Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Твори, зібрані у збірці, поділив би на кілька частин. До першої відніс би тексти пісень, написані автором. Другу склали б пісні, створені ним (вже як композитором), серед яких виділяю твори на вірші дружини – Тетяни Дзюби (дуже цікавої та знаної поетки). Третя – це пісні інших композиторів, котрим сподобалася віршотворчість пана Сергія. Четверта – російськомовний доробок. Оскільки кожен із цих пластів заслуговує на увагу, то намагатимуся хоча б побіжно зачепити їх.

І стартую з висловлення думок про римотворчість. Правда, ці міркування є далекими від однозначності, бо діляться на дві частини. По-перше, шанувальників пісенної творчості намагаються привчити до банальності, ретельно (але не завжди) приховуючи її за упаковкою простоти. Натомість у даному випадку маємо щось протилежне. Своєрідне балансування між простотою та поетичною справжністю. «Ти ще струна – не думай про літа, / Ти закохайся в мене у суботу!»; «Це – просто дощ із карими очима, / І ні краплинки я не змарнував».

Гадаю, що дві вищезгадані цитати уже дещо говорять про виражальність поетичних текстів Сергія Дзюби. Тут, між іншим, чи не найбільше кидається у вічі метафоричність думання і дивнющість порівняльності. Адже хіба не приховуються метафоричні зблиски, скажімо, за фразами: «Доля прошепоче нам псалом»; «У долонях зігрію душу»; «Посміхається ніч, як Джоконда»? Чи не доповнюють їх вдалі образності на кшталт: «зморшки падолисту», «домовина іржавої скрути», «трикімнатний окоп», «пілат твоєї муки»? Вражає і різність порівнянь. «Ніби бальзам, роса», «білий-білий, мов крохмаль», «хрумтять приємно гілочки, немов скелети». Ефект сприймання (дуже позитивний!) автор отримує за рахунок використання часток «мов», «ніби», «немов». Водномить у текстах існують порівняння без них: «та море – справжній друг», «ти – зоря вечірня й рання», «і страшно імператору на троні – свята вода виходить з берегів».

Ще одне цікаве питання. Нерідко можна почути думку, що для такого типу римотворів мають бути чужими неологізми та рідковживаності, бо пісня, мовляв, вимагає словесної прозорості. Та це твердження має й зворотний бік медалі. Слово-дивовижність імпонує усім, якщо вона випливає з органічності у тексті. А саме такими є «воднодень», «дощиха», «біденятко», «накумкав»

Тепер – про пласт пісень, створених Сергієм Дзюбою. Себто автором, який, за його словами, не вважає себе композитором. Тут хотів би відштовхнутися від двох моментів. Точніше, зробити наголос на виборі для опісенення творів із нотками глибокої ліричності та творів із помітною дозою гумору. «О, як ти заціловувала болі, / Як серцем вміла вигоїти лід»; «І я блаженно уві сні на Капрі… квакаю».

За всім оцим у мене народилося одне спостереження. Автор не творить автоматично мотив для співпадання з текстом, а обирає лише ті рядки, які зачепили душу. Переконаний, що так воно і мусить бути. Бо слухачі на підсвідомому рівні зазвичай усвідомлюють це і не схвалюють потоковості піснетворення, яка ненаситно ковтає природність. Складається враження, що пан Сергій керується саме цим у своїй повсякденності.

Цей розмисел не покидає мене, коли знайомлюся з його піснями на вірші дружини Тетяни. Особливо подобаються твори «Білі ангели», «Зелений замок». Наведу кілька рядків, які підтверджують це. «І пальці, вмочені в зеленку, тремо. / І вуст підківка, і слідів бароко»; «Ми з планети круглої в небо їхали. / Звісно, білі ангели – діти трішки». (Є вдатності й у інших творах: «Січе вітер листя на тютюн, / Самокрутки палять димарі»; «Якщо душа не сягне голови, / То голова впаде до рівня серця».)

Доторкнулась душа і до гумористичності пісень. Але це почуття у творчості – дворозділове. Бо маємо пісні, які автор створив на свої слова, а також мелодії – на тексти інших. Щодо першої частини, то вона – триєдина.  Скажімо, пісні «Балада про відьму та екстаз» і «Тещенька моя хороша» є такими несхожими одна на одну… Бо, якщо в другій веселість аж грає на поверхні, то в першій за казковістю ситуації приховується іронічність.

А твір «Зима – така маленька, мов японка» є зовсім не подібним на названі, хоч теж пронизаний гумором. Тут (принаймні так мені здається) є кілька нюансиків. Якщо не помиляюся, то так свого часу називалася книга літературних пародій, випущених автором. І те, що літературотворець повертається до старого, – вияв незабування про досягнуті рубежі й оті подолання нових верховин, маючи за плечима багаж колишнього. Однак таке подолання через його нову якість – своєрідне вливання старого вина в новий міх.

Згадаю і про таке. Свого часу у якомусь виданні вже читав «Шлюбні ігрища спецслужб» Олександра Стусенка. (Чесно кажучи, не належу до палких прихильників творчості цього автора – через надмірну заалкоголізованість і гіперсексуальність його пародій. Проте цього разу взяла гору дотепність. ) Чи не тому сплила згадка, що вдало поєдналися гумор та музика?

Веселість пісенних опусів не заграла б повнотою без музичних пародій. І як тут не мовити про пісні «Я продовжую кричати!» і «Балада про музу» – твори, в яких відомий поет оригінально обігрує творива Костя Москальця, Надії Галковської та Миколи Збарацького. Є в них чимало цікавих поворотів думки, в чому може пересвідчитися кожен, вглибившись у тексти. «Навесні не мерзнуть литки, / Зацвіла мітла в сусідки, / І бурулька врізалась в кашкет»; «Я – козачка твоя, я – богиня твоя, / Мій же ти гетьмане, скарб золотенький!» (Можна, звісно, коментувати ці цитати, висловлюючи різні думки. Але не ступатиму на таку стезю. Кожен висновковує сам. Лише скажу, що музична пародія – малоосвоєний жанр. І те, що Сергій Дзюба успішно стартував у ньому, є багатообіцяючим.)

Потребує хоча б невеликої деталізації й питання появи пісень професійних композиторів на вірші Сергія Дзюби. В першу чергу, згадаю про пісні, створені Петром Лойтрою та Миколою Збарацьким. «Ніч на вістрі князівського списа / Срібні зорі забира в полон» (пісня «Зачепився місяць за дзвіницю», слова Олени Терещенко і Сергія Дзюби, музика Петра Лойтри); «І сонця прощально-усміхнений лик / Змітає із площі старенький двірник» (пісня «Поштовий вагон», слова Тетяни Дзюби, музика Миколи Збарацького і Сергія Дзюби). Та не тільки ця співпраця зацікавлює. На порядок денний виходить питання про так зване «пісенне асорті». Отож приємно, що тут співавторами поета стали його дружина Тетяна, Олена Терещенко, Михайло Пасічник, Юрій Бедрик, Роман Скиба, Тарас Федюк, Тетяна Чабан…

А ще, напевно, не може залишитися поза увагою й використання перекладів у пісенних текстах. У даному випадку йдеться про інтерпретації віршів вірменина Гургена Баренца та казаха Галимкаіра Мутанова. (Кожен із цих аспектиків підштовхує до розпросторення думок. Однак сумніваюся в доконечності тверджень, оскільки в майбутньому можуть виникнути несподівані позитивні нюансики, про які нині ще не підозрює поетокомпозитор.)

А завершу цю спробу свого огляду нової книжки розмислами про російськомовність. Вони – неоднозначні. Якщо з політичної точки зору все є зрозумілим (не слід пропагувати мову агресора), то з культурної – це питання не просте. Не можемо скидати з рахунку того, що частина населення нашої держави – російськомовна… Отож частина письмаків і досі перебуває під впливом чужинності, яка волею обставин в’їлася назавжди в кров та почуття. Не бачу необхідності не враховувати очевидного. Не вихлюпнути б дитятко справжності. Саме про це мислиться, коли читаєш тексти Олександра Блока, Андрія Дементьєва, Олександра Кабанова і Петра Пиниці. (Ім’я останнього вперше почув від незабутнього Володимира Сапона, а завдяки панові Сергію, з насолодою прочитав «Ты не ушла – и я не выстоял».)

… І нарешті – про таке. «Примчу на білому коні – 80-та книга Сергія Дзюби. Перед цим були видання поезій, прози, перекладів, публіцистики, літературної критики, драматургії, гумору… Тепер під однією обкладинкою зібрано сто пісень. Промовляння нового? Безсумнівно! А що буде далі? Не впевнений, що автор нам зараз однозначно відповість… Насолода – в чеканні несподіванки?!

Ігор Фарина,

член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких,

м. Шумськ на Тернопіллі              

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.