Нетерпляча юрба занесла Архипа в салон великого міського автобуса. Поважний чоловік зі спокійним виразом аскетичного обличчя почувався невпевнено, бо вже багато літ зрідка навідувався до старовинного міста. А тут усе так стрімко змінюється, особливо, останнім часом.

Ось і зараз, не встигши прочитати об’ємистої таблички в боковому вікні, на мить замешкався із запитанням до водія, чи автобус їде до центру, й одразу почув невдоволене бубоніння позаду себе. Вусатий шатен за кермом ствердно кивнув і скромний селюк у потертих джинсах та літній сірій курточці швиденько втиснувся в найближче вільне крісло. Через хвилю за брудною шибкою автобуса замиготіли кадри міського калейдоскопа, наповнені барвами погожого червневого ранку. Проте Архип не милувався ними, бо поринув у роздуми. Він уже давно став чоловіком не тільки неговірким, але й замкнутим. Щоправда, до болючого розлучення з Алевтиною, його можна було вважати вродженим легковіром. Відомо, що саме таких людей найчастіше нищить сей світ. На щастя, йому вдалося не пропасти. Зумів вчасно виплутатись з жорстокого кола випробувань долі. Тільки опісля переконано вибрав стежку самітника. Надалі мешкав у однокімнатній квартирі в будинку, збудованому для сільської інтелігенції. Вчителював. Самовдосконалювався. Зрідка заїжджав у рідне село до батьків, котрі доживали віку в старій хаті, в сусідстві з молодшим сином. Їм було боляче, бо не склалося сімейне життя старшенького. Журилися, що не бачать любої внучки Соломії, хоча Макарові лоботряси Маркіян і Тарас завжди були поруч, росли добрячими помічниками для них. Старенькі раз-по- раз нагадували Архипові про створення нової сім’ї. Він нервував, але обіцяв тим серйозно зайнятися. Та де там, якщо за десяток літ самітника захопила єдина жінка – спритна й гаряча молоденька математичка. Йому було невимовно добре із тією щирою кароокою брюнеткою, але чомусь не закохався. А згодом шкодував, що покинув добросерду дівчину і вона, може, й з образи на нього, швиденько вийшла за грубуватого фізкультурника з райцентру. Вже пізніше все натрапляв на сумних, як бідакові ночі, розлучених жіночок. А декілька років тому, (нині вже вкотре в дорозі згадував про те), за дивних обставин стрів жінку, образ якої хвилював і досі не стирався з пам’яті.
…Тоді похмурого квітневого дня Архип із завучем приїжджали в обласну лікарню відвідати хворого директора школи. Дорогою назад Орест Пилипович заодно навідався й до дочки – студентки. Заїхавши у вузеньку вуличку неподалік від центру міста, він вихопив з багажника своїх “жигулів” важкеньку торбу з провіантом та поквапився в ще вужчий провулок, у тупиковім будинку якого квартирувала його кровинка. Архип, залишившись пильнувати машину, не довго в ній скучав і вибрався надвір розім’яти ноги. Поміж побляклих сірих кам’яниць гуляв непривітний вітерець. Звівши комір шкірянки, чоловік спацерував сюди – туди недалечко від машини, знічев’я розглядаючи то фасади, то плитку хідника. І навіть не зауважив, звідки на безлюдній вуличці з’явилася та струнка жіночка в бежевому демісезонному пальті й такого ж кольору високих замшевих чоботах. Вона квапливо йшла назустріч, а трохи вульгарно підмальовані очі вже здаля прикипіли до нього.
– Мо’ ви, пане, тутешній? Конче треба в туалет!..
Слова незнайомки приголомшили, але через мить несподівано й для себе грайливо – жартівливо випалив:
– Здається, в тій брамі є якась харчевня! Може там порятуєтесь… – і Архип без вагань, на що був здатен лише в молодості, ступив до чорної брами під масивним склепінням, за кілька кроків від місця, де вони стояли. Від рішучого чоловічого натиску натужно зарипіла висока хвіртка в ній. Жінка шуснула повз нього, без слів повісивши йому на руку свою коричневу сумку й на ходу розстібаючи пальто.
– Дуже вам вдячна. – За якусь хвилину – дві повеселіла незнайомка забрала з його руки свою сумку і вони пішли хідником. Вона милими рухами поправляла блонду зачіску під блакитною шаллю і заворожуюче щебетала:
– Навіть не знаю чим вам віддячити за справжню чоловічу рішучість. Нині то така рідкість…
Обережного Архипа вмить кольнула думка, чи то не якийсь трюк злодіїв, але заспокоївся, візуально оглянувши машину завуча, яка стояла за кільканадцять кроків поодаль. Та й вулиця ген-ген була безлюдною. А жіночка поруч таки чарувала вродою і щирістю:
– О, придумала – вгощу вас пиріжками – візиткою нашого кафе. – І красуня спритно відсунула блискавку своєї сумки.
– Та навіщо, – чоловік зашарівся. – Зрештою, якщо наполягаєте, то сядьмо в машину, щоб не виглядати кумедними..
– То ваша машина? Тоді згодна.
Архип галантно відкрив передні праві дверцята. Жінка безпечно всілась на сидіння, а він поквапився на місце водія.
– Мене звати Лукерія. – тепер уже несподівана пасажирка простягнула пухленьку руку.
– Архип, – чоловік вайлувато повернувшись між кермом та спинкою сидіння, спрагло ловив тепло жіночої п’ятірні, немов прагнув увібрати його ледь зворушеною душею. Вивільнившись, вона простягла целофановий пакетик, у якому рум’яніли чотири чималеньких пиріжки, й апетитно запахло на весь салон машини. Поклавши їх на заднім сидінні, він подякував. Жінка ж вибачилась за нескромність і призналася, що була трохи необережною, спокусившись на пригощання подруг з бару свіженьким пивом…
– До речі, я шеф–кухар того великого приватного кафе коло відновленого ринку. Може знаєте? – Лукерія повідомила назву та, помітивши необізнаність співрозмовника, пояснила поблизу перехрестя яких вулиць той заклад знаходиться. – Заходьте. Завжди радо зустріну.
– Не певен, чи колись таке трапиться, бо я вчитель з далекого села й рідко буваю в старовинному місті. – Тими словами Архип здивував і, здалося, трохи розчарував жінку, проте, вона наполягала:
– Ну, якщо трапиться нагода, відшукайте мене… – й немов прагла забрати його зручну самотність. По хвилі ж додала: – Мені час іти.
Вони вибралися з машини та саме на прощання подали одне одному руки, як недалеко з-за рогу сірої камениці показався Орест Пилипович. Чарівна пані пішла, а підоспілий завуч аж округлив свої цибулясті очі:
– І не сподівався, Архипе Семеновичу, від тебе такої спритності. У великому місті за кілька хвилин жінку підчепив!..
– Та то знайома ще з парубоцьких часів, разом в училищі навчались, – виправдовувався, несподівано ловлячи себе на думці, що й справді колись стрічався із тією жінкою…
А вже наприкінці літа виникла потреба Архипові знову побувати в старовинному місті. Навіть викроїв час віднайти те кафе біля відомого ринку. Та з Лукерією не зустрівся. Дівчата з кухні сказали, що пані шеф поїхала на овочеву базу. Шкода, але його не вистарчило на те, щоб її дочекатись…
… Минали роки і старіючий самітник усе рідше звертав увагу на жінок. Зовсім припала мати не вгавала: ”Ото далася тобі в знаки та Алевтина, що ніяк не можеш іншу жінку знайти!..” Та син не признавався, що йому вже довгий час сниться міська пані. Тож якось наприкінці весни нарешті твердо вирішив будь–що віднайти ту, котрої вже не зміг би лишити…
Задля того Архип, власне, й трясся зараз у міськім автобусі, хоча вирішив спершу ще вийти в центрі, щоб придбати кілька потрібних книг у книгарні наукового товариства. Тим часом автобус уже виїхав на проспект, іще не переповнений ані транспортом, ані людьми. Чоловік, відганяючи думи-спогади, підвівся і неквапом пішов до дверей, бо на наступній зупинці мав виходити. Книжковий магазин щойно відчинився. Ввічливі продавці привітно зустрічали перших покупців й Архип з потрібними книгами в подарунковім пакеті та гарним гумором незабаром вийшов з книгарні. Одначе, навіть сотні кроків не пройшовши в бік автобусної зупинки, від майданчика, де стояло кілька лискучих іномарок, ураз почув дзвінкий жіночий голос: “Пане Архипе!” Пошукав поглядом, чи бува не йому адресувалось звернення і побачив блондинку, котра, тримаючи правицю на кермі, через відчинене віконце шикарного сірого автомобіля усміхалась таки до нього. Тепер з десяток метрів, які відділяли його від жінки долав наче в сні й “Лукерія!” вигукнув немов не своїм голосом, нерішуче зупинившись перед великим автомобілем, перед нею. Але тепер жінка виручила його:
– Ну, Архипе, не ніяковійте. Розумію, ви ошелешені, але годі стовбичити – гайда в машину!
Все ще не відчуваючи реальності під ногами, нетвердим кроком обійшов автомобіль і вже впевненіше вмостився в зручне крісло поруч Лукерії.
– Ви самі? Можемо трохи поспілкуватись?
– Авжеж, я близько сімнадцять літ сам собі пан… – почав був Архип, але замовк, побоявшись, що вибовкає, задля чого приїхав до міста.
– Як життя? Досі вчителюєте? – Розпитувала, немов не почула відповіді на своє перше запитання.
– Так, а чим в селі більш прибутковим зайнятися? – Звично для себе відповів на запитання запитанням і додав: – Зрештою, роботу свою люблю.
– То добре, а я ось уже не кухарю.
– Шкода, бо не полишав надії бодай іще раз скуштувати тих смачненьких фірмових пиріжків з кафе біля ринку…
– Направду? Ви мене розчулили, що готова для вас пекти їх усе життя. А зараз, якщо маєте час, їдьмо до мого ресторанчику!
– Авжеж, – бовкнув Архип, враз відчувши, що йому бракує слів.
Жінка ввімкнула потужний, але майже нечутний двигун машини й, за хвильку полишивши стоянку, вправно повела її вузькими вулицями міста. За кермом Лукерія здебільшого мовчала, бо рух транспорту пожвавішав. Незадовго виїхала на магістральну вулицю, якою можна потрапити на одну з околиць. Чоловік нишком милувався то жінкою, то містом, у якім провів декілька молодих років. А ще через десяток хвилин Лукерія вже везла свого несподіваного гостя вулицею, від якої починалося передмістя трохи призабутого ним бурхливого періоду життя. Тож далі він просто не в силі був мовчати:
– Здається, зараз ви мене довезете до гуртожитку, де відшуміли не найгірші роки … – Нотки хвилювання забриніли в чоловічому голосі.
Натомість Лукерія рвучко обернулась до Архипа й теж схвильовано запитала:
– А ви там проживали приблизно в середині сімдесятих?..
– Так… – клубок заважав словам.
– І було вас п’ятеро друзяк – лобуряк?.. – Жінка поїхала повільніше.
– Так. Досі шкодую, що потім з нікотрим із них навіть не стрічався…
– З того треба було починати, а не торочити про сільського вчителя! – вражена аж підскочила в сидінні.
Архип, нічого не второпавши, стенув плечима. А вона розхвильованим, тремтячим голосом запитувала дальше:
– І якось та ваша компанія врятувала від міліціонерів молодика, котрий торгував коло їдальні розливним пивом з бочки? – Врешті зупинила машину в затінку лип, яких він пам’ятав молодими деревцями.
– А то звідки ви знаєте? – запитав й собі тремтячим голосом Архип та, враз осяяний здогадом і спогадом водночас, аж скрикнув:
– Боже, Лукерія – молоденька дружина того продавця! А я декілька літ, від першої нашої дивної зустрічі нераз запитував себе де й коли бачив те вічно вродливе личко!
– Так, Архипе, але на жаль не дружина, а вже десять років удова того слабкодуха, котрий замолоду спився. Допік, що досі боюся на подібного натрапити…
– А наче душевний був чолов’яга. Не одним бокалом пива нас опісля вгостив… – Натомість у приємному спогаді поплив чоловічий голос.
– Ні, а чому ми зупинилися?.. – жінка враз обома долонями ляснула по керму аж стріпонулися пишні груди під білісінькою блузкою. – Ми ж їдемо до ресторану! Там мої працівники повинні влаштувати нам справжній бенкет, бо ми обоє того варті.
Лукерія ввімкнула двигун і машина слухняно рушила горбкуватою бруківкою вузької вулички передмістя. Вона – багата, але самотня жінка вже за кермом подумки зобов’язувала себе назавжди отримати від долі того привабливого чоловіка. А потайний Архип, озираючи обабіч старі особнячки, навіть боявся перед собою визнати, як бажає ту чарівну вродливицю.

Зіновій Федорук.

Leave a Reply

Your email address will not be published.