Якщо робити екскурс в історію української поезії, то, мабуть, варто нагадати, що у 80-х роках популярною була тема про «сповідальність» і «метафоричність» віршованого слова. Хоч чимало версифікаторів того часу плідно працювали на перетині двох течій. Був серед останніх й Ігор Фарина, добірки віршів якого тоді вряди-годи з’являлися у різних виданнях.

Минули роки і поетичний турнір «сповідальників» та «метафористів» змінив поєдинок «традиціоналістів» й «постмодерністів». І знову можемо казати, що деякі віршарі балансують між двома підвидами лірики.
Вимога часу? Веління душі? Важко (а, може, неможливо?) щось точно ствердити. Та не бачу у цьому трагедії. Головне, що маємо вірші Ігоря Фарини, в яких крізь апокаліптичні віяння доби прориваються нотки небайдужої залюбленості у довколишність. Хіба це не є дивом?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
м. Кременець

Ігор Фарина

ДИВОСВІТТЯ

Дощ
дощ листопадний зморшкуватий
упевнено навколо пада
дерев протези омива він
бо мусить все ж на них зіпертись
у парку холодно – пустельнім
повітрям передзимним диха
від насолоди сміючись
але ніхто із гнізд самотніх
його захоплення не бачить
й він плаче як мале дитя

Осінній ліс
лисичої нори хитросплетіння
і тиша поруділої трави
прошкую лісом й таїна коріння
мені чомусь не йде із голови
ще ранок але суть його пізнати
не допоможе і майбутній сніг
якщо не упірну в дивакуватість
слідів бентежних до лисичих лігв

***
балакали що день не здожене
й коли ураз стемпує власний біг
адже його палання вогняне
погасить несподіваності сніг
брестиму через попіл до мети
і кров землі плистиме внутр очей
заманює мене щоденно йти
незнане ще

* * *
димистий закрут горами скака
і дмуть вітри надривисто зі світу
поблідле сонце над плаями світить
тримаючи карпатськість у руках
яка і у щілини заповза
отруйне зілля у криниць циганить
для щік своїх бадьористі рум’яна
щоби на смерть не обпекла сльоза
у люльку згуків заглядає час
шукаючи нетлінності для нас
бо лише так узнає про безмежжя
і гострих вій смерекові голки
не повелять побігти навтьоки
душа та дим заплили в безбережжя

* * *
на склі раптово відбились лики
і мерехтіння їхнє тонке
несхарапуджене та хитке
усім відкрило незглибно – близьке
угору рветься злющість оскальна
та утече в потойбіччя звір
коли збагну невідомість мір
на склі заглибленість ідеальна

* * *
непереможене тепло
чека на шал тепла
і проганя від себе зло
свавільністю незла
все прислухаюся до лун
та незмовкання крил
бо зве невідання валун
у нелінивість сил
жертвоприношення моє
продай комусь за гріш
коли не йтиму за своє
жагливо босоніж

* * *
сопілка пісню сонечка пасе
й гніздо для неї вистеляє небо
веснянка перекинула шкереберть
осине невгомоння над шосе
лічбує свої кроки браконьєр
в слідах дощу у пору високосну
і на любові поле дикоросле
очима болю зирка світлість ер
тінь птаха мед туману сніп іскрин
дармовий ключ люципера полин
обламаного берега безодня
храм у собі будує шлях човна
і не уб’є противна німина
сопілки душу що не від сьогодні

* * *
хрумкі світи очеретинні
у них позірності нема
і до них зайти повинен нині
їх взнавши фібрами всіма
вони заложниками гриму
покликали на світло рамп
самі ж фривольно і незримо
неболотистий ставлять штамп
сніжниці подих ледь вловимо
розпросторивсь у тишині
в сумних світах очеретинних
не листопаднієш мені

Раптове
дивосвітим обоє
хоч нема ще весни
обплітає днів хвоя
нерозділені сни
туманіє усюди
підступається страх
та без цього не буде
гордоструму в очах
оджерелення струму
межи нами світа
і охрещений вітром
вилітає дня птах
двоє нас у безмежжі
слуха часу виття
утіка обережність
непочатку життя

м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.