Ми часто їздимо в гості до моєї двоюрідної бабусі Галі в село Дівички, що на Київщині. Їй вже 81 рік, та, спостерігаючи за нею, і не скажеш: жвава, завжди усміхнена, працьовита. Ніколи не скаржиться на тяжку працю. З ранку до вечора порається на полі чи по господарству, клопочеться біля печі. Де в неї беруться тільки сили?

Переступаю через поріг хатини і перше, що бачу це щасливі бабусині очі, повні щедрості і теплоти. Бабуся з любов’ю запрошує нас присісти. Не встигаю збагнути, як вона вже починає наставляти на стіл, метушитись, поратись коло печі, діставати чавуни та горщики, заклопотано бігати, згадуючи де стоїть чи варена картопля, чи млинці. По хаті розвіявся ніжний аромат печених страв. Чому для неї так важливо, щоб всі були нагодовані? Тільки тоді, коли бабуся Галя побачить, що всі наїлися, їй стає легше, спокійніше і вона починає розповідати новини, які трапилися в селі, чи розпитувати як у нас справи. Ми зачепили тему дитинства баби Галі. Вона ледве його пам’ятала. Зате в її пам’яті чітко викарбувались спогади про голодний 47-ий рік. Навколо повисла повна тиша і всі з цікавістю слухали її.
– Так. Було таке… Сухо було. Земля була, як камінь. Неврожай. Такий неврожай: отакісінька картопелька вродила, розміром з квасолинку. Чи шість, чи сім корзинок (я точно пам’ятаю) картоплі я принесла з городу. Не вродило… І люди ж вмирали од голоду. Мені тоді було дванадцять років. Я його уже і забула, як воно було, але знаю, що мати, мабуть, разів чотири з’їздили у Западну. Там урожай був, там можна було купить продукти, або обмінять на одежу, на чоботи, на рушники, скатерті. Пам’ятаю, батько з Німеччини привіз якісь одрєзи, так мати туди забрала. Перший раз же поїхав на Западну батько, а тоді заслаб, відкрилися фронтові рани, і нікуди більше, ледве назад довезли. А на другий раз, мати каже: «Ні, поїду я». І оставили мати самих мене, Федю, Ваню і маленьку п’ятимісячну Парасочку. А дядько Павло віддав нам свою козу, і я годувала Парасочку козиним молоком. Мене залишили за старшу. Старшу на хазяйстві. Так ото ми в чотирьох самі себе і годували, і господарювали, бо батько ж хворий… – На хвилину баба стихла, та згодом мовила хвилюючись. – А один день він обійшов весь двір, весь город, привів козу, ліг на печі … А вранці попрокидалися так батько сплять…і Парасочка спить… А ми такі ніби дорослі: «Ану зараз їсти наваримо самі». Розтопили в печі, натерла я тієї затірки, наварили. А тоді ж до батька: « Тату, тату… Вставайте снідати». А він заворчав, а не встає. І не можемо ми його збудить ніяк. Полякалися, – бабин голос забринів. – А я й кажу: «Біжи, Іван, до баби Насті.» Прибігли. А батько вже й не ворчить…Так він і вмер уже. Не стало батька…Що ж робить?! Послала я Івана у село до баби Онисії. Так баба Онисія живенько побігла у колгосп, щоб виписати якої-небудь їжі. Тоді прийшли плотники, почали стругати дошки та робити труну. А ми плачемо… гірко плачемо за батьком…та те, що матері немає вдома… Як же без матері та ховать? – по бабиній щоці покотилася ледь помітна сльоза, та вона її хутенько витерла рукою, – вирішили ховать все одно хоч і без матері. Ми знали, що мати має скоро приїхати, але не знали коли. Попросили сусідського парубка на шляху чергувати, і він цілий день і пів ночі виглядав і дождався. Мати приїхали аж в дванадцять часов ночі. Привіз її Василь зі шляху кіньми. Мати голосить, ми плачемо… А на ранок почали готувати поминальний обід. Мати ж всього привезла: і картоплі, і борошна. Нам би хватило на довго. Ой, я як здумаю… Мені дуже запам’яталося, що стіл на похоронах був аж від хати і до воріт. А в нас двір був довгий-довгий. Усі люди з села йшли на похорон. А чому ж вони йшли то? Бо їсти ж хочеться! І все те, що мати привезла із Западної люди з’їли на поминках. І знову ми залишилися голодні і холодні. От мати дев’ятини одбули і поїхали знову, нас покинули самих. Тільки баба Онисія навідувалась. А вже як вернулися мати, то через деякий час Парасочка захворіла. Я й старалася без матері і годувала її козиним молочком, та мені самій було всього дванадцять. Мати за нею дуже побивалася, та померла наша Парасочка, – бабині очі знову заблищали від сліз. – Під кінець літа у нас уже було трохи їжі з нового врожаю. Вродила картопелька та, що ми садили лушпайками та вічками, бо не було більше чим садить. Сараї та погреб стояли пустими… То був страшний рік… Їсти хотілося постійно.
– А що ж ви їли, бабо? – тихим голосом запитала я у бабусі.
– О-о-о, не те, що зараз, не те, – баба посміхнулася. – І лободу, і кропиву, і борошно заварене в воді, затіркою зветься. Ото візьмеш муку та уллєш трошки водички, а тоді шуруєш його, щоб такі шурувалочки вийшли. А за селом на дубині були кагати гнилої картоплі, може вони вже годів з два лежали, покинуті колгоспом. Так вона погнила. І люди вже як добилися до неї, то набирали та їли. І ми їли її. Отак візьмеш картоплину ту, обчистиш її, так воно біленьке всередині. Ото таке…
– Бабо, та хіба ж не було в магазині чого купити?
– Було. Тільки ж не було за що купить! Грошей не було. За роботу в колгоспі матері записували трудодні, на них в кінці року видавали продукти. Мати цілий рік робила на полі не покладаючи рук цілими днями, а додому на собі сама принесла клунок борошна. Ото і весь заробіток. А щоб купити в городі борошно, то пуд (16 кг) коштував 900 рублів. Ото так.
Як баба закінчила розповідь, я ще довго сиділа і обмірковувала сказане. Згадала, як дід Федя раз у раз плаче, коли немає на столі хліба. Згадала його страшне дитинство. І тільки тоді я зрозуміла, чому для баби Галі так важливо, щоб всі були нагодовані, і чому вона завжди так метушиться, припрошуючи нас до столу. Я ще раз заглянула у бабині очі, тепер мені вони здалися не такими чистими і ясними. В її очах все ж таки є відбиток смутку і горя, років її дитинства. Як я відразу його не помітила? Може все замаскувала посмішка?

Катерина Корнєєва, 
м. Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.