Єва прийняла покуту за вчинений гріх, ступивши на Землю, суху, ще не скроплену сльозами та потом жінки. Покрила свою голову покорою та в муках народжувала дітей. Холод та голод загострювали розум. Навчилася з шерсті прясти нитку. З нитки прясти полотно. Одягти тих, кого любить твоє серце. Готувати для родини гарячу їжу.

Жінка своїм волоссям обтерла ноги Спасителя. Жінки супроводжували Ісуса на його Хресній дорозі.
Роксоляна не прийняла ворожу навалу. Своїм серцем, розумом, нескореністю змушувала своїх ворогів рахуватись з собою, юною. Не здавалася. Не зігнулася…
Маруся Чурай. Цей прекрасний образ молодої українки не в силі стерти час. Залишився приклад, залишилася пісня, залишилася поезія.. Маруся Чурай залишилася вічно в серці нашого народу.
Жінки під час воєн були і є другим фронтом. Об’єднуються в молитві й пості. Гинуть герої, а серце матері розривається, мліє щодня до кінця своїх днів. Осиротілі матері стали Реквіємом України.
А Леся Українка? Contra spem spero! Без надії сподіваюсь. Скільки жінок з цими словами в серці залишили рідні домівки, дітей й поїхали у світ, в невідоме, де все, крім Неба, чуже: чужа мова, чужі люди, з якими повинен бути 24 години на добу. Чуже ліжко, чужа подушка — тільки проблеми залишились твої.
Напевне, Господь, коли створював жінку з ребра Адама, вдихнув у неї найбільше свого Божого тепла, любові, що дає жінці, яка, йдучи своєю вузькою дорогою, завалену буревіями так, що не раз треба розчищати, щоби йти далі. Та не тільки йти самій, а кликати за собою тих, кого любиш, вчити не боятися непрохідної дороги. Не тільки йти вперед, але в цій мандрівці бачити Світло, радіти, любити…
Не бійтеся подарувати жінці усмішку. Вона має потребу в ній. У світі нелегко йти самому. Та ми, жінки, не є самими ні на мить. З нами Господь. Але Небо так високо…
Сонячні промені в наших серцях здатні зігріти людину, котру ми випадково зустріли. Зустрічаймо людей з теплою усмішкою. Продовжуймо нашу дорогу до Світла через долину сліз, котру Світло своїм дотиком Любові здатне перетворити в долину, де розквітають неземної краси квіти людського серця…

Марія Бандрівська, «До Світла»,
м.Рим

Leave a Reply

Your email address will not be published.