11 листопада, у неділю, в с. Нараїв відбулося відкриття та освячення пам’ятника на могилі Начального духівника при Начальній Команді (Штабі) УГА отця Івана Дидика, котрий у минулому столітті 37 років служив парохом у Нараєві.

Після служби Божої у церкві Воздвиження Чесного Хреста мешканці та гості села урочистою ходою пройшли до сільського цвинтаря. Церемонію освячення пам’ятника на могилі о. Івана Дидика здійснили настоятель місцевого храму о. Василь Мартинців, отець-декан Михайло Бугай, о. Віталій Іващук з Вербова та о. Михайло Забанджала — головний капелан НВР “Правий сектор”, капелан Козівської лікарні, пластун Ордену Хрестоносців (смт Козова).
У заході взяли участь і виступили заступник голови районної ради Роман Висоцький, Нараївський сільський голова Євген Здебський, дяк місцевої церкви Іван Свинарик, депутати сільської ради, вчителі та учні місцевої школи.

Тетяна Бідзіля, м. Бережани.

НАЧАЛЬНИЙ КАПЕЛАН о. ІВАН ДИДИК. ПОВЕРНЕННЯ…
…Уже маючи за плечима 7 літ душпастирства, 35-річний о. Іван Дидик приїхав парохом до Нараєва у 1890-му. Рік був ювілейним для парафії – кам’яному храму Воздвиження Чесного Хреста виповнилося 60.
«…Невсипущою працею двигає з занепаду парохію, не полишаючи ніякої ділянки. Чи на релігійнім чи політичнім і економічнім полі…», – скажуть згодом про нього.
…Перед приходом москалів у 1914 р. емігрував – виїхав до Відня. І лише через два роки, 1916-го, повернувся на парафію.
На той час із 208-ми помешкань у Нараєві-селі 61-не було знищене війною. Про це писала україномовна газета «Свобода», що виходила в США (№140 від 27.11.1915 р.).
Справа в тому, що 1914-го бої між австрійськими військами і москалями проходили безпосередньо на території села – на вулиці Раковиця.
1916-го у ліcку між Потоком і Раковицею стояв австрійський запасний полк, на Ланах була санітарна частина, а на горі Замчисько – військовий цвинтар. Про це в історії села пише місцевий краєзнавець Микола Красниця.
…У двоповерховій будівлі сільської школи розміщувався штаб 25-го австрійського корпусу генерала Петера фон Гофмана, якому підпорядковувався й Легіон УСС.
Того ж 1916-го тут, у Нараєві, разом з о. Василем Кушніром – парохом с. Вербів (зятем лапшинського пароха о. Лева Джулинського) о. Іван Дидик зустрічав принца Австро-Угорської імперії Карла I, який у супроводі командувача Південної армії генерала Фелікса фон Ботмера інспектував війська.
Правда, найнасиченішим на візити до Нараєва «високих гостей» був наступний 1917-й – тут із місією інспектування військ побували принаймні ще три принци: Баварський – Леопольд, Пруський – Оскар і Саксонський – Христіан та один король – монарх Баварії Людвіг (старший брат принца Леопольда). Але це – до слова…
…Листопадовий Зрив 1918-го застав о. Івана Дидика в Нараєві.
Під час літньої кампанії 1919 р., зокрема – Чортківської офензиви і боїв за Бережани, о. Іван Дидик – Начальний духівник при Начальній Команді (Штабі) УГА. На цій посаді змінив о. Андрія Каляту.

Піднесеному до рангу підполковника УГА, о. Іванові Дидику підпорядковувалися польові духівники всіх армійських корпусів, частин і підрозділів Галицької Армії.
У списках персонального складу Начальної Команди УГА від 15.06.1919 р. як хорунжий, член розвідувального відділу поданий його син Євген (див. Дмитро Микитюк, «Українська Галицька Армія», т. 1, стор. 213).
…20 червня 1919 р. артилерія 6-ої Равської Бригади I-го Корпусу УГА обстрілювала польські частини, які з Бережан через Нараїв відступали на Перемишляни.
А вже 29-го, як записано в «Деннику Начальної Команди УГА», відбувся т. зв. «відворот»: «Неприятель увійшов сьогодні, 29-го червня, з слабими відділами до Бережан і осягнув розвідчими відділами залізничну стацію Потутори, Шибалин і Жолнівку»…
Тож під час відходу УГА за Збруч – пішли разом із сином…
Як Начальний духівник при НКГА був у «чотирикутнику смерті». Коли після перенесення Начальної Команди УГА до Балти (очевидно, наприкінці 1919 року – авт.) почав виходити часопис «Пролом», з яким співпрацювали поручик Роман Купчинський, четар Лев Лепкий і хорунжий Василь Бобинський, о. Іван Дидик став членом його редакційної колегії (див. Наталя Вовк, «Пресові видання УГА: основні тематичні аспекти та жанрові особливості»).
…Святий Вечір перед Йорданом 1920-го зустрів на кватирі в начальника стації Крижопіль на Вінничині – разом із командувачем армії генералом Осипом Микиткою і шефом штабу полковником Альфредом Шаманеком. Про це в статті «Явился єси. Спомин з-перед 22 років» у газеті «Львівські вісті» 1942 р. пише д-р С.З.
Там же син о. Івана Дидика Євген уже поданий як ад’ютант шефа штабу, тобто полковника А.Шаманека.
У ці дні Осип Микитка виступив проти переходу Української Галицької Армії на бік більшовиків і прагнув вивести війська на південь, до Румунії. Однак уже 10 лютого заарештований «ревкомом УГА» і переданий до концтабору в Кожухово під Москвою. Там після відмови від пропозиції очолити дивізію Червоної армії 29 жовтня 1920 р. розстріляний за наказом ВЧК.
Альфред Шаманек у лютому 1920 р. призначений керівником групи з реорганізації УГА в ЧУГА, однак, вирішивши з’єднатися з армією УНР, переправлявся через Дністер і був застрілений вже на румунському березі найнятими перевізниками – в квітні чи травні того ж 1920-го…
Про сам Йордан 1920-го у статті «Йордан на Україні. Правдивий спомин» у газеті «Діло» №12 від 18.01.1925 р. пише четар І.М.: «По богослуженні духівник о. Дидик освятив воду та серед співу «Явился єси» разом зі штабовим «дяком» пор. Оруном перейшов ряди старшин і стрільців…
Страшний вид: на долівках, прикриті лахміттям власного однострою лежали покотом стрільці – кістяки, скривлені болем обличчя, спалені гарячкою уста, блудні очі; все тонуло в обіймах смерті.
До них зайшов духівник зі свяченою водою та святошною піснею. Над одним зупинився. Цей пробував останками сил піднестись і поцілувати хрест.
Духівник подав йому руку та спитав, як себе почуває.
Той припав до руки – та стискаючи її – серед болю, що різав душу та серце, спитав: «Татунцю, отче духовний, коли-ж ми будемо вдома?»
Нервовий плач потряс ним, опав на зимну долівку… І заридав мов мала дитина. Невимовним болем скривилось серце духівника. Він погладив рукою хорого, вийшов з вагону, а з його очей лились сердечні сльози, що великими краплями спливали по золотистім фелоні…».
…Залишив спогади й син Євген – «Весна 1920 р. на Великій Україні», опубліковані в «Календарі Червоної калини» на 1930 рік» під назвою «З повстанцями». Писав про Великдень 1920-го, про батька: «Начальний духівник о. Дидик відправив польове Богослуження і в своїй проповіді з нагоди Воскресення витиснув у старшин та стрільців чимало сліз із очей, згадуючи про рідні сторони і про тих, яких вже покрила сира могила…
Плакав як мала дитина і сам старенький начальний духівник колишньої великої Армії і не міг погамувати себе. По відспіванню «Христос Воскрес» і національного гимну він цілувався зі старшинами й тулив серед плачу голови стрільців. Це вже було його останнє Богослуження для решток Армії…».
І ще писав Євген Дидик: «Рівночасно йшли переговори ген. Павленка з галичанами за приєднання їх до Армії УНР. Відтятий від світа ген. Павленко мабуть ще не відав про новий курс уряду Петлюри та угоду у Варшаві і був певний, що галицькі частини перейдуть на сторону УНР, бо мимо всіх докорів та розважань, в них все перемагала ідея, якою жили…».
…Лише 1922-го колишній підполковник УГА (див. книгу «Бережанська Земля», т. 1, стор. 79) о. Іван Дидик повертається на свою парафію – до Нараєва.
Михайло Когут у «Бережанській Землі» (т. 1, стор. 616) згадує: «Заходами о. крил. І.Дидика польська адміністраційна влада дала дозвіл відновити читальню «Просвіти» в Нараєві».
Із публікації в американській україномовній газеті «Свобода» №247 від 23.10.1923 р. із нагоди 40-літнього ювілею душпастирської діяльності о. І.Дидика дізнаємося, що «побудував два читальняні доми».
1923-го зі священицьким ювілеєм о. І.Дидика вітали й колишні побратими по УГА: колишній капелан о. Демчук, деякі старшини – ті, що, як у подячному слові сказав сам ювіляр, – «спільно перебуті злидні, доля і недоля тісно і раз на все мене з ними зв’язали».
І додав: «Бажаючи хоч в части сплатити довг вдячности зглядом всіх сердечних мені другів – складаю мій скромний дар мп. 500.000 на «Рідну Школу» і мп. 500. 000 на українських Інвалідів – та ще раз кличу сердечне «Спасибіг» (див. львівська газета «Діло» №147 від 04.10.1923 р.).
«Енергія і послідовність в підпринятих ділах, непохитність, велика товариська оглада та висока культура єднають Йому пошану серед противників, а хрустальний, чистий мов сльоза характер, добре і вразливе серце – це перлини з вінка Його многострадального життя», – напише згодом газета «Діло». І підсумує: «Люблений, цінений та шанований всіма, що Його знали, та зломаний лихоліттям перебутих страждань…»
Ще 2.02.1927 р. «Діло» подавала його коментарі щодо нехватки лікарів у селах, а рівно через три місяці – 2.05.1927 р. помер – у 72 році життя.
«Перебуті злидні, тяжкі умови життя на еміграції і підорвані сили не довго казали ждати на наслідки. Повалений недугою, два роки серед страшних болів коротав свій вік, доки не перестало бити це благородне серце», – писало в «Посмертній згадці» «Діло» №101 від 10.05.1927 р.
27.05.1927 р. газета «Свобода» (№122) подала для американських читачів: «З Нараєва надійшла сумна вістка, що там помер заслужений діяч о. Дидик, що був Начальним Духовником Української Галицької Армії. Похорон відбувся дня 4 травня при величавому здвизі народа. Честь Його світлій пам’яти!».
Це повідомлення редакція розмістила на першій сторінці!
Похороном о. Івана Дидика правив отець-декан В.Кушнір із Вербова. Проповідь у церкві виголосив о. М.Вергун, надгробне слово – о. Кваснюк.
У газеті «Діло» №102 від 11.05.1927 р. також читаємо слова вдячності родини сотрудникові в Нараєві о. д-рові Яценкові, брацтву церковному на руки п. Павла Різника, читальням «Просвіти» в Нараєві місті і селі, кооперативам, «Лугам» , хорові з Вербова під проводом проф. Бабуняка, бурмістрові Нараєва Нартовському, директорові Біляшевському як також зборові учителів, що разом зі шкільними дітьми прибув на похорон.
А ще: д-рові М.Західному з Бережан – «за високопатріотичну промову над гробом в імени повітових культурних і економічних установ», М.Стаховому – «за щирі слова в імени громадян Нараєва», Іванні Сагайдаківній – «за її щирий труд, оказану поміч і чутливе серце».
Родина висловила подяку «всім парохіянам Нараєва міста і села, громадянам Подусільної, Бачева, Вербова, як також полякам і жидам в Нараєві за їх численну участь в тім сумнім обряді».
…О. Іван був удівцем: дружину Анну поховав ще перед Різдвом 1909-го 42-річною (померла 2.01.1909 р.). Через 6 років, на початку весни – 15.03.1915 р., не стало сина Богдана – мав лише 24 роки…
Із рідні на той час були син Євген із дружиною Марією і внучка Люба, а також племінники (діти сестри) Іванна, Стефа, Володимир і Теодор Починки.
Племінник Теодор помер у шпиталі в Бережанах до року по смерті о. І.Дидика – 15.04.1928 р., на Великдень…
До речі, саме в день похорону о. І.Дидика, 4 травня 1927 р., у Бережанах відбувався раніше запланований повітовий з’їзд УНДО: на пропозицію головуючого на з’їзді д-ра В.Бемка 240 делегатів і гостей хвилиною мовчання вшанували пам’ять двох українських діячів Бережанщини: Тимотея Старуха – колишнього посла до Австрійського парламенту та Галицького сейму, посадника Бережан, члена УНРади і заступника голови першого українського парламенту об’єднаних ЗУНР та УНР – Трудового Конгресу, та о. Івана Дидика – Начального духівника при Штабі УГА (див. «Діло» №104 від 13.05.1927 р.).
21.05.1927 р. через газету «Діло» рідня запросила знайомих і приятелів бл.п. о. Івана Дидика – почесного совітника Митрополичої Консисторії, бувшого Начального духівника при Начальній Команді (Штабі) Галицької Армії, декана і пароха в Нараєві, на Поминальне Богослуження за упокій його душі в Архикатедральний собор Святого Юра у Львові…

Ігор Мельник.

Отець Іван Дидик (другий справа) та о. Василь Кушнір зі с. Вербів (крайній справа) чекають на аудієнцію з принцем Австро-Угорської імперії Карлом I – після завершення ним розмови з настоятелем костелу Анни Снєжної у Нараєві кс. Лазаровичем. 1916 р.

Отець Іван Дидик (другий справа) та о. Василь Кушнір зі с. Вербів (крайній справа) чекають на аудієнцію з принцем Австро-Угорської імперії Карлом I – після завершення ним розмови з настоятелем костелу Анни Снєжної у Нараєві кс. Лазаровичем. 1916 р.

 

21

 

17

 

26

Leave a Reply

Your email address will not be published.