Пісня про Боднарію, поема «Канівський замок» Северина Ґощинського нарівні з «Гайдамаками» Тараса Шевченка та «Беньовським» і «Срібним сном Саломеї» Юліуша Словацького є найвидатнішими творами про Коліївщину, шедеврами світової літератури.

Пісню про Боднарію («Ой на горі на високій там пилія грала») Володимир Гнатюка записав у 1895 році від Тимка Веклина у с.Хітарі Стрийського повіту на Львівщині. Вона увійшла до книги «Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка» (К., «Музична Україна», 1971, упор. М.Яценко), оригінал зберігається в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Т.Рильського, ф.28-3, од.зб.414а, арк..67).
Спершу наведемо цю пісню:
Ой на горі на високій там пилія грала,
А молода Боднарія цілу ніч гуляла.

Била в неї сусіди ця, повіла ї стиха:
– Цікай, цікай, Боднарія, не входи ся в лихо.

Утікала Боднарія шунами-лугами,
За нев, за нев два жомніри з ясними саблями.

Та єден ї та погонив та й ї приголубив:
– Та не втікай, Боднаріє, наш пан тебе любив.

Утікала Боднарія попід химку, химку,
Як ізмірив, так устрілив пан Каньовський з ринку.

У нашої Боднарії чорні черевички,
Куди везли Боднарію – кирвавії річки.

У нашої Боднарії фартушки, мережки,
Куди везли Боднарію – крива вії стежки.

У нашої Боднарії понад чоло кучері ся звили,
Куди везли Боднарію – кирви ї ся ллили.

А як дали Доднарині матері (те) знати,
Почала (йа) Боднарівна-мати умлівати.

– Ей цить, мати, не умліва сама-сь завинила,
Що ти мене, молодейку, на ігру пустила.
У пісні звучить мотив нещасливого кохання пана, губернатора Канівського замку до кріпачки. Пан Каньовський кохає селянську дівчину, а вона гордо відкидає його кохання і готова піти на смерть, щоб лише з ним не жити, після чого він її вбиває, що призводить до гайдамаччини. Це відома пісня про Бондарівну, яка має більше 30 варіантів, поширених в Україні, Білорусі, Польщі, напр., один із них «Ой в містечку Берестечку» вміщений у збірнику «Історичні пісні» (К., 1970). Вони відрізняються між собою і місцем події (Берестечко, Богуслав, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Городенка, Бучача ін.), і поетикою. Пісня надихала багатьох митців: Іван Карпенко-Карий, Федір Заревич написали драми «Бондарівна», Леся Українка теж мала намір створити драматичну поему, зберігся її план. Музична обробка сюжету належить Миколі Лисенку, Станіславу Людкевичу, Олександру Нижанківськом та ін., а Михайло Вериківський створив перший український балет «Пан Каньовський».
Є ще один твір на сюжет пісні про Бондарівну – поема Северина Ґощинського «Канівський замок» («Zamek Kaniowski»). Северин Ґощинський (1801-1876) – яскравий представник «української школи» в польському романтизмі. Він народився в селі Іллінці недалеко від Умані, на тодішній Київщині (тепер – це Вінницька область). Навчався у різних школах Славути, Межиріччя, Віннниці, а в старших класах – у василіанській школі в Умані. Тут познайомився з Міхалом Грабовським та Богданом Залеським, які підтримали його поетичний талант, згодом виїхав до Варшави.
В Умані жила пам’ять про жорстоку різанину найкривавіший епізод гайдамацького повстання 1768 року. Ці історичні події він поклав в основу своїх творів «Бенкет помсти» і «Канівський замок». Останній твір літературознавчі називають ґотичною поемою. Ґотика найчастіше виступає синонімом страшного, жахливого, надприродного, асоціюється із фантастичним сюжетом, що поєднує в собі, як правило, розвиток дії у незвичайних обставинах і реалістичність деталей побуту, описів, гостроту, напругу, кошмарність. Тобто є всі підстави вести мову про впливи ґотичного роману на такі твори.
Ю. Ковалів у «Літературознавчій енциклопедії» (К., 2007, т.1) дає таке визначення ґотичного роману: «Характерними елементами його сюжету були похмурі, містичні демонічні сцени, які відбувалися зазвичай у занедбаних ґотичних замках із привидами, кровоточивими статуями та портретами, потаємними голосами тощо. Найпопулярнішою фабулою було відновлення чесного імені незаконно упослідженого персонажа, яку доповнювали еротичні мотиви та спокуси дияволом; сюжету властиві гострі колізії, тривожне навіювання, поєднане з натяком, інтригою, погонею, діями, що розгортаються часто місячної ночі, іноді під час грози, викликаючи страх, душевне напруження». Взірцями ґотичного роману є твори «Ватек» В.Бекфорда, «Удольфські таємниці», «Італієць» Анни Радкліф, «Монах» М.Г.Люїса, «Франкенштейн» Мері Шеллі, «Мельмот-блукач» Ч.Метьюріана, «Закоханий диявол» Ж.Казота, «Дивна історія доктора Джекіля і містера Гайда» Р.Л.Стівенсона, «Дракула» Б.Стокера, «Розповідь про привидів» М.Р.Джеймса, «Старі дами», «Портрет рижого чоловіка» Г.Волпола, «Мандрівний гріб» Л.П.Хартлі, «Тіт Гроун», «Горменгаст», «Тіт один» М.Піка та ін. Впливи ґотичного роману відчутні і в українській літературі: анонімний твір кінця ХVІІІ ст. «Марко проклятий», «Вій» М.Гоголя, «Чортова пригода» Марка Вовчка, «Мертвецький великдень» Г.Квітки-Основ’яненка, «Проклятий Марко» О.Стороженка, «Вогняний змій» П.Куліша, «Терен на нозі» І.Франка, «Старий двір» Б.Лепкого, «Рожа» Наталі Кобринської, «В старих палатах» Надії Кибальчич, «Фантазія» Г.Хоткевича, «Хованець» Вал. Шевчука, «Московіада» Ю.Андруховича, «Ласкаво просимо в Щуроград» Ю.Винничука та ін. До цього ряду належить і поема «Канівськмий замок» С.Ґощинського.
Ґотична поема – це поема, оповита атмосферою жахів і таємниць, вона пов’язана із «проклятим місцем» і експлікує контакти героїв із потойбічним світом, у цьому творі, як слушно зауважив Р.Радишевський у первісній перспективі і явище Коліївщини, і світ людей постають як розгул диких, стихійних природних сил, як прояв «нічної» сторони життя людської душі.
Кривава трагедія гайдамаччини схвилювала уяву письменника. Ще будучи учнем, він у 1819 році пише «Спів про уманську різню» («Śpiew o rzezi humańskliej»), а в 1824 році, у маєтку Креховського, у Лещинцях, та в домі Міхала Грабовського, у с.Олександрівці, завершує поему «Канівський замок», фрагменти якої опубліковано в 1827-1828 роках у «Dzienniku Warszawskim», а окремим виданням твір вийшов у 1828 році, у Варшаві. Поет скористався з поширених в Україні народних переказів про гайдамацьке повстання 1768 року, у новий спосіб використав український фольклор, майстерно передавши народні уявлення про зв’язки світу земного і потойбічного, людини і природи. У своїй біографії автор зазначав, що прочитав у 1820 році у французькім або польськім перекладі деякі поеми Байрона, такі як «Чайльд Ґарольд», «Корсар», «Облогу Коринта», у 1822 році вивчав німецьку мову за творами Шиллера, а в 1826 році знову читав по-французьки, окрім Шескпіра, Мура, Вальтера Скотта, Шиллера та Байрона.
Події «Канівського замку» збудовані довкола долі козака Небаби, який прилучається до повстанчого загону отамана Швачки, щоб помститися управителю канівського замку, бо управитель підступно забрав у нього кохану Орлику. Швачка підпалює замок, у ньому гине Орлика, вбивши свого чоловіка, а Небаба після програної битви з польським військом гине на палі на околицях Канева. Небаба змальований як козацький отаман, йому притаманні риси байронічного героя – бунтівника, совість якого обтяжена скоєними злочинами (він збезчестив і замордував божевільну Ксеню, вона стає уособленням фатуму і переслідує героя аж до смерті). Володимир Гнатюк підкреслює: «Перше, що нагадує чи повторює зовні Байрона, це конструювання сюжету. У Ґощинського любовні відносини розгортаються у плані словесної тріади Байрона – коханець, коханка й антагоніст – що так міцно утверджена англійським поетом у його східних поемах. І, таким чином, Небаба повторює своїх англійських прототипів – гяура, корсара, Селіма, так само як Орлика героїнь – Лейлу, Зулейку, Гульнару, а антагоніст губернатор Гасана, Яфара, Сеїда. Як і в Байрона, нещасливий коханець зв’язується зі злочинними елементами. Поему переповнено жахами, якими рясніють байронівські події. Герої – люди високого напруження пристрастей, їх натурам властивий демонічний настрій» (Гнатюк В. Українсько-польська правобережна романтична література. Вибрані праці / Гол. ред. і упор. Ростислав Радишевський. К., 2008, c.144-145). У творі виступає подвійна мотивація подій: суспільна ґенеза революції поєднана з фаталістичним поясненням долі людини, приреченої на зло, яке виступає активною силою, постійно загрожує світу, особливо в індивідуальних та групових спалахах бунту і кари. Поема написана в дусі «естетики страху»: події відбуваються серед крові, пожежі, ґвалтів, мародерства, розгнузданості людей, пекельної ірраціональної стихії.
Твір, у якому Северин Ґощинський, як про нього сказав Адам Міцкевич у паризьких лекціях, «якби підклав вогонь під давню споруду («jak gdyby podłożył ogień pod starodawny gmach») поезії, своєю екзистенційністю збудив заворушення й обурення серед класиків і прихильників селянської моделі нараційної літератури, заслужив високу оцінку критикаів, зорема мавриція Мохнацького. Разом із «Марією» Антонія Мальчевського і «Конрадом Валленродом» Адама Міцкевича поема належить до найвидатніших польських творів ХІХ ст.
Критиків насамперед цікавило, наскільки твір збігається чи розходиться з історичними подіями Коліївщини. Із яких джерел черпав Ґощинський свої історичні відомості до «Канівського замку» – не відомо. Поет знав історію уманської різні й навіть написав 1819 р., як ми уже казали, «Спів про уманську різню», який до нас не дійшов, а в збірнику своїх творів, що вийшли у Львові, 1838 р., додав до поеми нарис «Кілька слів про Україну та уманську різню» («Kilka słόw о Ukrainie і rzezi humańskiej»). У «Нотатках до моїх мемуарів» («Zapiskach do moich pamiętnikόw») автор пояснює, що скористався фактом повстання гайдамаків, коли вони захопили Канівський замок, зруйнували і спалили його. Образ Швачки та пораненої ножем Орлики, котра полишає за собою сліди крови на стінах, поет узяв із переказу. Переказ свідчить, що «жінка замкового губернатора, піймана козаками й уже ранена, була в силі ще вихопитися від них, а втікаючи перед їх погонею по кімнатах та замкових валах, щораз слабіша, спиралася на стіни», полишаючи на них криваві сліди, «поки не дігнали її й накінець не вбили». У нотатках Ґощинський не пише про «канівський бунт», а описує один із трагічних епізодів під стінами Канівського замку.
На думку вчених, історичну основу твору взяв поет не з історичних документів, а винятково з усної традиції. Історичні відомості про канівський бунт, акти слідчих комісій з’явилися пізніше. Донедавна всі черпали відомості про Коліївщину лише з актів військово-судової комісії в Кодні, т.зв. Кодненської книги, сьогодні ж доступні також документи слідчої комісії, що вивчала гайдамацьку справу в Київській губернській канцелярії Воєйкова. Богдан Суходольський, автор монографії про Ґощинського, каже, що «єдиною історичною правдою» в «Канівському замку» «є сам факт здобуття замку в Каневі – й ніщо більше» (Suchodolski B. Seweryn Goszczyсski. Zycie i dzieła. – Warszawa, 1927, с.114).
У контексті матеріалів про Коліївщину, віднайдених Осипом Гермайзе (Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів // Україна, кн..1-2, 1924, с.64), стає зрозуміло, що Швачка замку в Каневі не здобував. Ім’я Швачки Микита, а не Яків, як досі пишуть за Шульгиним. У правобережну Україну прийшов він із Запоріжжя 1767 р., восени, продавати сіль, там зимував, а опісля пристав до Залізняка. Чи був Швачка «першим з-поміж міщан Канева», можна сумніватися; він був безземельний і займався чумацькою торгівлею. Опис особи Швачки в поемі збігається із судовим описом. Швачці було 40 років, росту був малого, волосся в нього було темнорусе, очі ясно-карі, обличчя подовгасте. Можливо, він був трохи сивий, «молодий рум’янець заливав усе обличчя», в боях міг придбати «чорний шрам», при 40 роках і малому зрості міг бути «тілом важкий». Міг також «келихом занадто зогрівати себе». Поляки, очевидно, зненавиділи Швачку. Народ співає про нього: «Ой вивішав жидів, ой вивішав ляхів та на панських воротях!».
Швачка був жорстоким, через те його психологічний портрет пера Ґощинського правдивий. Щодо головного героя «Канівського замку» Небаби, то в реєстрі гайдамаків такого прізвища нема. Проте під Небабою поет має на увазі Неживого. Прізвище «Неживий» не підходило автору, через те він змінив його на «Небаба». А втім фізичний і духовний портрет цього персонажа відповідає історичному прототипові.
Роман Небаби з Орликою є плодом фантазії поета, у якій основну роль відіграли несвідоме та архетипна пам’ять. Мотив проколення у сні ножем ненависного чоловіка автор міг запозичити з поеми «Корсар» Байрона, а може, як вважає С. Віндакєвич, із повісті «Ламмермурська наречена» («The Bride of Lammermoor») Вальтера Скотта. А Юліян Кжижановський, не заперечуючи, щоправда, впливу лектури на ґенезу цього образу, пов’язує його трагізм із мандрівним мотивом із популярної візантійської новелістики, що стала джерелом саги про Олафа й Ґудрун та переказу про Володимира й Рогніду, адже остання також хотіла проколоти у сні Володимира (Krzyżanowski J. Tragedia Orliki // Ruch literacki, 1935, № , с.97-102). Небабу-Неживого поляки не спіймали в битві під Мошнами й, звісно, немогли посадити на палю, бо такої битви на той час зовсім не було, Швачка також не згинув у полум’ї Канівського замку. Неживого арештував підступом московський полковник Чорба. Швачку піймав московський підполковник Брінк недалеко Богуслава, про що згадує й народня пісня:
А москалики, да не дурнії, да розуму добрали:
Ой, насамперед батька Швачку із осаулою до купи зв’язали.
Ох, ізв’язали, да попарували, да на вози поклали,
Із Богуслав’я до Білої Церкви їх у неволю забрали.
Обидвох ватажків судили в Києві: били їх кнутом і, «вирізавши їм ніздря й поставивши на лобі та на щоках указні знаки, заслали в Нерчинськ на вічну каторгу» (О.Гермайзе).
Северин Ґощинський у поемі «Канівський замок» змалював переконливий, хоча й містичний епізод Коліївщини, одначе не сам історичний образ був його метою, – стосовно «минувшини зайняв він активне становище й дав своїй поемі ідеологічний засновок, у її основу вплів соціально-політичні ідеї супроти сучасности» (Мочульський М. Гощинський, Словацький і Міцкевич як співці Коліївщини. Львів, 1936, с.20). Ґощинський, добре знаючи селянську душу й тяжке життя кріпаків, розумів, що селяни, поки не будуть вільними, не лише не візьмуть участі в польському повстанні, але можуть повернути коси та піки проти польських панів і повторити Коліївщину:
Буйні учти, час негоди!
Кваптесь, сироти свободи!
Помста зве на бенкет згоди,
В помсті наші всі надії,
Помста – це знамення наше,
Гляньте, я тримаю чашу,
Сльози в неї ллю й тоді я
Крові зачерпну доволі –
Це напій, що нам зашкодив!
Це ж віки його в недолі
Із сердець й очей народів
Крапелинами сочили,
Щоби мсту колись вчинили,
Ми ж на помсту зберемося,
Сліз і крові нап’ємося.
(тут і далі переклад Ростислава Радишевського).
Ґощинський болів серцем за справедливість і свободу:
У кого батька закатовано різками,
Чию дружину уподобав хтивий пан,
У кого любу доньку зґвалтував тиран,
У кого наречених забрано панами,
За болі батьківські, за смуток материнський,
За зганьблених дітей, дівчат, за плач сестринський,
Я заклинаю вас і кличу поіменно,
Хай кожен виступить і стане біля мене!
Або:
Хто у в’язницях панських помирав щоденно,
Хто в холоді голодний, мов щеня погане,
Служив панам і змарнував свої літа,
Кому найбільш болить від цього рана та,
За кривди й злочини хто хоче відомстити
І лиш тоді на волі зможе жити,
Зову помститися за горе і біду!
Хай той за мною йде, куди я поведу!
Спокусливо проаналізувати історичні контексти твору, у яких фігурує Іван Ґонта, звісно, вони заломлені крізь призму українського фольклору. У передмові автора «Кілька слів про Україну та уманську різню» сказано:
«Дідич Умані Потоцький написав Ґонті, що подарує йому два села, якщо він утримає своїх козаків у послуху й захистить Умань. Цього листа мав передати дехто Младанович, який завідував майном Потоцького. Він розпечатав листа, прочитав, і, спокушений щасливою можливістю одержати два села, приховав обіцянку Потоцького й узяв на себе всю оборону.
Тим часом Залізняк наближався. Повсюдний жах, який розпалювався постійними чутками про неймовірні жорстокості, тримав нещасних втікачів за стінами укріпленої Умані. Ґонта налагоджує стосунки із Залізняком і виїжджає йому назустріч за три милі від містечка Соколівка. Надвірні козаки були поставлені в полі для заслону міста. Недовго тривала непевність зачинених в Умані. Козаки Залізняка, або, як їх називають, гайдамаки, з’явилися з боку ліска, що звався Греків, і стали табором. Ґонта разом із своїм загоном переходить на бік гайдамаків. Тільки тоді зрозумів Младанович всю безглуздість свого вчинку і нелегкість оборони. Він стримує Ґонту обіцянками Потоцького. «Вже пізно!» – сказав Ґонта» (Ґощинський С. «Кілька слів про Україну та уманську різню // Польські романтики «української школи». Антоній Мальчевський, Северин Гощинський, Юзеф Богдан Залеський. Гол. ред. і упор. Ростислав Радишевський. К., 2009, с.335).
У поемі раз-по-раз натрапляємо на згадки про Івана Ґонту:
Частіше в натовпі почуєш ненароком:
«Чому не йде він в замок, що стоїть під боком?
Чому тоді, коли і Ґонта, й Залізняк
Бенкет вже встигли всюди розпочати жвавий,
Він захопився лише думкою, лайдак,
З’єднатись з ними? То чому ж лежиш, плюгавий?».
Або ще один епізод:
Уже по Каневу жахлива вість летіла
Про те, як вирувала Україна ціла,
Як Умань зрадним Ґонтою було здобуто,
Як там лилася кров, як там вбивали люто.
Здавалось, що ляхів там пекло доганяло,
А щоб сховатися – було землі замало.
Або:
Та повернувся пан із добрими вістями.
Лиш з старостою канівським поговорив,
Одразу ж відпроваджено аж два загони:
Один направлений, щоб Швачку оточить,
А другий – просто в Канів йде для оборони.
Пан воєвода з Ґонтою покінчив бій,
Навколо ширень наставив тисячами,
І око провиддя вже зійшло над нами,
Щоб указати кінець сваволі грішній цій!
У польській літературі з’явилося багато творів про Коліївщину, та «Канівський замок» вигідно відрізняється від них тим, що автор не змальовує гайдамацький рух як розгул злочинних елементів, він кількома влучними готичними мазками показує справжнє історичне тло, що мало трагічні наслідки. Р.Радишевський підкреслює: «Образ України в цій поемі є настільки яскравим, сугестивним, що багато поетів пробували її наслідувати, а самого Ґощинського критика визнала одним із творців «української школи» польської поезії. Обираючи тему кривавої різні й показуючи в такий спосіб збунтовану козацьку Україну, Ґощинський переслідував глибоко пізнавальну мету Коліївщина стала для поета, як і для інших романтиків, тією екстремальною подією, яка могла привідкрити сутність людської природи в чистому вигляді, в усій її дикості, не зіпсутій культурними впливами» (Радишевський Р. Гайдамацька Україна в «Канівському замку» Северина Гощинського // Радишевський Р. Полоністичні та порівняльні студії. К., 200, с.116).
Отже, підсумовуючи, можемо сказати, що при всіх дискусіях довкола поема «Канівський замок», твір містить у собі елементи ґотичного канону і збудований за циклічною схемою, котра свідчить про ситуацію рівноваги двох світів, її порушення й відновлення. Події відбуваються у «проклятому місці» – замку, де й переплітаються елементи земного і потойбічного (згадаймо хоча б видіння божевільної Ксені, яке переслідує Небабу). Організація простору також відповідає циклічній схемі розвитку сюжету, комулятивному ланцюжку подій із схожою основою, коли герої із звичного світу переміщуються у чужий. Співвідношення реального й фантастичного визначає основний комплекс мотивів і сюжетну структуру. Твір багатий на перипетії та ірраціональні ефекти, йому притаманні такі риси, як екзистенційність, трагізм, містичність. Пісня про Боднарію, поема «Канівський замок» Северина Ґощинського нарівні з «Гайдамаками» Тараса Шевченка та «Беньовським» і «Срібним сном Саломеї» Юліуша Словацького є найвидатнішими творами про Коліївщину, шедеврами світової літератури.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.