Незабаром, 15 лютого цього року, виповниться 28-ма річниця від дня виведення військ з Афганістану.

Через шалене пекло афганської війни пройшло багато наших земляків-чортківців. Двоє з них загинули на тій війні – це Олександр Дмітрієв зі Свидови та Ярослав Пліщук з Білої. Не буду вдаватись у цифри, але вже дуже багато молодих хлопців – учасників бойових дій в Афганістані – померло у нас на Чортківщині в ці післявоєнні роки від різного роду захворювань і травм, отриманих багато років тому на чужині. А на тлі держави ця цифра безмірно велика, ніякою рахівницею з плином десятиліть її не полічити. На жаль, навіть у ці новітні часи, обороняючи нашу країну від російського окупанта, вже понад 150 «афганців» загинуло у зоні АТО. До речі, ще 20 серпня 2014 року, під час виконання бойового завдання у районі проведення антитерористичної операції, загинув наш бойовий побратим, заступник голови УСВА Олег Міхнюк. Смерть, кров, біль і смуток – слова, що назавжди в’їлися в душу кожного з нас. Лихоліття війни усім нам добре нерви попсувало, здоров’я відібрало і покалічило, але війна навчила ненавидіти лукавство, брехню, підлість і зраду, розкрила очі на ціну справжньої дружби. Незчисленна кількість українських патріотів поклали на вівтар нашої свободи свої молоді життя, серед них відомі і невідомі жителі Чортківщини: у минулому столітті – це, насамперед, воїни УПА, військовики інших армійських підрозділів та формувань, у цьогочассі – бійці АТО: Денис Громовий, син колишнього воїна-«афганця», Роман Ільяшенко, Руслан Коцюк, душа котрого вже певний час літала над вітцівщиною, а тіло не в силі було добратися рідних пенатів, Роман Рущак, теж син воїна-«афганця»….
Признаюся чесно, коли я писав багато років тому «Книгу пам’яті. Афганістан. Тернопільська область» то, насамперед, пробував розшукати людей, котрі, скажімо, могли пролити світло на обставини загибелі хлопців з нашої області, в тому числі й білівчанина Ярослава Пліщука. Були у мене його скупі біографічні відомості, номер військової частини, де служив Ярослав, вицвілий від часу армійський фотоальбом, єдиний лист друзів Ярослава до батьків, одразу ж після його загибелі. І все… А ще кілька років тому якісь злі язики дали поштовх своїй хворобливій фантазії, що бачили Ярослава Пліщука живим і неушкодженим не то в Італії, не то у Польщі. Ці вигадки шукачів за сенсаціями чи плітками забрали кілька років життя батькові Ярослава – Івану Петровичу Пліщуку.
Я аж віри не йняв, коли 9 травня 2009 року, майже через 25 років від дня загибелі Ярослава Пліщука, на могилу до свого бойового побратима у село Білу з’їхалось 12 хлопців з різних куточків України, аби віддати нашому краянину, котрий поліг смертю хоробрих на одній із бойових операцій в Панджшерській ущелині, данину глибокої шани і пам’яті. Це – Юрій Гейко, Микола Хомич, Іван Синьчук, Володимир Соловечук, Ігор Кудрін, командир розвідроти 1986-1988 рр., В’ячеслав Калита, Олександр Прядка, Андрій Лепко, Юрій Лис, Анатолій Матюнен.
Окремі хлопці із розвідроти, в якій служив Ярослав Пліщук, починаючи ще з 1986 року святкують день Перемоги разом. Звісно, що серед них є і розвідники інших років призову і демобілізації, але тієї самої роти, в якій служив Ярослав Пліщук. Всіх їх об’єднує чи поєднала навік міцна афганська дружба.
Дорогих гостей у нашому місті з хлібом і сіллю зустрічали і владці, і чортківська юнь.
Можна тільки представити собі, що пережило серце Ярославового батька, коли на його подвір’я та могилу молодшого сина прийшли змужнілі, поважні у своїх літах однополчани. Ярослав у їхній пам’яті завжди залишиться дев’ятнадцятилітнім юнаком.
Вже після 9 травня одесит Андрій Лепко, який був заступником командира взводу і свідком Ярославової смерті, власне, й ініціатором поїздки у Білу, повідав автору цих рядків детальну розповідь про загибель свого бойового товариша 9 вересня 1984 року.
Ярослав Пліщук служив розвідником в розвідроті 122-го мотострілецького полку 201-ї мотострілецької дивізії, який дислокувався за три-чотири кілометри від міста Ташкурган провінції Саманган.
Полк знаходився в пустелі, порослій колючками. З півночі його оточувала глиняно-пісчана рівнина буро-червоного кольору. На півдні починалось горбисте передгір’я, над яким, здавалось, зовсім поруч, сяяли своїми сніговими замріями висоти Гіндукуша. Ташкурган – це місто, яке розкинулося біля підніжжя гір у тому місці, де ріка Саманган вирила собі глибокий каньйон і зринула у пустелю. На правому березі річки зриває очі пробита через гору дорога Хайротон – Кабул. «Дорогою смерті» її називали наші солдати, а не «дорогою життя», як не раз говорилось тоді в ЗМІ. В Ташкургані дорога ледь охоплює західну частину передмістя населеного пункту. Тут від неї відходить вітка на Кабул, а друга вітка тягнеться на Кундуз і проходила через центр міста, в тому числі і через базар.
Розвідрота 122-го МСП після виконання чергового бойового завдання відпочивала на території своєї частини. Приблизно в 12-й год. дня до розвідників підійшов майор Михайло Ярощук, який обіймав посаду старшого помічника начальника розвідки мотострілецької дивізії, і повідомив розвідникам жахливу вість. Командир ланки винищувачів-бомбардувальників капітан Владислав Ластухін, виконуючи завдання по вогневій підтримці наземних військ в районі Панджшерської ущелини, був збитий душманами. Капітан катапультувався, але потрапив на територію, яку контролювали душмани. Майор Ярощук дав, чітко зрозуміти, -що потрібно прочесати одну із ущелин, куди катапультувався льотчик Ластухін, і за всяку ціну врятувати його. Завдання було не з легких. Розвідрота 122 МСП в складі 12 розвідників вийшла в район, де орієнтовно знаходився збитий літак і бойовий офіцер. У цій малочисельній групі був і рядовий розвідник-кулеметник Ярослав Пліщук. В ущелині наші солдати натрапили на групу душманів. Зав’язався жорстокий бій. У цьому бою Ярослав Пліщук діяв сміливо і рішуче, він вогнем зі свого кулемета погасив дві ворожі точки. Але сам був смертельно поранений в голову. В цьому бою загинув також майор Михайло Ярощук, поранення отримали командир 1-го розвідвзводу старший лейтенант В’ячеслав Красовський, сержант Олександр Сазонік, радист Агейко. Бій в ущелині протікав дуже важко і, на жаль, врятувати нашого земляка не вдалося. У вертольоті, який підібрав поранених і взяв курс на Пулі-Хумрі, розвідник і закінчив свій земний відрізок життя. Ярослав Пліщук посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки, вулиця у його рідному селі, на якій він народився і зростав, нині носить його ім’я. А ще до Славикової могили час від часу навідуються воїни-«афганці», аби пошанувати своєю увагою його світлу пам’ять і помолитися за спокій та блаженство юної душі.

Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ

IMAGE_155

IMAGE_145

IMAGE_137

Leave a Reply

Your email address will not be published.