«Є час акумуляції і мовчання, а є час приговорювання відтінків душі. Коли хочеться ділитися і випромінювати щось світле, аби потім знову мовчати і набиратися сил. Якась така періодичність душі, так воно влаштовано, здається..», – розмірковує золотопекторалівка, молода письменниця Іванна Стеф’юк і ділиться новими віршами, які «хочеться говорити».

****

А не бачила ніколи,
Тільки дивно сниться,
Як у сивім Черемоші
Купається трійця*,
Як ардан-вода говорить,
Як їй світять зорі…
То невидиме до серця
Знаками говорить.
І різьба карби лишає,
І душі не зимно,
Цілий сон собі говорю
З предками старими.
.. Вони гасять тричі трійці,
Воду переходять.
Пахне хата талим воском,
Спогад ворохобить

*мова про традицію гасити трійці-свічки після освячення йордарської води

****

Мені серце затерпло…
А тепло,
Так тепло
Світало,
Що стікало проміння
З дерев
Та в сорочку мою…
Як живеться таким,
Що їм віку земного – замало?
Як живеться таким,
Що вмирають на кожнім краю?
І що родяться тут же.
І в досвіток входять червоний,
І стають так під небом –
І сонце руками беруть…
– Помаліше тут будь.
Але… знаю сама, що не годна.
Ненормальній такій мені хмари уберю несуть.
Розтікається ранок.
Збирається в дивній краплині.
Глухо тьохкає серце,
Мосяжно ся мінить трава.
.. По великому світі побігла маленька людина,
І в високому небі затерпли майбутні слова.

****

Малюється вечір –
Хмарами від руки,
Забути його з роками нам буде важко.
Сідаймо під небо, дивімся на ці зірки,
Хай серце собі тріпоче, як тепла пташка.

Бо світ завмирає,
Зоряна круговерть,
І є щось таке, давніше за навіть хмари.
Одним замість ночі – сон, ну а іншим – смерть,
Ще іншим – сузір’я старі пізнавати в парі.

.. І дихає осінь, і … спиняється час,
Кусає за душу ліжником саморідним.
Ми в небо дивились,
Небо, глибоке, на нас,
А з нього звисали зорі у гронах срібних.

****

Народження

А початок морозяний.
Лущиться гола душа.
Гаптували вітри їй уберю,
Несли на мечах,
І по хмарах ступали,
І хмари лиш рідли, і – все….
Це – поріг неповернення,
Днина сорочку несе.
Таку білу, цирковану,
Ніби і лю’дську, таку,
Що сховаєш в ній душу,
Малу, безборонну, гірку,
Серединку горіхову.
І затамуєш жалі,
Віджиєш…
На прадавній, аж сивій землі
Сніжно
Й затишно…

***

Бралося інеєм серце ображене,
Дихало снігом.
Паморозь, паморозь гори мережала,
Травами бігла.
Це – листопадна рапсодія, пошепки.
Це – інтермеццо.
А сентименти назвемо як?
Мабуть, що
Вадами
Серця.
Дещо привиділось,
Дещо надумалось,
дещо наснилось.
Серце ходило відкрите по осені,
Та й застудилось.

****

А ми одної крові, вовчику.
Побігли…
І ліс минув, і сніг минув.. Ми де?
Пташки галузу висохлу присіли,
А місяць-дармовис зірки краде.

Підкинули монету – пощастило,
Ми знову біжимо, ми знов живі.
Ти чуєш, вовче? Вже скінчилась сила,
Та ж чуєш, сивий? Відчай в голові…

Паде зима. І сніг, і сніг, і ми в нім.
Я впала би – та вовк ще мій біжить.
Що, братику,
Як жити в світі дивнім?
Коли душа
Щемить,
Щемить,
Ще мить…

Та попри сніг, ми все ж одної крові.
І бовтається місяць-дармовис,
Болить цей світ незвиклим до любові,
А нам з тобою – справжній він якийсь.

*****

Яворівський етюд

Витікала вода
Із гірської долоні.
Неба хмари солоні
Переходять в туман.
І з прадавніх вершин,
Де тамована глиба,
Бог пустив свої риби
Та в ріку.
Сам-один
Він лишився на хмарах,
Хмари збились в отари,
Хто веде їх?
Зи-ма…
А ліси – як кове’рці…
В смерековому серці
Зародилась ріка.
Ще мала, замілка.
Молода (того чиста).
Гори, ткані пасисто,
Так велично мовчать.
Благодать…

****

Як небо хитнулося раз золоте –
То афини сивно
З мохів показалися
Нам, молодим,
І нам було дивно.
Бо ранок леліткою блиснув,
Ліси
Йому мерехтіли.
Насиляних афин тугі пацьорки’…
Розмова невміла..
І ранок – не ранок,
Бо небо таке,
Бо ліс,
Бо…
а най це.
Вистукує серце мале-трепітке’,
Як в зайця,
Як в зайця.
Де родяться афини
Й камінь росте,
Де гори
В туманах,
Всміхається небо –
Таке золоте,
Аж.. банно.

Автор фото Руслан Трач

Leave a Reply

Your email address will not be published.