Власниця), і Ліна Василівна порадила негайно їх готувати до друку.

До того я вже років п’ятнадцять був здорово хворий “Останньою сповіддю Наливайка”:

 

“Живу назад. Я Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

 

… В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлиналася руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її…

 

…Забіліли сніги мої чорні,

Засміялась душа молода:

Воріженьки стоять видзігорні,

Воріженьки стоять, як вода…”

До горла підкочувалося велике солоне яблуко.

Предки ставали переді мною і крізь мене кликали нащадків.

По-моєму, саме цей вірш, а потім сам роман Миколи Вінграновського про Северина Наливайка зарядили мене написати драматичну поему про гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка Бута під однойменною назвою “Бут” (незабаром буде надрукована). Я теж себе уявляв козаком… ріс, доростав.

Гармонійно, якраз зі швидкістю плину крові і Дніпрової води дзвеніли мені рядки Миколи Вінграновського:

“Блакитно на душі… забув, коли мовчав…

Вже гасли пальці, билася дорога,

А тут тобі і нате: молочай

При березі, в камінні, на порогах…

 

Кричало серце літака за ним!

А там, внизу, вода свій берег мила,

І весни починалися із зим,

І ти неподалеченьку ходила”

 

І таке ось надривно-шабельне:

“Не починайся. Ні з очей,

Ні з губ не починайся.

В Холодній Балці сон тече

Не снись. Не звись. Не називайся.

 

Труїти душу кожен раз

Я вже не можу будь я проклят!

 

Пищать дощі, і води топлять

І душу, і терпіння, й час…

 

Степліло подихом легким,

Степліло в прикрощах минулих

Тепло заснулої руки,

Тепло щасливих губ заснулих.”

 

І…

 

“Не руш мене. Я сам сумую.

Собі у руки сам дивлюсь.

А душу більше не лікую.

Хай погиба. Я не боюсь.

 

Переживу. Перечорннію.

Перекигичу. Пропаду.

Зате нічого. Все. Німію.

Байдужість в голови кладу.

 

Не відбувалось. Не тремтіло.

Не золотіло. Не текло.

Не полотніло. Не біліло.

Не… господи!.. не не було!..

 

Як танський фарфор все минає:

Корою, снігом, рукавом…

Лише бджола своє співає

Над малиновим будяком.”

Така поезія не потребує коментарів. Тим, хто Ïї відчуває, — вони, коментарі, не потрібні, а тим, хто не відчуває, — не допоможуть.

Енергія такої лірики допомагає мені жити гідно.

Але я ні в якому разі не прагну “примазуватися” до високих, шанованих мною імен, яких називаю і увагою яких дорожу і буду дорожити як поет, як брат по Цеху, передаючи цю мою поважну любов своїм дітям і учням, щоби й вони далі несли… Розумію, що у кожного митця свій шлях, і ніякі дивіденди сильних і добрих не спасуть і не врятують, тим більше, що я ніколи не належав до тих, що шукали ласки великих попередників, а от бути побратимом тих, кого любиш і поважаєш, — найбільше людське щастя. Тому дуже дорожу побратимським ставленням до мене найближчих друзів Миколи Степановича Вінграновського — Леоніда Талалая, Анатолія Качана. Люблю їх творчість, їх спосіб мислення, їх людяність, справжність. Хто знає мою творчу біографію — повірить мені, що завжди відстоював і відстоюватиму принципи честі, гідності і сильної доброти, а не сильного зла в літературі і в житті. А що наші шляхи пересікаються, так талановитість — це ж хрест, а не нагорода. І чесну славу кожен із нас має здобувати лише своєю кров’ю. Знаю, що творчість кожного з нас (самотнього, мов Крузо) лише тоді має смак і сенс, коли стає народною піснею, або ж нащадки складають пісню про творця пісні, який вже сам — Пісня (Маруся Чурай, наприклад… “Маруся Чурай”).

Крапка.

Земля Вам небом, дорогий Поете.

* * *

Щодо принципу подачі листів.

Жодного слова, а ні крапки, а ні титли, ні же тої коми… у них не змінено, не вирізано (окрім двох-трьох суто механічних описок на рівні пропущеної букви, що можна буде колись прослідкувати при демонстрації оригіналів листів, написаних чорнильною ручкою на стандартному папері або ж листках із учнівського зошита).

При підготовці листів до друку постали деякі проблеми із хронологією, оскільки не всі листи та вірші-листи були Миколою Степановичем Вінграновським датовані, так що навіть зі щирою допомогою пані Світлани нам не вдалося поки що зі стовідсотковою гарантією правильної періодичності, тобто логічно, їх розмістити. Але ж погодьмося, що в лірики найвищої проби, якою саме ці листи є, своя Логіка, свій Логос. Отож, залишимо бодай кілька загадок і майбутнім дослідникам, так душевнощедро пропонуючи Усім ці чисті, як чаїна сльоза від наддніпрового вітру, інтимні документи епохи, серед яких є навіть російськомовний текст “Да или нет?”, про який в одному з листів М.С. Вінграновський пише як про щось програмне, за яким має бути присланий заборонений вірш…

При комп’ютерному наборі тексту листів ми старалися зберегти навіть формальні деталі рукопису, скажімо, підкреслення автора, підпис М.С. Вінграновського не в правій половині листа, а в лівій і без абзацу, початок листа з абзацу чи із середини листка паперу, характерне подання дати — на початку листа чи вкінці, або таким чином:

23.6.

———— тощо.

-56 р.

Перший рядок кожного листа ми виділили півжирним шрифтом, щоби фомально виразніше відділити лист від попереднього листа.

Обговорювали навіть заголовок подання листів для духовного загалу. Серед варіантів були: “Ти крикни в світ, що я його любив”, або – „І ти впадеш на роси білих днів, Мого вірша цілуючи долоні” (рядки  із вірша Миколи Вінграновського  “Ти знаєш, що таке дороги?”), “Як я хочу, щоб наше життя молоде Було нашим потомкам — цитата” (теж цитата із подарованого “Свєтлані” вірша М. С. Вінграновського).  Зупинилися на винесенні у заголовок цієї публікації назви одного з віршів, присвячених героїні нашого роману, який вона, як я зрозумів, поки що вирішила залишити при собі… для Них двох, — “Колискова для Світлани”.

Так справді добре.

Справедливо.

Так свято.

Так — Свято.

Імена, прізвища, географічні назви у листах настільки відомі, історично випуклі, що коментарів також не потребують, хоча й іноді спонукають звернутися до біографії М. С. Вінграновського, до його творчості, звіряючи деякі публікації віршів із варіантом, запропонованим тут — у листах до “Свєтлани”.

Будемо з панею Світланою вдячні читачам-землякам, друзям, колегам, письменникам, науковцям, які відгукнуться на цю публікацію своїми коментарями, розвідками, репліками.

Моя електронна адреса: Pihor@ukr.net

Ігор Павлюк

ЛИСТИ

 

ТУТ – ФОТО ВІНГРАН.  ШКІЛЬНЕ…  ТУТ ФОТО СВІТЛАНИ – ШКІЛЬНЕ

 

„Хочеш, я напишу хороше-хороше тобі. Все, що серце лиш може сказати…”.

Оці рядки, Свєта, я написав приблизно рік тому і зараз, читаючи їх, хочеться написати такі ж. Та… не виходить. Може, тому, що захотілося додому, в рідні краї… Єх, Свєта! Швидше б уже. У мене вдома є голубий човен (збудований літом)… Ти навіть не знаєш! Бачиш, друже мій, як ми сміливо „розійшлися”, що навіть не встигли помітити хорошого. Так уже судилося! Його помічаєш тільки тоді, коли воно пройшло, адже правда?

Ось і ти знову дома… хіба ти не одержала моєї останньої відповіді!

Так я тобі ще раз скажу: добре, Свєта, добре! У нас легше, затишніше, хоча й багато нерозумних людей. Та нічого! Готуйся до вступу. А літом будемо готуватися разом, бо їй-богу забув уже таблицю множення. Нічого не пам’ятаю! Не судив мені бог бути ніжним математиком з логарифмом у юних зубах. Та що зробиш? Будемо рифмувати і „создавать гениальные фильмы”.

Тобі не здається, про що я зараз мрію? Мрію про тракториста. В найближчий час треба це здійснити. Чи то буду орати, чи то сіяти цибулю — та все ж. Головне, що коло землі. Там і заспіваємо свою останню пісню…

Як швидко роки біжать, Свєта! Тобі не здається, що вчора була минула весна? А мені здається.

Така ж самісінька весна, як і сьогодні: середнього росту, з швидкою посмішкою, з очима, як у дівчинки, що біжить за феотоном, розгублюючи фіалки.

Як би хотілося принести тобі сніпище фіалок і закидати як дівчисько, що вміє сердитись і сміятись. В цю хвилину мені 11 років і я хочу всього дитячого, в тому числі плакати і молока.

Значить, ти дома… Я прийду до тебе ввечері сьогодні і принесу щось хороше, а коли смеркне, почитаємо Лермонтова і послухаємо „Маяк”. І ще хочеться побачити Дідик. Ти привіт їй передай і напиши як вона поживає. Де вчиться?

Ти дружиш з нею? І взагалі, Свєта, подружись з усім нашим, бо потім будеш скучати…

Свєтонька, побільше читай класики, будеш сильніша і більша виростеш. Яка ти зараз? Вишли мені „сьогоднішню” Свєтлану; хай і вона разом зі мною почує московські джази і зробить відповідний висновок.

А потім… швидко пройдем п’ятирічну дорогу в інститутах і будемо працювати. Не уявиш, як хочу працювати самостійно, без розумних зауважень.

Значить, ти дома… (Я ладен повторювати це весь час!). Як тебе зустріла мати? Свєта, що там у вас було? Та що б там не було — ти дома! Досить уже сестер, досить. Зосталося одне — готуватися. І потім я на своєму голубому човні відвезу тебе до Львова. А, може, ні, Свєта? Мені так не хочеться, щоб ти туди поступала. Може, в Київ, га?

Ми ще поговоримо на цю тему з тобою. Ще буде час, буде.

Пиши про все. Які новини в Первомайську? Свєта, „познайомся” з Кузьмою Герасимовичем. Він ще дужий, розумієш? Ех, дужий, дужий…

А я живу. Часто далекими днями. Часто, майбутніми. Поставив перший учбовий фільм, за який…

Та нічого! Не страшно. Самодурам не докажеш. Вони людей ніколи не розуміли і не зрозуміють, тим більше колгоспників (У мене в фільмі не було жодного джазу і поцілунків). Ну, це все колись присниться. А зараз читаю. Багато пишу. І… зберігаю свою „медицину”, оту червону.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Свєта,

так хочу додому, що навіть страшно стає. Отак піднімусь над Москвою і дивлюсь туди, на вас. А потім очі стануть суворі-суворі: — ще місяць, трохи більше… ще трохи, Свєта. Трохи! Ти знаєш, щó це значить? Будемо говорити про все, або нічого, будеш писати за мене все, а я нічого, будеш за мене мріяти, а я… підтримаю тебе. Віддам тобі всі мої обов’язки, все те, що розгубив і знайшов і ти — поступиш в інститут. Це обов’язково, це я вже вирішив і, на жаль, не помиляюсь.

Ти знаєш, чому „на жаль”? Мені все ще хочеться трохи волі, волі не загнузданої наукою… Є різна воля… скоро ти це сама відчуєш. Але… що поробиш? Двадцятий вік, вік львиної вдачі і леопардового характеру. І це добре! Нам ще будуть завидувать! Та тільки ось скоро літо і йому, мені здається, будемо завидувати лише ми з тобою. І це добре!

Зрозумій, Свєтлана, — я хочу тебе зустріти у нас, на Первомайщині. Хай знову оживе „Соната”, хай знову, хоч на хвилину станемо обоє безтурботними і тихими. Чому ти так рано їдеш? Хіба не можна пізніше? От чорт візьми з цими короткими днями!

Вони, немов сірники в коробці, — як запалиш всі, то в першу ж чергу спалахнуть (саме цінне) головки… Ну, нічого. Ми зараз з тобою домовимось: я закінчую екзамени 24 червня і через два дні — „прощай Москві”. Ти ж напиши мені, як складаються обставини у тебе. Все треба розрахувати до останньої хвилини, щоб потім… знаєш, щó потім?

Отже, чекай. Я приїду вранці. Завжди вранці буду приїжджати до тебе і, як колись давно, будемо такими чи, тільки трошечки вищими, правда, Свєта? А поки що побажай мені швидше здати екзамени, коли я зможу ступити на перон. А тоді побуваємо скрізь і в К. Т. (К. Т. Шокотко – вчитель української мови і літератури СШ №17 – І.П.) Він людина з досвідом і нам, гарячооким, на жаль, ще треба вчитися. Вчитися — благородно, а от сумувати — ні. І ти ж не сумуєш, правда? От ніяк не можу тебе уявити в травневих хвилях суму! Ну… дивись в очі… Отак… через п’ять років все зміниться… На Україні будуть тільки сади і трави… все решта на цілині… Отоді і напишу тобі пісню… Твій племінник уже буде дорослим… зміниться Буг, життя… Тільки так! Повір в це і забудеш, що таке сум. Шукай в кожному дні те, чого тобі найбільше хочеться і… До зустрічі, Свєта. Рости, смілішай і дивися хороші сни.

На все добре.

Чекаю. Пиши і пиши.

Краще здаватиму сесію. А потім… Чекай.

Микола.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Свєтлана, щó за слова, щó за думки? Я, звичайно, усе розумію, але, знаєш, щó мені залишається: звестися і довго, безпомічно дивитися на тебе. От чорт візьми, як складаються обставини… Свєтонька, їдь додому і все. Негайно! Досить тобі сестер і племінників, досить тобі оцих мандрувань, які викликають багато неприємностей і теміні. Їдь додому. Лише там, де матір, зможеш заспокоїтись і знову відчути втрачену, як мені здається, силу. Ти глянь, Свєта, скільки нам ще треба прожити і скільки протверезитись після „яблуневого цвіту” нашої юності. І це буде так. Страшенно вірю, вірю, як завжди. А якщо… (Адже ж все може бути, правда? Свєта, розраховуй завжди на поганий кінець, щоб ясніше дивилося). Тоді знайдемо щó нам робити, в крайньому разі ти більше не будеш в сестер.

Свєта, їдь додому! Ти пишеш про матір… Чому так сталося? Хіба із-за того з лісотехн.? Напиши мені… і знаєш що? Давай порозмовляємо, так як тоді, колись…

Ти скоро знову поїдеш до Львова. Поступиш. І знову оцей самий тип. Він не відчепиться, я їх знаю. Тому, намалюй мені його, і вишли адресу. З призвіщем, з усім. Поки знову ти приїдеш до Львова, він уже заспокоється навіки-вічні. Не переч, друже. Так буде краще. І особливо краще для нього. Таких треба вчити. Або ж… Я думаю зараз над тим, чи варто тобі їхати до Львова знову? Хіба що там сестра? Не знаю, але подумай. Житимеш в гуртожитку в будь-якому іншому місті і житимеш непогано.

Як думаєш відносно Києва? Як було б добре, щоб ти поступила туди. Ми змогли б часто бачитись і в мене там чудові друзі. Я скоро буду проходити практику там на студії та і в майбутті працювати. Було б дуже добре. Подумай, виріши. І… збережи себе, Свєта; не здрібній за ці роки, поки ми нарізно. Чуєш?

Ти мені обіцяла щось прислати, щоб я мав куди писати, ти хочеш запитати чому (хоча б тобі першій) я давав відповідь?

Свєта, пиши і запитуй. Мені буде спокійніше.

А щодо москвичів, то все гаразд. Ти навіть не можеш собі уявити! Вони розуміють мої вірші і на українській мові!

Лише волею і наполегливістю можна домогтися свого. Ти це запам’ятай, хороша моя. Багато уже пройшло, це так. Ми уже не ті. І тим краще, міцніші будемо. І… і знову ти поїдеш в Ригу.

А, може, не варто? Оці Риги так розпікають мене, як і Москва… та що зробиш? Ще рік, два… Там буде ясніше. Ось тільки цей учбовий рік закінчу благодійно щодо деяких ідейних спрямувань для себе (якщо зумію довести, це в постановці п’єси), то усе почнеться по-новому. А там будеш вчитися ти. Будеш, Свєта, так! Вечорами і ранками пити чай, а в обід щось краще; будеш жувати бумагу і сміятися…

Ось ти. У мене тут. Свєтка, хіба ти уже така! Ти… Знаєш що? Я літом тобі скажу, яка ти, а ти… Вишли мені ще сьогоднішню Свєту, велику-велику, щоб сам зростав і був більшим.

Ну, руку! Отак, моя „незабудка”. Пам’ятаєш! Пиши ж і часто, часто. Бо знову поїдеш і знову буду довго чекати.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Свєтлано! Доброго дня тобі уже у Новому році!

Від Жовтневих і до сьогоднішнього дня ти не зважилась відповісти на мій останній лист. Чи, може, турботи які невідкладні, чи, може, які клопоти — га, Свєта? Чого замовк твій маяк?

Що він заспіває нам у Новому році?

Як ти настроїш його? Чи, може, він заспіває нам циганського романсу, отого, пам’ятаєш?.. Прокляте слово „пам’ятаєш”. Заспівай мені зараз його. Заспівай або вилай за що слід і за що не слід. А я розповім тобі казку… чогось раптом сьогодні написав казку про двох дубів, на одному з яких сонце сходило, а на другому заходило. Цю казку я приготував для Ігоря. Ти передай йому вітання моє і скажи, що дядько Коля забере його разом з Свєтланою до своєї хати, якщо ця хата у нього буде. І скажи, що в цій хаті дядько Коля буде часто тривожним, може, часто й неласкавий, злий. І скажи ще йому, що коли сам Ігор стане дядьком, то хай вирушає у світ. І де б він не був, хай кожна дорога веде його до свого краю, кожна стеблина нагадує своє поле, де вперше зійшло сонце, щоб ніколи уже не зайти, де вперше довго мовчав, щоб потім говорити своїм мовчанням… від Жовтневих і до Нового року…

Будь проклята та велика епоха, яка не може стати куцою хоч на декілька днів, щоб ми були поруч, Свєта. Щоб ми випили поруч за здоров’я Нового року. За здоров’я твого серця. Все.

Все… Пробач, боюсь писати далі, бо я боюся себе. (Ганебний трус!!).

Матері привіт!

Твій Микола.

Москва,-56 р.

 

СКАЧЕ ПОЛЕМ…

Скаче полем кінь лихий,

Скаче полем кінь лихий

І ковиль полоще небокрай…

Може, доля навтіки

В шлях подалася дзвінкий?

Вітер, серце роздмухай,

Як міхи…

 

Хто вуздечку зняв з коня?

Хто вуздечку зняв з коня?

Чом летить він і шукає що?

Тільки мускули дзвенять,

Тільки очі пломенять,

Як в людини…

Ой! Загине!..

 

Повний сили кінь летить,

НЕ загине!

Знає, що йому робить,

Як людина…

 

Заздрю!

4.ІІІ.-56 р.

ЛИСТ ІЗ ФОТО (Москва, ВГИК, 56)

Як я живу, чим я живу, Свєта?

До цього жив „дебатами” і лайками на зборах з московською юністю, якось огруб, зачерствів, став злим і впертим, а зараз — твоїми листами. Вони для мене стали все; немов побачив щось нове, без якого не раз бувало дивно, незвично. О скільки я вже втратив, Свєта, отого чистого і незайманого в серці, яке ти може звикла тоді бачити в мені; воно відлетіло, відійшло і зараз раптом протягнув руку і — ти…

Скажу тобі раз: бачиш, яке життя пішло. Ти розумієш, яким треба бути сильним, щоб боротися за все, що дороге нам. За кожний помах твоїх вій, рук я повинен встояти. І скільки тобі хочеться сказати такого… Та й може не треба зараз, бо з головою сиджу у московському бруді, серед стиляг і проституток. Доводиться по-всякому і починати треба з них, бо не буде Свєта, нам з тобою тоді ні спокою, ні радощів. Зрозумій це, хороша моя… Та і не простять мені багато тисяч, якщо відмовлюся від цього бруду. Йому треба скрутити в’язи. Ось так живу. Читаю, пишу. Багато. Б’юся над формою і образами. Часто роблю помилки і великі. Трохи в ідейному порядку, за які дечим поплатився.

Та роки пробіжать… І як хочеться взяти тебе за руки і заглянути в очі чесно і щиро і сказати: нахвилювалися, досить.

Ми перемогли. Більше не повториться Львів! До речі, ти познайомиш мене з тим типом. Не переч! Даремно.

І не пиши мені більше, що „я бачила — ти підеш далі, більшим, ніж себе”…

Навіщо так, Свєта? Досить мені Москви, досить всього, що заварив тут.

Свєта! Тебе так кидає життя і найприкріше те, що я не можу поки нічим допомогти тобі, Свєта! Втримайся, втримайся, хоча б ще рік, поки я покінчу з москвичами”.

Це так важливо, друже мій. Ми прощались обоє сильними і давай же такими і зустрінемося. Я хочу бачити ту Свєтлану, з якою був вперше у читальному залі над „Молодою гвардією”. І вірю в це, як в бога. Не помиляюся, правда? Ось і хороше!

Ми будемо разом влітку. Напиши мені про це від себе.

Чому ти так кажеш: на цей раз (хоча б) відповіш мені першій. Причину тобі колись скажу, добре?”.

Навіщо „колись”, Свєта. Все говори зараз, щоб на нашу зустріч не було причин. Ось поки і все. Треба йти на репетицію. Ставлю постановку. Ну, допобачення!

Найкращого тобі. Пиши, як зустріла тебе сестра, як себе почуваєш.

P.S. А оце мої двадцять років.

Познайом із своїми… Чекаю.

Відповідь пиши зразу.

Твій Микола.

25.ІІІ.56 р.

Здрастуй, Свєта.

Ще одна вільна хвилинка і ще раз порозмовляю з тобою. Хлопці мої зараз кудись порозходились і я залишився з собою один на один. Трохи помрію, щось напишу і почитаю.

Не уявиш собі, як жду твойого листа. Ще день, ще два і знову, і знову… На вулиці уже з мокреньким носиком в сірому настрої весна… Перша моя „націоналістична” весна в Москві… Рука тягнеться до пера, хочеться молока, яблунь і ліричних віршів… Хочеться багато чого…

До речі, Свєта, був учора в одного поета шарлатана, який має уже декілька збірок… Так полаявся з ним, як ще ніколи в житті. Я трохи погарячився, назвав його бездарою і ідейним паровозом, а він — вигнав мене. Розійшлися в питанні про Сталіна. Ти, мабуть, знаєш уже про нього? Який був тиран-самодур, яка бездара і негідник! А вірили ж йому! От, чорт візьми! Добре, що я не встиг присвятити йому вірша, як Тичина (цілих 800). Хм…

І знову думки до тебе… Кажеш, виросла? Стала не та?.. Ну що ж, виросла, значить, погарнішала… Як знаєш хто? Як моя Оксана з „Української сонати”… Вона дуже подібна до тебе, тільки часи не ті і життя не те… Пам’ятаєш, я тобі колись розказував сюжет… Багато місяців пройшло з тих пір… Спочатку написав поему, потім повість почав, потім змінив назву з „Первомайської” на „Українську”, потім 10 раз переробив сюжет і почав писати сценарій. Написав уже третину. Але роботи багато… Якщо зроблю так, як хочу, то буду ставити фільм дипломний, бо річ „народна”.

Свєта, пам’ятаєш оту лісосмугу з „колючками”? Гарна вона і особливо ніччю, коли темно. І ось я нарядив цю лісосмугу в осінь. Насипав збоку курган, внизу пустив річку, поселив туди русалок, оточив все чарами і почав писати драму-феєрію „Осінні чари”. Зараз працюю. Горю кожною строчкою…

Свєта, зрозумій, що вся щирість серця мого в одному: в творчості і в тобі. Щó зроблять поки, щó згорить навіки — я не знаю. Але ці мої перші твори надихані усією лагідністю до тебе, як до світання.

І тому не боюсь, що хтось зможе зауважити в моїй нещирості в поезії, я тут впевнений і сильний. Тепер залишилось одне: вирвати тебе з цього життєвого котла і нікому не віддати… Тебе, а потім всіх дівчат, які теж хочуть кохання, радості… трохи не точно, але так…

В „Осінніх чарах” діють дві різні дівчини. І кожна риса для них — це для мене проблема. Одержую сотні листів від дівчат, шукаю в них істотного для моїх героїнь. Дещо уже знайшов… Не уявиш, яка це радість! В такі хвилини приходили б листи від тебе! Подвоювалася б сила, і вірю, що були б величезні наслідки…

Ну, гаразд… Пиши. Все, все. Що ти мені хотіла вислати? І може тобі щось потрібно, Свєта? Як ти живеш? Не приховуй! Отак разом візьмемось і діло поправиться.

Удвох легше, правда? Ти мені все пиши. А буду завжди поруч, будемо радитись. Так легше!

Чи скоро ти поїдеш додому?

Як почуває себе мати, бабушка?

Чи працює мати в бібліотеці?

Де С. Дідик? Вона, мабуть, і досі ходить в червоному пальті?.. А ти?

Чи є ще твоя „медицина”? Ти б вислала мені її сюди, га? Пам’ятаєш оту твою шубу? Колись ти проводжала мене в ній… Вона тепла і гладенька… Ми колись закутаємось в неї і…

Знаєш, я дуже люблю темінь… кращі вірші написав при ній… Жаль, що тут немає шуби… Буває, мої хлопці сплять, а мене збудить якась хороша рима, слово. Підбіг до столу і забув… Жаль, що шуби немає… Я б у ній засинав над столом…

Да, Свєта, послухай уривок діалогу з „Осінніх чар”. Тільки що прийшов в голову і я на мить залишив писати тобі листа… Ось він.

Гордій

Олено…

Олена

О, тебе шукати!

Всі степи до краю обійшла,

Всі байраки темні обходила,

Думала, що, може, полетів

У краї весінні разом з ними…

Гордій

З журавлями? Крил таких нема,

Щоб одна людина підіймалась…

Боже мій! Ти срібна стала вся,

В павутинні плечі, коси, вії…

Як русалка в ночі весняні,

Що пливе між вербами густими

І голубить хвилю тілом ніжним…

Олена

Оббери це павутиння з мене,

Хай я стану на людину схожа,

Бо русалка чари має злі,

В неї серце темне і жорстоке…

Гордій

Ні, зажди. Такою я тебе

Лиш у сні сьогоднішньому бачив…

Стій отак… Хай подивлюсь на тебе

І запам’ятаю отакою…

Журавлі над нами… Бачиш, Лено?

Олена

Вони теж, напевно, в павутинні.

—————————

Оце така розмова двох люблячих сердець, яких потім спіткає величезне горе: зникне сонце (Свєта, не забувай, що це к а з к а) (І Гордію треба буде жертвувати всім, щоб спасти Олену, якій він до цього зрадив… А та, друга, перетвориться в дику качку і полетить… Олена стане русалкою… І т. д. Ой, Свєта, боюсь цих „лісових чар”! Там є образ Вересня, який не зміг, був безсилий покохати Олену… Ти слухаєш? А я вже подумав кінчати… Колись почитаємо… Без твого дозволу до друку не віддам.

Ну! Що ну? Пиши, кожний день, кожний.

28.ІІІ.56 р. Микола.

 

1.IV.56 р.

Ще слово, ще півслова і я допишу тобі цього листа… зараз пізно, Свєта; тьмяно кліпає ліхтар на столі… Чомусь болить серце. Трохи, звичайно. Мабуть, від „медицини” — наївся таблеток проти сна — а вони „агресори” впливають на серце… Дурниці…

Чекаю твойого листа… Як незвично, що втомився… Прочитав 14 томів П. Романова і зараз сів за „Осінні чари”…

Пробач за такий лист… твойого чекаю.

Ось щось написав.

Грудень, як вовк, притулився до тіла,

Полум’я в очі кинув руде…

І набухає папір, наче мило,

Де

перо?

Хоч одну риму,

Кому,

Крапку,

літеру…

строчку,

рядок…

сторінку…

зошит… том!..

Море радощів,

Море сліз,

Море страждань,

боротьби…

 

Хоч одну кому;

Грудень сховався у тіло,

Полум’я в очі… руде…

Кличу тебе…

Стомлений… стомлений… я не поет.

Свєта, пиши про все, про все.

Як потрібні мені зараз твої руки, очі, щоки, вуста, ти…

Зараз закінчу першую дію.

Прокляту дію! Прокляту!

І кинути її не можу. Вросла

в мене усім своїм єством.

Я зараз не один… кругом мої образи, герої,

Які багато говорять, а я нічого

Не можу записати…

Свєта, до зустрічі!

Все, все, розкажеш…

2.V-56 р.

Свєта, Свєтлана!

Ти мені так часто пишеш, що я скоро захворію білою гарячкою і накличу на тебе грім! Не боїшся, ні? О, ти у мене хоробра і люта. Це я знаю і відчуваю, став відчувати з березня минулого року.

Ну, як справи? Похвалися! Що зробила за ці дні? Готуйся добре-добре, Свєта, щоб потім, коли я приїду, у тебе був вільний час, я навчу тебе цінити його. Їй-богу, це так важко, що ти не зможеш і уявити.

Свєта, у мене скоро кінець.

Свєта, уже почалося літо.

Свєта, їду у Каховку на зйомки фільма.

Буду вдома дуже мало. Слухай, чекай! Тобі ще не набридло? Бо я, як загнаний в клітку… Половина нашого курсу уже плаче — постанова Міністерства про скорочення нашого курсу. Багато ще сліз буде. Ну та нічого: хай прочистять соц. мистецтво. А ти як думаєш?

Напевно, зараз слухаєш „Маяк”, або ж командуєш логарифмами…

Хай їх бог простить, бо я ніколи!

Відшуміли, відійшли і в пам’яті зостався тільки якийсь сінус, чи синус гострого чи тупого кута в мільйон градусів. Треба буде знову взятися за цю телячу науку. Не ображайся — це я з любові до неї.

А зараз екзамен 16-го здаю: майстерність актора і кінорежисуру. Все буде гаразд, все буде, як треба. Вірю. Оце слово хай ніколи не покидає тебе, чуєш? Ніколи! Та ще як будеш працювати, то!..

Ой-ой-ой! Кінчаю. Треба в інститут. Пиши, які у тебе екзамени, скільки, коли? Треба розрахувати кожну хвилину…

Як наш Первомайськ поживає? Чи була в школі? Що нового? Які думки у тебе?

Свєта! У мене вже дійсно біла гарячка… Сьогодні бачив дивний сон — снилося все моє життя і найбільше бачив тебе… Дивний сон! А зараз — побажай мені хорошого. А тобі — найкращого… Так давно не бачив тебе наяву. Ех, ти!!

Микола.

 

Накінець то, дівчино моя!

Бо я вже думав кликати на допомогу рими, але ж, Свєта, Світлана! у мене так мало часу, щоб займатися рифмуванням, правда!

Я тобі лише декілька слів, розумієш декілька! Просто вже не можу не писати тобі, не написати тобі і особливо в ці дні. Перший екзамен у мене 16-ого цього місяця, звичайно, основний, вирішальний і запеклий. Зараз працюємо по 10 годин в день. О, яка це насолода, Свєта! Щоб вона скисла, щоб їй добра не було!

Та ще сьогодні дали четверту роль… Але будь спокійна: 16-ого я буду грати для тебе, добре? Ось так. Мене часто запитує Бондарчук (до речі, я тебе колись познайомлю з ним) [він єдиний “хохол” разом зі мною]: Як настрій, Миколо? Відповідаю, що добрий, що усе гаразд. Але тільки до роботи: у тебе страшенний настрій, Миколо!! Не годиться! Переграєш! Спочатку!

Свєта, це уже ти навчиш мене стримувати страсті, чуєш? Бо мені за них добре влітає! Але нічого, поступово і серце стане… холодним. Віриш? Холодним, як у „первомайських женихів”. Їй-богу, якісь ненормальні женихи, коли ще радяться, питають тебе… Бувши б на їхньому місці, я б поступив інакше… Знаєш як? Знаєш. От чорт візьми, як тобі там доводиться! Свєта, а тобі ж треба в інститут, треба готуватися! Як вони цього не розуміють, соми безтолкові. Ти їм передай, що, мовляв, так і так, поступлю в інститут, а тоді приїжджайте у Львів і засилайте сватів з рушниками, з горілкою! Моя адреса: гуртожиток, такий то поверх, зелені двері з синьою ручкою.

Свати прийдуть, а ти будеш зі мною. Правда, Свєта? Їй-богу, правда. Чує моє серце цю велику правду. В такі хвилини чомусь роблюсь лютий і нестримний. В такі хвилини оте велике стає ще більшим і я знову кажу собі, що жити варто! Що треба багато зробити для цього! Свєта, великий роман задумав, ой же цікавий, так хочу працювати і особливо тоді, коли ти будеш поруч, уже студентка, чисті очі, світла, красива. А з „сватами” помиримось. Я добре розумію їх, і уявивши себе на їхньому місці, не дорікаю. Ну мало чого хто хоче! Життя серйозна опівніч — можна заблудитися. Головне ж не це. Головне, що скоро-скоро ми зустрінемось! Приїду. Уже їду, Свєта! Ось я на пероні і наш Первомайськ, як великий футбольний м’яч, проліг на горбах і збігає знайомими вулицями до річки. Іду. Не той, не той…

Як ти мене зустрінеш? Ну, скажи? скажи! Що ти мені скажеш спочатку? Дивна ти, Свєта, ну що ти мені скажеш, що? Думала, чи ні?

Ти виросла, ти стала ще краща, правда? Ось як! А я і не знав… ідем скоріше і побудьмо тільки двоє. Розкажи мені про все, про все і ми вже не розлучимось ніколи. А може я заберу тебе до себе в Москву? Ні, Свєта, не варто. Від неї треба тікати, як від вогню, звичайно, набравшись розуму і знання. Я собі тільки й думаю, коли вже буду працювати у себе в Києві і створювати, дай бог!, хороші фільми. Ти віриш в це? Я страшенно вірю! Тільки так! Тільки не інакше! Ось про цих самих „женихів” і взагалі про людей… А зараз — готуйся. До всього! Чуєш? Ти знову одержуєш ті листи? Як хочеш, а мені смішно! До чого вже люди наївні! Як отой півень, що бігав за Д. С. Ну, нічого. Скоро кінець всьому. Свєта, в кінці цього місяця буду вдома. Чекай! Дні біжать, хоч і довгі, як китайський мур… (чи одержала мій останній лист? Іменем аллаха, вишли фото, інакше поїдеш зі мною в Москву!

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Думи, думи… Ось почалися уже екзамени і через півтора місяця (це скоро уже, Свєта), зустрінемося. А поки що — дихаєм маєм. Він тільки збагачує світлим душу. І якщо вона така від природи, то багато треба пороху, щоб підірвати її. Правда? Після цього листа у мене пречудовий настрій. Згадалася та анонімка, пам’ятаєш? „С кем вы дружите? Мы хотим помочь вам сорвать маску с этого человека. Она…”. Так то буває, Свєта!

Нічого. Час — хороша проба. І ти… навіть не знаю, що тобі радити. Раджу сфотографуватися і вислати мені. Щоб по тобі я узнавав подібних пророків.

Свєта, мій останній лист надісланий „до востребования”. Ти забери його звідтіль, а то ще потрапить в пророчі руки. І не може бути. Чорт, стаю обережним, як рись. „Головокружіння від успіхів” не допомагає. Добре хоч вони є! Чіткіше думається.

І… Свєта. Пиши про все. В тебе тепер новин, як слів у нещасливого короля. Пиши. А пророкам передай, що іншого, яким зараз є, уже з мене не зроблять. Даремні зусилля діяти через „занозу мою”. Жінка — велика сила. Але не для мужчини, щоб нею діяти. Грош ціна таким! Віриш, ні? Напиши.

Колись будемо згадувати львівські і первомайські події… Це уже моє пророчення, в яке я вірю, як ти. Адже ти теж віриш, правда Свєтлана? Хороше діло вірити. Їй-богу, хороше. Легше жити стає і радісніше. Оце єдине, в чому я найбільше упевнений.

Чекаю.

Микола.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Свєтонька, здрастуй!

Я думав, ти ще напишеш мені, аж знову заховалася у себе на горі і рука до пера не зводиться… Як почуваєш себе, вересню мій? Ти ж що думаєш, що твоя минула температура зникає безслідно і на дві тисячі кілометрів не може сягнути? Ах так! Тоді: майстерність актора і режисуру здав успішно; операторську майстерність і основи м.-л. (сьогодні) теж. Заліки пройшли, як дим. Залишилася ще російська література. Скучив. Все.

Допобачення.

О, забув про погоду. Погода хороша. Погода тепла. Сонячна погода. Дощі не йдуть. Скучив… У тебе, мабуть, дощі? У мене теж. Орошуюся кожний день і почуваю себе сіреньким зайченятком, який на світанні через овес йде. А овес соковитий і високий, в росах увесь… Іде зайченятко і кличе: мамо!.. Немає матері, тільки в росі і вуха, і вії, і хвостик, якщо вже виріс…

— Мамо!

Раптом побачив метелика. Тихо сидить напроти в червоних крильцях з чорними горошинками. Очі у зайченяти зробились великі-великі, вуха довгі-довгі та ще й в росі увесь… Забув матір… кинувся до метелика, а той далі… знову сів… знову далі, аж поки не втік під сонце, що зійшло лагідним соняшником для поетів і для ледарів… Втік метелик. Знову згадалася мати.

— Мамо!

А сонце все вище і вище; висихають роси на стеблинах, висихає і зайченятко…

Так що, Свєта, говорю я, дощі не йдуть. Погода тепла і сонячна.

Кожного ранку виступають роси, з’являються метелики, як… екзамени, а потім і відлітають. Я знову кличу: — Мамо!

Мовчить мати. „Мам” слухає… А дні минають і минають, як оті золоті верховоди, що у нас на Бугу скидаються…

Свєта! Така морока вийшла з цими екзаменами, що можна нашому міністерству побажати тільки „доброго здоров’я”: додало ще один екзамен. Рос. літер.

Які ми з тобою безталанні!

Ще 3 дні відібрали! Закінчую 28-ого…

Слухай, напиши мені ще листа, щоб я благопристойно зміг здати цю літературу… Не уявиш, як посіріли і втратили авторитет ці екзамени.

День за днем, день за днем і ми знову разом, як тоді колись, глянемо на наш Первомайськ.

Ще криха цих днів, Свєта! Адже ж рік, як крига в Берінговому морі, швидко пройшов…

Я кожний вечір бачу тебе у своїй кімнаті, тут у Москві… Але тільки підійду — розтворюєшся за вікном і зразу ж пишеться вірш „Про що говорила тополя”. Обов’язково згадай мені потім, щоб я прочитав.

Свєта, як проходять дні у тебе? Свєта, пиши мені про себе. Ще один лист на останній екз., Свєта!

І… їду!

Чекай. Микола.

23.6.

————

-56 р.

А зараз у мене ранок. Переписую вірші і о 12ій дня буду в О. П. Довженка на дачі, де він відпочиває… Зараз зійде сонце і почнеться ще один московський день. Ну, до зустрічі!

Слухай, як кричать паровози…

(Новий лист. І. П.)

 

Поле моє, поле,

думи золоті…

Не любив ніколи

Так ще у житті,

Не любив нікого

і любить не міг…

О, прощань тривога

І пшениць усміх,

вечорові зорі,

думи золоті…

ниви яснозорі

шепчуть в забутті…

Поле моє, поле,

стежками у путь

Вдаль ідуть Миколи,

люблять і зовуть…

Пішли, пішли, тільки жовте листя прослалося вслід і… і… і… відсиніло небо, і відчервонів місяць над Бугом… Пам’ятаєш, Свєта! Отой червоний його стовп в воді я не забуду ніколи… він ще червоніє в моїй уяві і твоє схилене обличчя над бортом „теплоходу” і Вітя Бондаревський… відсиніло, відсміялось, відщасливилось…

Бувають же такі хвилини, коли людей щось спільне об’єднує, якась мелодія, і тоді… тоді пізнають вони одного глибше, хвилююче. Ти це знаєш, ти це повинна знати, воно живе в тобі, як і в мені, правда? Правда, правда…

А Вітя Бондаревський? Студент м. Миколаєва!

Такий здор-ровий, такий хороший, так вправно ламає весла. Аж боявсь, коли ти залишилася з ним на човні… та він — нічого, правда? Напиши мені, напиши і про себе… Хай збагачується уява моїм росяним студентом, який невблаганно молив мене залишити його в бібліотеці… А як він працює зараз? Хто відвідує його щоденно? Може, йому скучно? Так хай же напише мені, хай! Свєта, Свєта… Свєтонька! Настане літо і ми поїдемо в Москву на Всесвітній Зліт Молоді, добре?

Готуйся! А тоді… що тоді? Я так скучив за тобою. Свєтонька!

Привіт тобі, здрастуй… Увесь твій і кожний день з тобою, кожну ніч. І здається мені, що між ніччю і днем існує щось третє і воно теж заповнене тобою…

Все, все, все! Адже серце бере своє і ніколи не помилиться. Тільки ти… Ти, ти, ти! Моя уява шириться, рання осінь у ній і ти, як осінь; вереснева, вересень.

Яка у нас осінь? Осінь люблю найбільше… Цілую, міцно-міцно… і руки, і плечі, і вії — все твоє. До зустрічі, до зустрічі… може, помрієм?

Як там наша Берінгова протока? Скоро, скоро. А покищо — все трохи інакше…

Благословляй — через декілька днів починаю знімати свій перший фільм по власному сценарію. Пиши! Чекаю.

Матері привіт передай, бабушці привіт!

До побачення.

Микола.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Свєтонька, здрастуй…

Кожний день я починаю цим словом „здрастуй”, але ж ти не чуєш його, правда?

Осінь… зима… літо… і знову — здрастуй!

Ти чекай, чекай. Навіть заплющивши очі, чекай… і пиши мені, заплющивши очі. Так краще і спокійніше, так сильніше і правдивіше…

В останній день я був дуже злий. Ти це, мабуть, помітила…. очевидно, що життя складається не з років, а з нещаснокоротких днів. Чому? — запитую. Відповідь — вагання… Ось тобі і маєш! Ти відчула ці дні, які ми були разом? Так, так ми були разом і ти була зі мною, хоч багато чого свіжого залишила в Харкові на екзаменах. Як хочеш, але їх я уже давно прокляв.

Свєта, я повинен був ще в травні їхати в Київ зніматись… Але хотів побачити тебе… Але все те, що ніс в серці для цієї зустрічі, розгубив на звичайних термінах: підготовка, поїзд, екзамени, Харків, а потім 2-3 останніх дні…

Хороша ж ти моя! Уже недалеко той час, коли ми зможемо поїхати з тобою на Далекий Схід, на Берінгову протоку і там знімати фільм… працювати будемо і… Але і зараз пригадую останні наші дні, і цього досить, досить… Напиши мені про себе, про Харків, і про Первомайськ.

Хай буде все — і важко і ні — згадуй і чекай. Я уже глибоко пірнув у „науку”.

Справи мої в Києві чудові. Навіть більше. Правда, деякі поети і критики злякалися моїх віршів, застерігаючи щодо оригінальності, але все пішло, як навіть і не чекав. Готую зразу збірку. Важко і відповідально.

А ти чекай… Отой кожний наш день і ніч з якоюсь такою мрійною силою б’є в серці і я, покидаючи сьогодні Київ, везу його далі.

Передай привіт матері і нашим „закарпатцям” і собі, собі від мене… До зустрічі!

Микола.

3.VIII.56 р. Київ.

 

Свєтонька, здрастуй!

Що сталося? Що? Ти мовчиш… А пам’ятаєш літо? Ти говорила тоді багато. І я слухав, слухав… і по цей час слухаю. Але ж ти мовчиш, правда? Свєта, я чекаю. Чекаю як бога твойого листа. Він потрібний мені, бо він — ти… Скучив, чорт візьми! Як ти не можеш зрозуміти. Не можеш! Ну, добре, добре, пробач. Це просто так… — скучив, працюю, ну і…

(Я тобі тихенько скажу: у мене скоро день народження. І я хочу, щоб він був і твоїм, щоб у тебе було 2 дні народження, розумієш? Для чого?

Щоб ти хорошою була, світлою, щасливою, як і зараз, — не помиляюсь? Тоді — все. Тоді…).

Мені в цю хвилину кільканадцять років, я зараз дитина і мрію.

Мрію, бо не можу не мріять, чекаю, бо не можу не чекать, а з цим все, все, все…

18.10.56 р. Микола.

3.11.56 р.

Осінь… В Єгипті війна… Прости, Свєта, що починаю з цього. Якось незримо і непомітно увіходить в душу кожна частинка близького і далекого світу і хвилює, хвилює… Ти знаєш, як мені хочеться зараз подумать про це з тобою. Так, так, — подумать. Бо все решта — наше, його не привабить ніхто. Над ним я не думаю. Я живу ним, Свєтлана. І ти живеш, правда? Я зараз не хочу помилятись, бо помилка загрожує неприборканістю. Так що я не думаю над ним, Свєта. Я почуваю його. І з кожним днем ти дорожча мені. Ти і більше ніхто.

Про це говорять мені минулі дні — їм вірю найбільше.

Коли живеш в собі, заглибившись у свої думки і згадки, у мрії свої, то завжди стає м’яко і тепло; коли я думаю про тебе і виникають образи, картини якогось ще незрозумілого життя і я до краю надихаюсь цими образами, то стаю ніжним органом, який звучить і звучить, заполонює розум, уяву…

У мене тоді виростають крила, на яких можна досягнути все. І бачу, Свєта, образ Краси Гармонії. На них я лечу в майбутнє і созерцаю щастя. Їй-богу, правда! Чи повірив би хто, що це так — я не дуже впевнений. Але ти повіриш. Я ж знаю тебе. Ти віриш і я зливаюсь з тобою, зливаюсь… Боже, як я хочу, щоб ти була зі мною отут. Щоб жили і дихали ми ясним і величним, щоб нам було легко на серці.

Я вже ніколи не опущусь „на землю”, Свєта! І не лише тому, що вона земля з усіма її посмішками і кривдами, а тому, що земля стала тісною на сьогоднішній день. Хочеться більшого.

І є всі шляхи до нього! Це значить працювати, любити і мріяти… А в Єгипті війна… Вона відрізує наші крила до щастя, до того, куди звернені наші погляди… Яке ще безтолкове людство, коли воно обирає собі правління і це правління не любить людей! До яких пір ще так буде? Де кінець військовим командам? Я думав, що весь заглиблюсь у науку, а виходить на сьогоднішній день, що доводиться марширувати під стінами свойого інституту і, повертаючись направо-наліво, згадувати юність, дивитися в наближаючі очі молодості і запитувати самого себе: коли, коли це все закінчиться і я віддамся повністю любимій справі?

Багато пишу, Свєта. Коли мої вірші побачать світ — ще не знаю. Нікуди не шлю, не ходжу. Пишу і все; пишу і скидаю в ящик стола. Читаю. Раджу і тобі читати, хоча і знаю, що радити не треба. Просто мені хочеться щось порадити тобі. Хочеться щось розповісти. І… і (як недавно писав)

 

И стихнет ветер музыкою злой,

Лаская туч истрепанные латы.

Я буду спать под дикою скалой,

Обняв медведя бурого за лапы.

 

А на скале орлица будет спать,

Прикрыв глаза мечтами о великом.

А рядом — ты на хвойную кровать,

Где дышит мох усталостью безликой.

 

Мы будем спать и будем ждать вночи,

Когда зоря восток, зардевшись, кинет.

И к нам придут все звери и ручьи,

И принесет нам каждый по былине,

 

О древних тайнах ихних тихих стран,

Где клокот рек подземных журавлинный,

Где спит уран, как старый великан,

Где спит уран, как девочка наивный.

…………………….

(Точна дата невідома. – І.П.).

Я в цей вечір складаю тобі,

Тиха тінь від пера лягла…

І думки, мов човни голубі,

До мойого пливуть чола.

 

Я принишк у свойого вікна

І слова на човни кладу.

Плещуть весла у ніч до дна,

І напнулись вітрила: жду…

 

Десь трамваї дзвенять уві сні,

Барвним килимом зорі мруть…

І чого так тривожно мені?

Я не можу давно заснуть…

 

У човнах небокрай буя,

Я пишу тобі знов і знов…

Стала човнем кімната моя,

І вітрило у ній — вікно…

 

І, здається, не стало меж

Мому серцю на цім човні…

Бо ти ближче до мене стаєш,

Ти рідніша стаєш мені.

6.11.-56 р.

Москва. МВ.

 

Свєтонька, думка моя!

Кожний день я пишу тобі знов і знов, і написав багато. Тільки ці листи я не відсилаю тобі. Вони мене огрівають. І особливо в цей час, коли помер Олександр Петрович Довженко — мій і твій учитель, учитель нашого народу, до якого йому відрізали всі шляхи. Лише зараз, після смерті… Яка ганьба! Весь світ знає і любить цього генія, а у нас… Більшого і страшнішого горя я ніколи не знатиму в житті. І такого щастя, яким дихав на протязі півтора року, у мене теж більше не буде, ні, ні…

А зараз знову — робота.

Ти пробач мені, люба, за несказане тобі тепле слово на першій сторінці цього листа. Ось закінчу семестр, приїду на канікули і з якою насолодою відкину в нестямі свою голову на твої руки. Тоді ми поговоримо. І розмова наша буде коротка. Ми домовимось швидко. Нам не треба проблем. У нас є серця і їм тільки й віри. І все. Все, Свєта! Бо чекає боротьба у мистецтві, чекають несказані і ненаписані слова хвилюючої правди до людей. І щоб знайти ці слова, оживити їх на папері, потребується ціле життя.

Ти знаєш, що я чомусь (а чому? і сам не знаю) не хвилююсь за тебе. Може, тому, що вірю, може, тому, що образ твій злився з моїми найсвітлішими прагненнями… Не знаю… Просто, я не можу не вірить тобі, не вірить собі, тим більше, нам обом…

Свєтонька, — працюю, працюю, працюю день і ніч.

А сьогодні я написав тобі вірша. Ти послухай його і в найближчі дні (до кінця цієї неділі) обов’язково пришли свої враження. Прямо все пиши, щоб я встиг виправити в ньому. Так ось читай, тільки не спіши.

 

СОНЯХИ

Я з дідом спав у соняхах колись,

Спадали роси з їх пелюсток долу.

Божився дід, вдивляючись у вись,

Що зорі це з небесного подолу.

І ми заснули… небо ожило,

Заплакав грім, мов вигнаний із раю,

Рвонувсь пролізти в місячне дупло,

Та місяць в соняхи шугнув із небокраю.

І стало темно… соняхи мої

Захвилювались, голови схилили…

До них тягнулись вітами гаї,

Немов до озера зціляючої сили.

А дід шептав: я буду жить і жить,

Купаюся у золоті святому.

Запам’ятай, Миколо, цюю мить,

Що я святим прийду в село додому…

„Тепер нечиста сила не візьме”!

І дід голубив соняхів обличчя.

І наче соняха, голубив він мене

Твердими пальцями під неба блискавиччя…

Гроза пройшла… повіяло теплом…

Зачервоніло лагідно на сході.

По небокраю хтось гребнув веслом

І вийшло сонце крізь гудки заводів.

Вологі соняхи голівки підняли

І посміхнулися… і бджоли залітали…

І озеро, де з дідом ми були,

Розлилось морем, океаном стало.

А дід літа, мов по воді качки,

Літа свої підрахував помалу.

А потім познімали сорочки,

І, мов апостоли, у соняхах стояли.

 

І чули ми, як дихали гаї,

Як маки сонцем повнили бокали…

Ми з соняхами голови свої

Услід за сонцем з дідом повертали.

————————————

І ще одне, Свєта: ось тільки вирву шматочок якого-небудь часу — напишу щось наше і тільки для нас.

Не забудь, я чекаю твоєї думки про „Соняхи”. Я тобі скоро пришлю ще декілька нових віршів…

Так кажеш — Буг молодець! Тримається? Ну-ну! Буг!..

Ну що ж, допобачення, друже. Привіт мамі. Що з нею? Серйозна хвороба чи може легка? Напиши мені і… і не стомлюйся. Знай міру.

Коли в тебе сесія? Як твоя заноза? Хай вона тобі краще порадить.

Привіт Свєтлані.

1.ХІІ.-56 р.

(Новий лист. – І. П.)

Здрастуй, здрастуй… Живий і здоровий.

Не забулись кленові літа.

Може, трохи і вицвіли брови,

Може, посмішка стала не та,

Може, серце… Напевно, не знаю…

Тільки хочу додому, в село.

А покищо рядки засіваю,

Щоб хорошеє зілля зійшло…

Уже звик до трамваїв і танків,

До юрби гомінкої краси…

Хочу тільки побачить світанки,

Де забув я напитись роси.

Хочу сходу рожевую пляму…

Небо синє, а чи голубе…

Хочу дуже на нього поглянуть,

І не хочу побачить тебе…

Ти…

О скільки дум своїх,

Я відіслав з тобою разом…

Ти…

Чому я все не зміг

Покінчити відразу…

Ти…

——————————

Цього вірша, Свєтлана, я написав перед від’їздом на Україну. Але він… поганий вірш. Ми, люди, за нього красивіші і сильніші. І хай це буде так!

Я знову пишу тобі… Так як і колись… Тільки тоді писав на парті, а зараз на столі. За вікнами ніч і вітер. Пізно. Мої хлопці втомились і бачать щасливі сни… Навколо бумаги. Розроблю режисерський сценарій по одному оповіданню. Мабуть, скоро почну знімати в вигляді курсової роботи… Але… якщо встигну написати свій твір, то цей закину подалі, подалі, аж!.. Та ще мука з акторами, особливо з дівчатами… Часто лаюся. Пробач, Свєта. Вимагають обставини, хоч можна обійтися і без цього… О, моя „кохана професіє!” вимагає залізності…

Ти згадала, що „люблю нове”… Я колись тобі розповім… (Я можу тобі писати відверто все, правда?). Це „нове” нещодавно пахло Колимою… Ну, та це вже відлетіло… Скажу тільки одне: переміг, став упевненим більш, хоч і гурток розгромлений. В листах не цікався цим гуртком, тому що…

Я тобі краще все розповім потім, добре? Спасибі. А покищо працюю… Шматують. Обвинувачують в футуризмі, містиці, символізмі, навіть посипалися прокльони одного відомого поета (хай простить мені він, що я ще раз його згадую!), але за мною — молодь. А це — все. Москва зустріла гостинно. А я навіть вагався тоді: чи їхати до Москви, чи залишатися у Києві… Та не жалкую, ні.

Свєта, я більше не хочу тобі писати про мої сьогоднішні дні, бо якщо вони і ввійдуть в „історію”, то в вогненному вигляді…

Я хочу зараз знайти тепле-тепле слово і написати його тобі… Але начитався книг, де грізно гукають словами „партія”, „народ”, „колгосп” і „щастя” — я зачерствів. Хоч ти не читай їх!

Буває, що хочу стати дитиною або повернутися в ті, наші дні і заснути в них… хоч на хвилину. І чому все так трапилося тоді? Я знаю чому… Але ті дні були хороші, красиві… Ми з тобою поховали їх навіки. Згадуй же їх хорошим словом. І будь сильна. Кермо не вибите, ні! Його нам зіпсували, нам його псують. Скажено і люто, а думають, що приносять радість і щастя. От.

Важко тобі. Сядь на хвилину в у яві біля мене в оцій напівтемній кімнаті і я дам тобі сили. Кажуть, що в мене її забагато. Скільки схочеш візьмеш, наповнишся нею до краю і знову — в „ідейне” життя. Ми народилися, щоб перемагати. Правда, Свєтлана? Скажи, правда? Але все будується на особистому житті, про яке в нас забули, забули. Ну, та це ціла тема! Це тема, яку я намітив в „Да или нет?”. Я тобі вишлю вірша. Забороненого. Почитаєш і все-все зрозумієш. Чому не поступила ти і ті мільйони. Оце був на Україні. Вдома був один день, а ніч провів на наших місцях. Решту канікул провів в селах. І зараз одержую безграмотні листи від колгоспників. Хочуть поради. Та чи зможу я дати зараз? Ні! Ні! Життя ще не знаю. Звучить трохи банально, але це так. Ну що за лист у мене? Ти не знаєш? Хочеться писати зовсім не це, хочеться писати про тебе, про те, що у мене немає твоєї фотографії навіть, про… Це, мабуть, тому, що я „режисер”, а не „актор”, да? Режисер… 5 років! О, чорт! Швидше б!

(Точна дата невідома. – І.П.).

(Новий лист. – І. П.)

——————————

Буду я завжди, кохана, з тобою,

Пити любов твою буду до дна.

Серце озветься німою луною,

Скаже: ти в мене одна.

 

Більше мені і нічого й не треба,

Була б у серці лиш ти.

В очі твої, як в веснянеє небо,

Дивлюсь — і дна не знайти.

 

Мрії дитинством зринають нескінчено,

Греблі, дороги, мости…

Дівчино, дівчино, щастя-дівчино,

Ти, Батьківщино, ти…

——————————

(Точна дата невідома. – І.П.).

(Новий лист. – І. П.)

ХАЙ РОЗКАЖЕ ВІТЕР…

Відсиніло, відсміялось, відщасливилось,

Марою спливло у далечінь…

Чи мені це здалося, чи мені приснилося,

Чи мені привиділось у вечірню синь,

 

Що пливем незнанні ми, як зоря невивчені,

В мріях лиш у мріях, без чужих прикрас…

У дороги сизії, як думки нескінчені,

І лиш батько, мати, вітер знають нас.

 

Та ще небо, небо… На бажання наші

Нахилило плечі зоряні свої…

Хай воно розкаже про любов Наташі,

Про її стремління і думки її,

 

Хай розкаже вітер, як у темну північ

Слухав він у полі тихий бій сердець,

І як йшов з поетом, наче йшов у вічність,

У холодних росах полем навпростець.

 

Хай розкаже вітер їм, як на зернинах

Випікалось сонце яре досхочу…

Хай вони чекають нас в далеких днинах,

Так як ми чекали у степу дощу.

 

І як йшли ми дужі, ніжні і привітні,

І як батько й мати вірили ще снам…

І як ми кохали мріями розквітлі,

І літа як люди зменшували нам.

————————————

А тепер здрастуй, Свєтонька!

Ти думаєш, що я чужий такому терміну як сум, чи туга?

Зарубай собі де-небудь, що неділя-друга і ми можемо… зустрінутись і ти мене будеш лаяти. Але ж я скучив, скучив… як твої зелені очі цього не можуть відчути чи побачити?

Люба! Пиши, чекаю. Про все, про все.

Твій Микола.

(1957, точна дата невідома. – І.П.).

 

(Замість листа. І. П.)

 

За днями дні, за днями ночі, ночі,

Я голубих не хочу згадок, ні!

Я споминів бурхливих хочу, хочу.

Щоб ти прийшла до мене уві сні…

 

Приходь, приходь… Ти чуєш, мій годинник,

Неначе кінь доскакує свій шлях.

Розбіглись дум стривожені родини

Квітневим снігом в сонячних полях…

 

Біжить усе, летить, як вітер, чуєш!

Лиш ти одна царівною вві сні

Приходиш знов… чи любиш чи ревнуєш…

До болю радісно і дорого мені…

 

Промчався рік, промчалися закони

І доля в моє стукає вікно.

І кажуть “здрастуй” днів нових колони,

Як я тобі колись казав давно…

 

Як я тобі… як ти мені в розстанні…

Коли я йшов на синій виднокругг.

Я буду чути в кожному світанні

В новому році “здрастуй, здрастуй, друг”…

 

Обігрію серцем, обігрію,

Згадками на тебе я повію.

Може станем двоє журавлями,

Може станем ніжними піснями,

Тільки щоб літати із тобою

І не знать ні суму, ні спокою…

Сниться мені щастя соколине,

Що у мене дівчина на крилах,

Днем і ніччю їй шепочу “мила”…

Сниться мені щастя соколине…

МВ

ЗАПИСКА (І.П.).

Набирайся сили! Купайся! Особливо в сонці! Напиши мені про матір; і чи любиш сваритися з бабушкою? Моя завжди мене лаяла і найбільше любить… Ну, ну, ну — кінчаю. Адже лише декілька слів. Як тільки здам на відмінно, а ти знаєш, що це значить, — то привезу тобі таку весну, що може тільки снитись.

А тільки затримаєш відповідь, то…

Не забудь, що до екзамена з майстерності я повинен одержати від тебе 2 (два) листа!

Свєтонька, вчи укр. літературу і за мене — я ж любив її найбільше. Рости!

(Точна дата невідома. – І.П.).

(Замість листа. І. П.)

 
Розтривожені крила північного сна

Б’ють в обличчя моє гаряче…

Притулилась метіль до мойого вікна,

Біла птиця неначе…

 

По дорогах думок, не рахуючи гін

Без спочину я біг у тривозі.

Вперш повив мене сон, вперш побив мене він,

Наче ясена хміль при дорозі…

 

Розбудили мене тихий дотик долонь…

Я не хочу, не хочу сна!

Ти прийшла, моя весно, мій ніжний вогонь…

Заметіль, заметіль… біла птиця вікна…

 

Біла птиця вікна… біля мене весна…

Новий рік мені дивиться в очі…

Ти зі мною одна… ти зі мною одна…

Я минулого року не хочу…

30.ХІІ-56 р.

Москва, МВ.

 

 

З святом тебе, Свєтлано!

Будь живою і здоровою і бажаю, бажаю… Ну що ти хочеш? – все буде твоє.

І… боже мій, послухай, що я написав тобі і собі. Послухай…

Ти, вітре зоряний, над Бугом над рікою

Вогнем вечірніх хвиль на скелях пломеній!

Акацій тихих шум… хоч раз мені повій.

Зашелести вночі густою осокою…

Ти, вітре зоряний, над Бугом, над рікою…

 

Ти, вітре ніжності, настояний у росах,

Де худотокав одут гомінкий,

Повій на мене піснею з ріки,

Що знала дівчина рожево коса…

Ти, вітре ніжності, настояний у росах…

 

Ти, вітре радощів, широких і німих!

Печаль, турбота, гнів тебе не колисали…

Нехай зірок завихрені кресала

Із тебе викрешуть жарини днів моїх…

Ти, вітре радощів, широких і німих…

 

Ти, вітре мужності в закурених дорогах,

Моє обличчя повертай назад,

Де пломенить над Бугом зорепад,

Де дівчина чекає до порога…

Ти, вітре мужності в закурених дорогах!

(Точна дата невідома. – І.П.).

БАЖАННЯ

                                               С. А.

Дай свою руку, щоб я не дихав…

Під вікнами липа шумить землі.

Поклади мені руку на скроню тихо,

Поки місяць розпишеться на столі,

 

Поки батько і мати не сплять і досі,

Свої мрії поплутали знов і знов.

Розсадили в квардартно-гніздовий спосіб,

Та не можуть в цей спосіб свою любов…

 

І поплутались мрії… ти чуєш, мрії!

Хай за вікнами липа росте, росте…

Хай розкидає полиски місяць на вії,

Хай тікають тополі і діти в степ!

 

Хай рука твоя тихо на скроні в мене…

Наче є вона, наче нема її…

Впало яблуко в трави… і вітер в кленах

Шепче листю: мої… мої…

——————————

Мої! Мої! І сам я чийсь…

І Свєтлана чиясь… здрастуй!

Багато днів я не писав тобі і за ці дні ти, мабуть, скінчила свої екзамени і теж… мовчиш…

Чуєш, Свєта! Це бринять мої згадки… І бачу Первомайськ, чомусь в пагонах лейтенанта, в заморських рукавицях…

І бачу поле, де вперше… мені цей вірш… А іще бачу тебе в тому шарфику, що пахне медициною. Бачу „мойого партизана” Ігоря на хмарі поруч зі мною і великою дерев’яною ложкою ми куштуємо з ним весіннє повітря…

Напиши мені про Харків, напиши мені про себе… тихо і хороше, напиши багато… і про думи свої, і про мрії…

Напиши про матір і про Алу, передай їм привіт від мене, передай мій привіт і Зої.

Яке враження від „Поеми про море”? І напиши мені щиро про вірші. Повтори мені на папері, що я дуже захоплююсь, що я бачу тільки красиве… напиши мені… Я чекатиму… Напиши мені своє найголовніше, чого ти хочеш, чого б ти хтіла… І чи зможу я у поемі написати про тебе, Свєта? Де знайти мені фарби для твого образу? Які?

Пиши багато!!!

Коли буде у мене твоя фотографія?

Микола. 24.ІІ.57 р.

Москва.

Свєтонька, давно-давно, ще взимку написав:

 

Заспокойся в січневу лють,

Слухай: вітер думки збирає…

Напиши мені що-небудь,

І про те, що ці дні пройдуть

Вереницями небокраєм…

Заспокойся в січневу лють.

 

Слухай: вітер думки збирає,

Б’є сорокою у вікно,

На шибках снігурів чіпляє,

Тільки вітер і пригадає,

Що минуло у нас давно…

Слухай: вітер думки збирає.

 

Напиши мені що-небудь,

Коли роси в степу дзвеніли,

Коли місяця тиха ртуть

(Жайвор дав себе десь почуть),

Нам світання в очах стелила…

Напиши мені що-небудь.

 

І про те, що ці дні пройдуть,

Через пісню швидку зимову,

Через поле в далеку путь…

Заспокойся в січневу лють,

І чекай і сумуй і знову…

Напиши, що ці дні пройдуть.

 

Про них ще багато можна написати, правда? І навіть про цей останній день, коли я прийшов з інституту пізно і взявся за сценарій. Хлопці заснули, тихо мріє „Маяк”, а я щось пишу… Пишу сцену, де Людина Зла (дійова особа, сценарій у вигляді казки) перетворює Татьяну в камінь з берізкою на вершині.

„В цю мить задвигтіло небо і земля. Над ними з’явилась потвора Зла. Ударила крильми над головою Татьяни і стрімка скеля з берізкою на вершині виросла в полі на її місці.

— Таню!!

Плеще крильми над скалою Людина Зла.

— Таню! Я прощаю тобі, прощаю, чуєш?

— Відійди, — хитається вгорі берізка.

— Чому?

— А де Ольга?..”

А де ж і справді Оля, Свєта? Хто вона? Ну, про це я тобі розповім згодом… Подарую тобі цей сценарій — найкраще і найсвітліше, що несу з собою. Кожний раз, читаючи його, їй-богу, будеш до краю сповнена віри в життя…

Свєтонька, зрозумій, що без цього не можна навіть дихати. Без цього ми будем маленькі і непомітні як макові зернятка. З нею ж — все наше. З нею і хвороба твоя пройде, з нею я весь час буду говорити Свєтлані про кожний наш майбутній день… „Напиши, що ці дні пройдуть”… Ще рівно дві неділі… Я навіть боюсь, що втомлю тебе, коли приїду. Адже я забув різницю між днем і ніччю, все злилося зараз в єдине ціле…

Свєта, в першу ж ніч поїдемо по Бугу ловити рибу. Аж туди вверх, де все близьке мені і знайоме з дитинства. Або ж туди, куди захочеш ти. Тільки так. Я буду гостем… літо пройде і за цей час… Ти розумієш мене? Кажуть, що дні біжать і юність пролітає… Не вірю! За один лише день можна взяти стільки, що ого-го-го, дай, Боже, здоров’я Богу! А ти видужуй…

Свєта, пий кожний ранок гаряче молоко. Я одного разу напився так цілюще, що з хворобою в розлуці, як з тобою зараз. Але хвороба це одне, а ти інше. Хворобу міряєш градусником, а тебе серцем. Буває, що доходить до 2-ох мільйонів градусів. Ось, наприклад, зараз… А у мене ж завтра перший екзамен. Вирішальний. „Температура” перейшла границі. Почуваю себе Петром I перед боєм під Полтавою. І так хочу писати сценарій! За ці 2 неділі повинен закінчити його. Може, він і буде пісня нашим стремлінням. І якщо признаюсь тобою, то значить всім світом… Ну, на все добре, мій фронтовий вогник! „Напиши, що ці дні пройдуть вереницями небокраєм”… Наше минуле збереглося у моїх віршах… Ох і смішні ж, як зозулі неграмотні. Спочивай. В ці дні попрацюю і за тебе. Ну, „подожди до цветенья… зірниці”. Твій Микола.

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

Зачекався, Свєта! І особливо в цей час, коли все: і весна, і робота, і близьке літо…

Я, мабуть, чимсь уразив тебе в попередньому листі, да?

Свєтлана, відповідай, пиши, бо, напевне, скоро (встигнути б до сесії) виїду з Москви у командировку. Точно не знаю куди і на скільки. Потім напишу.

А краще всього — давай поговоримо по телефону. Ти мені напиши, чи далеко від тебе переговорна станція і о котрій годині тебе викликати.

Свєта, пиши про себе, чуєш? Чуєш, чи ні, „занозо” моя!

Працюю. Живу. Написав багато нового. Чекаю тебе і літа.

Микола.

Р. S. Пам’ятаєш, як в таких випадках пишуть чотирнадцятилітні:

Ти + Я

———

= Літо!

(Точна дата невідома. – І.П.).

 

(Новий лист. І. П.)

20.ІV.57 р.

 

Не мовчи голубою тополею

Під вітрами моїх благань.

Закричи мені, тонкостволая,

Над курганами розставань.

 

Не курлич в небеса над курганами

Журавлями своїх тривог…

Закричи мені над туманами

Свої снів і своїх думок.

 

Хай надії твої не стомлені

Вип’ють днів моїх буревій.

Бо летять бомбовози споминів

На гармати моїх надій…

 

Лиш не стань мені згадкою ніжною,

Лиш минулим мені не стань.

Хоч прокляттям кричи запізненим

Над курганами розставань.

Моя „завантажена” харківчанко!

Тільки що прийшов з репетиції і, не скидаючи вусів, пишу тобі 30-ти річним панським приказчиком Сергієм із „Леді Макбет Мценського повіту…”.

Це моя остання роль в цьому році. І першого липня…

 

Висвіти зірницями душу мою, червень,

І на Україну понеси…

Додому, Свєтлана, додому!

Накінець, я зможу бути вдалині від жаркого асфальту „по коліна”…

А ти… ти скучила? Га?

Заведи мене на край світу! Благаю… І нічого мені не треба, ні режисури, ні ролей, ні віршів… Буду вставати вдосвіта і бачити трави, небо і тебе. Буду іти увечері і бачити землю і тебе… Буду легким і невимушеним, з чистими очима і прозорими думками…

Додому! Додому, Миколо!

Свєта… ну, от… наче все… ні, не все… здаю екзамени, вірніше, кінчаю. Ще один — режисура. І ти здасиш свої… екзамени, екзамени! Все, як дим. Тільки зостаємося ми та і то на декілька років у своїй весні… к чорту все! К черту!

Хочу жить, как сам того желаю!

И будет так, как захочу. Точка.

Здравствуйте мои новые стихи, еще не выдуманные и непережитые!

Здрастуй, Свєтлана!

Першого буду в Києві. Перелаявшись з редакторами, їду в Канів і на 19-е липня (мабуть так! А може і раніше) разом з тобою прийдемо в хату.

Щасливо закінчуй свої екзамени!

І… і… боже…

Над гуртожитком вітер догойдує зорі ранково,

Над молодою країною вже підіймається день.

Мені важче закреслювать кожне написане слово

Недокликаних знову великих пісень.

—————————

Ти, що думала, що образився на твою вимогу „прозових” листів…

Свєт-ла-а-на! Боюсь, що і в них немає змісту… Та нічого, нічого, друг мій ніжний, мій зміст, мабуть, не в листах.

27.6.-57 р.

Микола.

Встигни написати мені ще одного листа.

Свєтлана!

Здрастуй, здрастуй… живий і здоровий, не забулись кленові літа…

Як ти думаєш, забулись чи ні?

За вікнами жовтень і кленові літа, опадають. Та грець з ними! Знову зазеленіють… О боже, Свєта, швидше б закінчить цей кадючий рік. Це останній рік в інституті. Весною — практика на 6 місяців, потім курсовий фільм і… і диплом. Тоді вже можна і рож покосить!

Трохи сумно зараз. Нічого не пишу. Не можу. Берусь і покидаю. Ти не знаєш, чому?

Сьогодні напишу про тебе. Романс. Згодна? Їй-богу, хороший!

В ньому будуть осінні далі і бабине літо… тривога якась (яка — не знаю)… Бо мені тривожно. Як живеш ти? Що робиш? Свєта! Ти мене згадуєш?

Мабуть, ні; бо у мене не пишуться вірші. Згадуй, слухай! Мені так це потрібно! І не нарікай. Добре?

Приїжджай на Жовтневі! Я тебе буду ждать на Києвському вокзалі увечері.

О чорт! Не приїдеш, не схочеш. Тоді приїду я. І тільки до тебе. Щоб ніхто, ніхто мене не зміг побачити в Первомайську. На 2 дні.

Пиши, пиши і тільки про себе.

Микола.

3.Х.57 р.

Москва.

Здрастуй, Свєта, здрастуй!

Тільки що прочитав свою „біографію” і вирішив відслужити… молебню. Ти ж знаєш, самозакохані люди люблять подібні речі і як чрезмірно впевнені, то вірять, що ця молебня принесе жадані наслідки. Ти розмовляла з прозорливою людиною і навіть з пророком. Люблю пророків! З ними не скучно, з ними серце не обкипає життєвим брудом і більше віриться в людей. Жаль одного, що цей пророк мене до кінця не знає, очевидно, він поганенький психолог і до того ж сам, мабуть, з розстроєними нервами. Ех, настроїти б їх йому!

Ти йому вір, Свєта. І я йому буду вірити. Адже життя — це сон. І все пройде, „як з білих яблунь дим”. Тим більше, що юність у нас одна. І цей пророк, як мені здається, уже не дуже юний, коли так може оцінювати людей. Хто він? Може, він був моїм другом і здасться учителем?.. Очевидно. І може (а це так), він людина, добре обізнана з літературою? Бо такими епітетами може говорити тільки літератор або пустомеля, тільки пророк або людина слабої волі. Те, що в нього слаба воля, я уже не сумніваюсь. Ти розумієш мене, чому? Ну й, чорт з ним! Говорить? Набридне. Чогось хоче? Можу дати. Щедрий. Від тебе, може? Не дам. Зуби виб’ю. Так і передай йому. І ще скажи, що те, говорене ним тобі — правда. Хай заспокоїться. А коли я приїду, то він знайде у мені ще нові „качества” і риси.

Від тебе ж, Свєта, хочу, вимагаю одного: бережи себе. Будемо говорити відверто. В наш час дуже важко зберегтися дівчині. Хлопці стали бабами, болтунами. І не дай бог, якщо ти станеш, як усі дівчата, то тоді я тільки потисну руку цьому „пророкові”. Не дай бог! Просто боюсь зараз за тебе. Адже я тебе знав, коли сам був таким, як ти. А зараз… Зараз я тебе не знаю; знаєш тільки ти мене. Можу ще добавити до його слів: став ще більше впевненим і не тільки порівнюю себе з видатними діячами мистецтва, а й стою вище них і зроблю більше їх; почуваю велику силу в собі і не думаю плакатись чиїсь дівчині, що її „герой” самозакоханий спартанець. Хай вона сама розбирається і живе своїм серцем.

Свєтонька, кажу прямо: треба боротися, як завжди. Це я вже бачу. Бо ти не така, як всі. Якби навпаки, то цей пророк подібного не говорив би.

Ну, що ж! Багато залежить від тебе. Але з свого боку дешево нічого не продам. Ні йому і, подібним, ні тобі. В противному ж разі його слова підтвердяться.

Ти ще не забула Яценко? У мене сьогодні свято: одержав від неї чергового листа, в якому вона, накінець, призналася, що розлюбила. Жаль одного, що їй не говорили пророки того, що тобі. А може й, говорили, не знаю. „Львівські” типи часто повторюються і на це повторення треба відповідати своїм повторенням. Бачиш, я знову хвалюсь і хай пророк „ликует”.

Чекай, Свєта, ще щирішого від нього. Якщо він прочитав рецензію на мої останні вірші, то хай розраховує на повну перемогу. Бо там не написали тільки, що в нього є Свєтлана „на всякий випадок”.

(1958, точна дата невідома. – І.П.).

ЗАПИСКА

Скоро перше Травня. Знаєш, що я тобі побажаю?

Хорошої пісні. І якщо зможу, то я напишу тобі її, добре!

Я закінчу цей рік уже скоро. Останній екзамен 21 „июня”, червня, чи що по-нашому. А потім… потім приїду. Будемо разом… „Аж поки пізнє літо у наш постука дім”… Так чекаю ж! Допобачення.

Микола.

(1958, точна дата невідома. – І.П.).

 

ДА ИЛИ НЕТ?

Еще мгновение и небо, как разодранная юбка под напором ворованных зерен пшеницы, посыпало на землю сотни девичьих серых глаз.

Мне теперь все казалось девичьим, ибо минуту назад услышал сильное “нет”. Оно только оторвалось от ее губ, как тотчас наполнилось терпким медом расцветающих вишен и долетело до меня уже сладким и милым. Я был благодарен. Это было единственное слово правды, сказанное за все наше время. И лишь теперь понял, что правду можно узнать только в страданиях. В поцелуях и улыбках ее нет. И ты мне сказала ее потому, что я обязательно бы бросил тебя. И это было бы так. Ибо я, как и ты, не научился любить. Это слово уже настолько опошлено, что сердце не хочет уже его принимать. Мы не умеем любить потому, что несчастны. Да, да несчастны. Ибо любовь не в поцелуях и улыбках, а в жизни. А жизнь нас не принимает. Она не пускает туда, куда нам хочется.

В этом главное.

Остаются одни лишь иллюзии…

И вот мы рвемся в них, сменяя девушку за девушкою, юношу за юношей, жену за женой, мужа за мужем. Довольно. Надо искать выход. И я чувствую, что он есть.

Так почему же так сильно звучит твое недавнее “нет!” ?

12/ІІ.-Львов. М. 1959.

 

Свєтлана!

Іде весна, іде восьме Березня!

Дозволь мені привітати тебе і знову замовкнути на неділі, на місяці, на роки…

Я сьогодні одержав багато, тисячі листів від своїх друзів. Не було листа лише від тебе. Мабуть, ти щаслива. Бо друзі мої пишуть мені про свої нещастя… Гірко, прикро і все на світі! Якби я міг розірватися і допомогти їм хоча б в особистому житті. Та не можу я розірватися. Не вистачить мене. Чи, може, я вже такий егоїст, коли так думаю!..

Оце пишу тобі і мене тягне в Первомайськ. На береги, на кручі, на вечірню і ранкову синь… Але, Свєтлано, не вір мені! Мене тягне лише в цю мить, коли я пишу тобі. Мені вже не хочеться в Первомайськ. Я подарував його своєму дитинству і ранній юності, коли ми з тобою любились під його небом. Як це давно було! Це уже 5 і більше років… чи, може, це зовсім недавно?!

Скільки б я дав, щоб ти не жила в моїх спогадах. Скільки б я дав, щоб ти жила зі мною в сьогоднішньому дні! Не тривожся і не бентежся.

Але ні! Тривожся! Бентежся! Страждай і мучся! Даремно мрій і даремно надійся, доки я не забув тебе і ти мене не забула. Я знаю — мені це легше, але і не дуже легко.

Скільки б я дав, щоб покохав кого-небудь довіку! Та, мабуть, у мене не було і не має часу, правда ж? Попереду— літа… Слава їм! До скорої зустрічі!

Пиши мені, пиши мені, бо я чекаю.

Микола. 27.ІІ-59 р.

Москва

(НОВИЙ ЛИСТ. І. П.) (ІЗ ФОТО 6.4.59)

Сьогодні, Свєта, і в нас зійшла весна і я несу тобі квіти… величезні фіалкові квіти… приймаєш? Ну, ось… Я ложу тобі їх на коліна і спішу знову на вокзал…

Гей-гей!! Так ти кажеш — весна?? Ну, добре — весна. А коли ж літо? Зима? Осінь? І знову Весна? І знову Літо? Зима — Осінь — Весна — Літо — Осінь — Роки — Століття — Вічність — Турботи — Тривоги — Прощання — Розлуки — Любов — Фіалки — Вірші — Весна — Літо — Осінь — Зима і знову Весна…

Як далеко ми вже зайшли, дівчино моя?! Гей-гей!!

Ох і начитався ж я твого листа… спасибі тобі… Чуєш? Ти мене сильно лаєш, правда? Хоч би на день вирватись у степ…

Свєта! За 5 днів перед тим, як зацвітуть вишні, напиши мені (дуже прошу!) листа — сповісти. Не забудь! Запиши це собі на серці!!

А нового у мене, їй-богу, нічого. Пишу ганебно мало. По рядку в тиждень. За ці всі місяці не написав майже нічого — в страшенній паніці….

А ти не хворій! Хворіють тільки пусті люди, яким нічого робити на цій землі…

Так хочу тобі послати вірша, але нема що послати… всі незакінчені лежать на столі переді мною і ледве дихають… Краще я тобі пошлю фото.

СЮДИ ВСТАВИТИ:

ФОТО ЗІ ЗЙОМОК ФІЛЬМУ “   “ (І.П.)

ФОТО ІЗ ЯКОГОСЬ ТЕАТРАЛЬНОГО СПЕКТАКЛЮ (І. П.).

Я тобі обіцяв і ждатиму твого весіннього…

Привіт мамі.

Напиши для мене вірші про кручу і фіалки.

Микола.

6.ІV-59 р.

(НОВИЙ ЛИСТ – І.П.)

Ти знаєш, щó таке дороги?

Ти знаєш щó таке вогні?

І пломеніть в одних тривогах…

Повір, це випало мені.

 

В майбутній час ти можеш буть щаслива,

Мені ж ніколи не всміхнеться доля,

Бо я для світу і для тебе — злива,

Рясна і дика злива серед поля.

 

Страждань і радощів, натхнення і журби,

Нікчемних слів і помислів високих,

Розлук, прощань, де вітер чорноокий

Коханню вив тривогами доби…

 

Повір, повір, молю тебе, повір!

Потонеш ти у цій бурхливій зливі,

І мого серця невгамовний звір

Тебе спіткає на життєвій ниві.

 

І ти впадеш на роси білих днів

Мого вірша цілуючи долоні,

Щоб він тобі в гармонії яснів,

І щоб краси не посивіли скроні.

 

Нехай тобі я можу стать чужим,

По волі тоста за красу людини,

То будь-коли і в будь-які години

На мрій моїх ти вийдеш рубежі.

 

Лише минай, минай свої стежки,

Шукай дороги і кричи світанням!

Для них живеш, для них злетіла ти

У перше нерозділене кохання.

 

Ким нерозділене? Ти ж знаєш, я люблю!

Але такою вирною любов’ю,

Що коло тебе, мила, не присплю,

Я не присплю її, не заспокою.

 

І коли йти я буду крізь село,

Такий же юний і такий завзятий,

Ти перелий дорогу мені з хати,

Щоб серце твоє в мені розцвіло.

 

Я знов окину степ і світ кругом,

І чоловіку „здрастуй” без оглядок.

Ти відвернутись попрохай його,

І поцілуй мене вогнем надій і згадок…

 

І коли я згорю з своїм завзяттям,

Де ненавистю бив, страждав і бив!

І коли я зіллюся із прокляттям,

Ти крикни в світ, що я його любив.

 

Ти стань тополею під вікнами планети,

Шуми у вічність ніжно, як тоді,

Коли цвіли з тобою молоді

І я не знав, що значить буть поетом.

30.ІV.59 р.

 

Здрастуй-здрастуй, Свєтлана.

Тільки що повернувся з „далекої подорожі по Україні!” і вирішив написати тобі декілька слів…

До речі, був на тому кладовищі, де в терновому вінку знайомий святий… Згадки, згадки…

Після шести місяців знову в Первомайську… І як завжди, йдучи нічними вулицями, хочеться молока і яблунь… Пройшло, відлетіло. Не тими безтурботними і наївними входимо в знайому кімнату… Правда?

Ти пробач мені, що я пишу тобі так, ніби нічого не сталося. Це, може, тому, що дуже багато роботи, що зараз цілком поглинутий у підготовці нової, першої збірки. Ти, мабуть, не знаєш, що мене „побила” критика в Києві і, здається, лише за те, що в віршах немає (між нами) партії… Ну, це діло минуле. Хоча і зараз її не ввів, уже відчуваючи за собою руку відомих поетів.

Не знаю, чим це все закінчиться.

Свєта, мене дуже цікавить твоє сьогоднішнє життя. Стався до цього як завгодно, але це так. Можеш мені написати про все відверто, а можеш і ні… Я чомусь вважаю ті „наші” дні якимось стихійним уроком, з якого починається більш серйозне і жорстоке.

Чорт візьми! Стільки роботи, що навіть немає часу обдумати все до кінця.

Дні, як гусячі лапки, хлюпотять і пробігають мимо… Якщо ти смієшся, то посмійся і за мене, якщо ти сумуєш, то посумуй і за мене… Прошу.

Зараз за вікнами ніч і вітер… Я закінчую новий кіносценарій. Я уже зненавидів його. Ці свої канікули провів в погоні за життям, в селах. Добрався майже до Молдавії. Усі три дні просидів за столом… Кінчаю… Кінчаю сценарій, але й не починав його! Сердитий.

Сьогодні, ні, завтра їду знову в Москву… А зараз знову згадую тебе. І чому тільки вночі? Це завжди так…

Допобачення. К.

(Точна дата невідома. – І.П.).

Світлана!

По цю хвилину мені не дає спокою той день — пробач мене, прошу тебе!

Хоч це не робить мені честі, але я повинен сказати в своє виправдування: в той день у мене були жахливі неприємності, дуже жахливі і я ладен був забігти на край світу, а забіг… у Первомайськ.

Якщо простиш мене — напиши два слова і я хоч на трохи буду вспокійненим.

Бажаю тобі щастя і добра.

Микола.

Калінінград,

Главпочтамт,

До запитання.

28.ХІ.59 р.

Свєтлан-а-а!..

Ти уже вдома, мабуть? Звичайно, вдома! А я ще рахую шпали, тополі і дніпрові хвилі… Боже мій, Свєта! Скучив. За всім і за кожним…

Був у Києві: „Давай збірку!” Але запевнили, що від критиків пощади не буде. І ось зараз пишу тобі в Каневі у своїй квартирці, дуже схожа на церковну лампаду.

О Свєтлана! У-у-у! Ось уже майже місяць обтесую вірші. Протер стола повірив в бога. Все! Кінець! Іду в ангели і буду для бога латать штани. Вийде оця перша патлата збірка і мабуть не скаже спасибі, що віддав свої ночі і літо їй!

Все! К чорту! Сьогодні у нас 22-е. 25-ого буду знову у Києві. Віднесу у видавництво редактору (А. М’ястківський), зайду до Рильського, нап’юсь горілки і на 1-е число стукну об твій поріг.

Не нарікай мене, Свєта!

Десь за далями ходить моя слава і знаменитість! У-у! Трикляття! Додому!! В човен і… і… Знову писати, знову літати, вести тебе через ночі, ночі… В наших розлуках страждань не треба. Правда ж?

До зустрічі!

Канів (красивий).

(Точна дата невідома. – І.П.).

Ти страшенно замовкла. Свєта?

Я собі купив рижого коня на стіл і розмовляю з ним про поле. У нього скіфське сідло і сучасні очі. Бігати він не вміє, а мовчить за трьох. Люблю мовчання і тому… коня. А от коли ти мовчиш — не люблю ні тебе, ні твоє мовчання.

Написала б хоч одне прокляття, хоч одну б згадку! Я скоро закидаю тебе ними і ти більше не зведешся в своїй тривозі і печалі. Чуєш?

Не говори! Не говори!!

Про світанковий яр!

Да, да!

Спасибі тобі, чуєш, дівчино!

Я вперше пізнав з тобою хвилювання, тривоги… ти перша зачарувала мені світ… Чим я тобі зможу дякувати, Світлана?

Скоро прийду… Чому мовчиш? Заміж? Хто він? Чому?

Правда ж, Свєта, що думкам закону немає… Напиши мені. Не можна так мовчати довго.

Микола

(Точна дата невідома. – І.П.).

Свєтонька! Це я зараз з тобою думаю. А коли приїду, то щось уже придумаєш відносно далі-надалі.

А в ці дні, з цих днів, коли прийдеш з роботи, запитуй себе: ну, як я себе почуваю?

Я стомлена. Добре. Я стомлена. Хорошо.

Ні, погано!! Бо ти не тільки стомлена, а й розстроєна своїм лінивим начальником.

Свєтонька, хороша моя! Ми покликані жити для більшого і стомлюватись на дрібницях не маєм права. А це більше відкриється незабаром, ще трохи, трохи і ми підем до нього.

Ти спитаєш мене: а що я можу зробити? Таке вже життя. Так живуть всі…

Навіть тобі не можу дати відповідь. Вихід із всього мілкого і буденного однаковий не для всіх нас. А шукати його треба. Треба підніматися, наскільки хватає широти серця, вище.

Свєта! Для чого я все це пишу тобі. Ще рік за роком і ми закінчимо інститути. До цього закінчення ми повинні бути готові уже тепер.

Живи так, щоб було не скучно, не плоско! Щоб кожен раз, коли я візьму твої руки в свої — ми були б юні, сильні і світлі обоє.

Свєтонька, хай це Свято внесе в нас щось нове і чаруюче.

Привіт матері і бабушці. Привіт нашому Первомайську і всім нашим місцям. Привіт тобі…

Микола.

(Точна дата невідома. – І.П.).

ВІРШІ

(написані чорнилом в чорному, із жовтими сторінками шкільному зошиті озаглавленому як “Воспоминания” — із 7 августа 1953 г. — до 10.12.55 р.”), який мені довірливо передала з дозволом на публікацію пані Світлана.

(І. П.)

 

ТУТ МАЮТЬ БУТИ РОЗМІЩЕНІ ПОРЯД ДВІ ФОТОГРАФІЇ — М.С.ВІНГРАНОВСЬКОГО ТА СВІТЛАНИ (ТАК І МАЄ БУТИ ПІДПИС ПІД ЇЇ ФОТОГРАФІЄЮ: СВІТЛАНА – БЕЗ ПРІЗВИЩА!!!!!!

 

МОЛОДІСТЬ

Коли осінь в діброві жовтіє,

Коли плачуть вгорі журавлі,

Коли небо, як сльози, синіє,

І хмарки, як овечки малі,

 

Пробігають у даль табунцями.

Я у час цей виходжу у степ,

І летить голубими кільцями

Моїх дум золотий перемет.

 

Бачу я, що природа дозріла,

Як пшениці налите зерно,

В неї молодість вже пролетіла,

Як фіалки минули давно.

 

Лише я молодий, зелений

В цьому спокої ніжно стою,

І листок із смереки огненний

Впав на голову тихо мою.

 

Потім разом усі полилися —

Золотая одежа моя…

Гей, ти молодість, ще раз всміхнися,

Бо дозрію з роками і я.

 

І майне моя молодість скоро,

Як та ластівка в небі крилом,

Стану я золотим осокором,

Дасть життя мені свіжий диплом.

 

І піснями своїми,

                            я знаю,

Що заповню анкету життя.

Хай же їх в кожну мить вдохновляє

Незабутняя юність моя.

  1. ІІІ

———

55р. М.В.

Я ЧЕКАЮ

Я чекаю твойого листа,

Причаїлося серце в турботі…

Це єдина у мене мета

На сьогодні, на завтра, на потім…

 

Напиши ж, напиши мені ти,

Хоч єдинеє слово, — єдине,

Щоб прокласти між нами мости,

Соловейком хай в серце прилине.

 

Я чекаю твойого листа,

Причаїлося серце в турботі…

Бо для нього, для серця, ти — та,

Що коханая пташка в польоті.

10/ІІІ-55 р. М.В.

* * *

Ти взяла моє серце рукою,

Непомітно стиснула… отак…

І вві сні я став марить тобою,

Не поладжу з собою ніяк…

 

Ти взяла моє серце єдине,

Щось вложила у нього своє,

І з тих пір я чекаю години,

Коли стріну обличчя твоє…

 

Ти взяла моє серце. Навіщо?

Я ж ніколи тобі не давав

(І сиджу я з пером на горищі,

Де ці строчки у тиші писав).

 

Ти взяла моє серце зелене,

Молоде, як посаджений гай…

Відпусти його краще до мене,

Або ні, ти його не пускай.

12/ІІІ. – 55р. М.В.

 

ОЧІ ТВОЇ

Хочеш, я напишу хороше-хороше тобі,

Все, що серце лиш може сказати,

Я напишу про очі твої голубі,

Що любив і люблю цілувати…

 

То не очі твої, а волошки в степу,

Що синіють, синіють без краю…

Я складу для них пісню свою золоту,

Що ніхто із людей ще не знає.

 

Буде пісня моя особлива з усіх,

Адже очі твої особливі (!).

Є пісні , що скупались в дівочій красі,

І зажили тихенько, щасливі.

 

Але я твої очі візьму у життя,

Щоб синіло воно, як волошки,

Щоб любов’ю схвильоване серцебиття

Не забуло ці юні рядочки.

 

Я візьму твої очі у пісню свою,

Щоб вона молодою дзвеніла!

Буду пити я очі, як щастя я п’ю,

Їх в життя ти мені подарила…

14/ІІІ-55 р. М. В.

ТОБІ

Я не знаю, що буде, не знаю…

Лише думам я вірю своїм.

Я їх серцем поета кохаю,

Ну а ти? Що промовиш ти їм?

 

Ти для них найдорожча у всьому,

Так, я вірю. Я вірю тобі,

Що ти скажеш мені лиш одному,

А я думам скажу далебі…

 

Я не знаю, що буде, не знаю…

Коли ти усміхнешся… (отак!).

Тоді ж думи мої, як ті зграї,

Скажуть щиро мені: ти… дурак.

 

Думи скажуть, а з ними і люди,

Хто зрадіє, а хто, мабуть, ні…

Я не знаю, що буде, не знаю,

Коли так ти всміхнешся мені.

——————

Ач, яка тут романтика, друже,

Хоч бери напиши ще й про плач,

Але серце болить чогось дуже,

Це… від ревнощів, мабуть, — пробач!

М. Вінграновський.

17/ІІІ-55 р.

ДУМАМ

Гей, шуміте, думи, милі, чорноброві,

У полоні вашім я перо узяв,

І рядки лягають, як стрічки шовкові,

І синіє серце, наче літом став…

 

Привітали думи ранок золотавий, —

Покохав цей ранок юним серцем я…

Привітали думи вечір кучерявий, —

І для нього пісня ніжная моя.

 

Покохали думи рідний степ і гори,

Золото пшениці і річок блакить,

Покохали дружбу, що усе поборе, —

І для них ця пісня в мене вже дзвенить…

 

З вами я щасливий, як ніхто у світі,

З вами я поетом вперш себе відчув…

Хай же свою пісню у вишневім цвіті

Вашою любов’ю гордо освячу!..

————————

Ти мені написала цитату про те,

Як любов полоніє крилата…

(Як я хочу, щоб наше життя молоде

Було нашим потомкам — цитата).

19/ІІІ-55 року. М.В.

* * *

Чому ж руки ти не подала,

Коли з тобою в вечір той прощавсь…

Ти в землю все дивилась і мовчала,

А я в красі твоїй захоплено купавсь…

 

Я хтів забрать тебе в свою кімнату,

І щоб любов твоя мені давала сил,

Коли буду писать свою палку “сонату”,

Тебе до себе я у серці так просив…

 

А завтра знов зустрінусь я з тобою,

Знов буду п’яний я від свіжої краси…

І на прощання ти під темною горою

Обидві рученьки кохані подаси.

М В.

18/ІІІ.-55 р.

* * *

Моє серце — це слово ліричне, лунке,

Де любові криниця глибока…

Я напишу тобі щось незнане таке

Лиш тобі, о моя ясноока,

Щоб ти юною завжди, навіки була,

Отакою, як зараз я бачу.

Щоб любов твоя в серці моєму цвіла

Молода, запальна і гаряча;

Щоб на тебе дивившись, я пісні співав,

І вони були юні і вічні.

І щоб люди сказали: він срібний вже став,

А пісні його — двадцятирічні.

М. В.

18/ІІІ.-55 р.

 

СВЄТЛАНА

Якби зібрать усіх, усіх дівчат,

Щоб я сказав, яка моя кохана.

Я вибрав би тебе за те, що ти така,

Тому, що ти одна така Свєтлана.

 

Щоб руки всі в єдину золоту

Усіх красунь зібрати поміж нами, —

Я вибрав би твою, маленьку і просту,

Й припав до неї юними вустами.

 

Якби серця зібрати молоді,

Що в них туман кохання ніжно тане,

І я б сказав упевнено тоді,

У мене є воно, і серце це — Свєтлана.

29/ІІІ-55 р. М. В.

від 2/ІV.-55 р.

АГРОНОМ

Коли росяний ранок іскриться в саду, —

Медом пахне білява жоржина,

Я тебе зустрічати на берег іду,

М’яко стелиться стежка пружинна.

 

Попрохала мене, щоб її зустрічав,

“Бо в ставочку русалок багато”…

О мій друже коханий, мабуть відчував,

Що за мука дівчину чекати…

 

Ось пливе на човні… Я чекаю тебе!

Ми ідемо в артіль на роботу.

Розмальовує сонце із синіх небес

На русявій косі позолоту…

 

І згадав я той день, як туман за вікном,

Що стелився за берегом плавно,

Коли в нашу артіль молодий агроном

Працювати приїхав недавно.

 

Голова усміхнувсь і промовив собі,

Зачесавши високого чуба:

Очі в неї хороші, либонь, голубі.

Та в роботі яка вона буде… (люба? — І.П.).

 

А на другий же день голова розлютивсь:

Ач порядків нових зажадала!

Так не буде тепер, як це було колись, —

Агроном синьоока сказала.

 

І вогнем запалила роботу умить,

Щось нове вляла в нашії жили…

За вогонь, що у серці у неї горить,

Ми артільно її полюбили.

 

А що хлопці, то враз звеселіли усі,

До шампанського мов притулились…

Та проходили дні у весняній красі…

Наші хлопці чомусь зажурились.

 

Кажуть люто мені, обкрутив їх роззяв,

Як стояв я із нею під кленом,

Що я серце дівчини нікому не дав,

Що вона лиш прихильна до мене.

 

І взялись працювати і вдень, і вночі,

Третій піт, мабуть з кожного ллється.

Потім кажуть мені, із роботи йдучи,

Неприступна вона, як фортеця.

 

Я всміхаюсь на це… а у серці пече —

Неприступна? Хіба таки вірно?..

Та згадав у цю мить, як пече у плече.

Йшла зі мною над ставом покірно.

 

Коли вечір тихенько в човні голубім

По ставочку ліниво гуляє,

Я проводжу її під самісінький дім,

Потім… знову назад повертаю…

 

І заплачуть навколо в журбі солов’ї,

І сльоза, як сльозинка, іскриться…

І в уяві поблискують очі її,

Як глибокі і сиві криниці…

 

Скільки раз намагався я випити їх,

Жага палить несміливе серце…

Та вона лиш всміхнеться з криничок своїх,

І мов каже, що поки усе це…

 

Коли ранок тріпоче над ставом крилом,

Знов зустріну її, де калина…

Скажуть люди у полі: йде наш агроном,

Я ж про себе: моя це дівчина.

 

НЕЗАБУДКИ

Незабудки мої, незабудки

Теплим килимом в полі лежать…

Тихі очі твої, повні смутку

В золотую пору, в сіножать…

 

Заридала хвилина остання,

Серце стало густим, наче ртуть…

Ти сказала мені на прощання, —

Незабудки оці не забудь…

 

Пам’ятаю, я взяв їх від тебе,

Як майбутній уже агроном…

…Наді мною вечірнєє небо,

Марить Київ вогнями кругом,

 

І в уяві цвітуть незабудки

Теплим килимом в полі лежать…

Сині очі твої повні смутку,

В золотую пору, в сіножать,

 

В те далеке і зоряне літо…

Тихо поїзд зелений прибув.

Незабудки, вперед полетіте

І скажіть їй, що я не забув.

 

Плеще Київ прощально вогнями,

В мене нове звання — агроном…

Лине поїзд степами-полями…

Незабудки за синім вікном.

19/ІV.-55 р.

Л.-В

Вона прийшла нестримно, ніжно, люто.

Сп’яніло серце в ту вечірню мить,

Вона прийшла, як золота валюта,

Що може все на світі полонить.

 

І я відчув уперш себе банкіром,

Щоб цю валюту свято зберегти,

І п’ю її без краю і без міри

І сам, як ця валюта, золотий.

7/ІV-55 р. М. В.

* * *

Повітря свіжого прибій в серця ласкавий,

І неба синій ароматний лак.

І гребель спів, канали, сонце, трави…

Моє? Твоє? Це наше, друже, — так!

 

Це наша кров, це наша воля, груди,

Де серце дружби гордо пломенить.

Так хто ж сказав, що нашим це не буде?

І хто сказав, що ми не будем жить?

20/ІV. М. В.

* * *

Я піснями шлях тобі устелю,

Юне слово видихну грудьми…

Світ люблю, людей люблю і землю,

Ти ж живеш на світі із людьми.

23/ІV. М. В.

* * *

Лийся піснею у даль золотооку.

Юні неповторної пора.

Боже мій! О скільки нових років,

Люблячих поезію потоків,

Юно змочать золото пера.

25/ІV. М. В.

* * *

І марю хижо в ночі ці весняні,

І губи шепчуть, шепчуть — ти моя…

Чим більше я люблю тебе в нестямі,

Тим більше і боюсь за тебе я!

М. В. 11/V-55 h/

* * *

Марево біле, марево біле…

Вишні кохані цвітуть…

Серце хвилюється, зраджує тіло,

Вирватись хоче у путь,

 

Хоче пропасти до квіток вустами,

Спокій і силу вдихнуть.

Серце моє розцвітає піснями.

Вишні цвітуть!

 

Вишні цвітуть, як ніколи не бачив!

Шепчуть пелюстки мені.

Ти приготуйся в дорогу, юначе,

Школу кінчаєш в ці дні….

 

В серці весна, в серці нове звучання,

В серці п’янкий аромат.

В серці пориви і перші дерзання —

Лише вперед — не назад.

 

Все заберу у життєву дорогу,

Все до кінця заберу…

Першу у серці таємну тривогу

І поцілунки в яру,

 

В тому, за містом, де часто бували.

Пісня лилась солов’я.

Хай же прикрасить життєві квартали

Юність

                   весняна

                                      моя.

 

Школу візьму. І як першого друга

Ніжний маленький буквар,

Тихі вогні золотавого Буга,

Ночі і співи гітар.

 

Трактора бас і заводу стожарість,

Вишень цвітіння в маю…

Все заберу! — і для того, щоб старість

Я не помітив свою.

11/V-55 р. М. В.

ЧЕКАЮ…

Вітер пронизливий свище.

Поле холодне летить.

А по небеснім горищі

Місяць, як злодій, біжить.

 

Дивляться зорі похмурі,

Дивляться зорі на нас.

Місто в огненнім пурпурі

Вже засинає, бо час.

 

Вітер пронизує тіло,

Темний за містом байрак.

Кажуть, весна прилетіла,

Чому ж це холодно так?

 

Чом ти в тоненькій кофтині,

Тиха, хороша моя?..

Але ж і сам в жакетині,

Легко зодягнений я.

 

Може, тому, що до тебе

Я поспішав і забув…

Віриш, мені так і треба —

Серцем весну я відчув,

 

В серці моєму цвітіння,

В серці п’янкий аромат.

Серце, як п’яне створіння,

Б’ється чомусь наугад,

 

Спека у серці жагуча.

В серці палаюча мла…

Глянь, який холод колючий,

А… ти ж у кофтині прийшла.

12/V-55 р. М. В.

* * *

Одцвітають вишні, одцвітають вишні,

Сумно облітають білі пелюстки…

Гей, ви дні весняні, синьоокі, пишні,

Юності моєї ніжні колоски…

 

Одцвітають тихо, непомітно гинуть,

І даремно серце хоче втримать вас.

Одцвітає юність швидко й без упину,

Одцвітають вишні, бо надходить час.

 

Одцвітають вишні… в них така безжурність,

Пелюстки ридають, як думки мої.

Серце моє, серце! Втримай нашу юність,

Глянь, як одцвітає… урятуй її!

М. В. 12/V-55 р.

 

ТИШИНА

Бродить дим голубий папіроси,

Тишина у кімнаті моїй.

З неба місяць, як хлопчик курносий,

Кинув промінь задуманий свій…

 

Навкруг думи стурбовані плинуть,

Заполонили темінь нічну,

Я розмову відверту із ними

Про життя самостійне почну.

 

Про майбутнії творчі врожаї…

Місяць руку на книжці простер…

Завтра й тебе я спитаю:

Як ми будемо жити тепер?

 

І мабуть, я почую від тебе

Те, що думи сказали мені:

У житті лиш тоді є потреба,

Коли бачиш майбутнього дні,

 

Коли серце дерзанням гаряче,

Коли в спільнім від тебе щось є,

Коли в щасті народному бачиш

Непомітнеє щастя своє…

 

Тане дим голубий папіроси.

Тишина у кімнаті моїй,

І на мене, як хлопчик курносий,

Глянув місяць крізь золото вій.

26/VI.-55 р. (Випускний вечір)

М. Вінграновський

СВІТАННЯ

Люблю світання в тихім полі,

Коли молочний гасне шлях,

Коли зоря зника поволі

Із ніжним спокоєм в очах.

 

Коли роса в траві іскриться…

Віллється в душу щось мою…

І серце стане, як криниця,

З якого я кохання п’ю.

М. Вінграновський

26/VІ-55 р. СШ № 17.

 

 

Ще раз щиро дякую пані Світлані за довіру і за дозвіл підготувати і опублікувати ці листи і вірші в журналі “Кур’єр Кривбасу”

 

Ігор Павлюк,

3 червня 2005 року.

2

Leave a Reply

Your email address will not be published.