Відеокадри, як один із військових, звільнених 31 січня з полону, виходить з автобуса і усміхнено падає на рідну землю, облетіли усі канали й ефіри, а мені вони були по-особливому радісними і до сліз трепетними. Це мій учень Андрій Степанов!
Із уже такими дорослими дітьми мого єдиного в учительській долі 1-Б класу Новодністровської першої школи ми цих майже два роки ворожого полону – 21 місяць –неодноразово передивлялися чергові фото- і відеокадри, коли на рідну землю поверталися наші хлопці й дівчата, але щоразу, ковтаючи сльози, з вірою та підтримкою чекали і молилися за Андрія. А у спогадах линули у незабутні веселі моменти зі шкільного дитинства, коли непосидющий Андрійко, харизматичний і усміхнений, завжди був у центрі усіляких подій.
Іще до повномасштабного вторгнення я створила у фейсбуці групу «Мій любий 1-Б», і Андрій там неодмінно першим раз по раз з нами вітався: «Доброго ранку! Ми з України!»
Поява один за одним репортажів з місця події 50-го обміну полоненими змусило спочатку затамувати подих і вдивлятися в кожнісіньке обличчя, а потім просто розридатися щасливо, побачивши уже відомий тепер усім момент: Андрій виходить з автобуса і падає на землю, усміхаючись волі і рідному небу. Згодом уже вразило до болю інше відео з нового ракурсу, де добре видно, як наш Андрій кульгає… – можна лише здогадуватися, що і як довелося пережити за ці довгі й страшні місяці.
А вже 2 лютого я нарешті отримала можливість почути і навіть побачити по відеозв’язку свого Андрійка! Тамуючи сльози й емоції раділа, як за рідну дитину! Я, до речі, їх у меседжер-групі так і зову: «Діти, привіт!» Андрій вже перебував у госпіталі, але щиро радів спілкуванню. А про перші моменти в Україні усміхнено і щиро сказав: «Доброго ранку! Ми з України! Перші миті на рідній землі? Ви все бачили на відео, коли я почав цілувати рідну землю, рідний прапор і сльози радості!» І додав: «Навіть спати не хочеться – не можу натішитись!»
А далі був сюрприз для моїх дорослих дітей 1-Б класу: я поділилася з ними відеозаписом нашої розмови з Андрієм. Емоції у всіх, хто на той час був в мережі, направду зашкалювали!
Наше по-родинному тепле спілкування продовжилося знову у групі через день увечері, де радісно вітали однокласника з поверненням ті, хто не встиг.
– Що допомагало витримати усі жахіття? – обережно запитала я у переписці.
– Віра в нашу перемогу, кохання рідних та друзів, – одразу запевнив Андрій.
– Що найважливіше тепер для тебе? – поцікавилася я, стовідсотково знаючи відповідь.
– Найважливіше на сьогодні для мене – це щоб повернули якнайшвидше усіх наших полонених! Продовжуємо молитися за наших хлопців, які ще залишилися в полоні, і робити все, що можливо, щоб їх повернути додому! З нами Бог, з нами Україна!
– Андрійку, попри все, що довелося витримати, що ти скажеш тим, хто «стомився»?
– Не втрачати віру та надію – воно цього варте!
Ці відповіді були влучними і стислими, але, насправді, лише Андрію відомо, що саме було пережито і що за ними сховано у найпотаємніших поки що куточках його душі…
А вже традиційно вітаючись наступного ранку із нашим 1-Б, зізнаючись, що потроху вже повертається до нормального сну, наш Андрій зауважив: “Сьогодні почув дуже гарну пісню гурту Yaktak «Чекає вдома», пропоную вам її послухати!”💙💛
…Тим часом мої враження і переживання зійшлися нарешті у рядки присвяти моєму учневі Андрію Степанову, звільненому 31 січня з ворожого полону:
Душа, здавалось, виплакала сльози,
Безликими вмирали вечори,
Гриміли попри сонце всюди грози,
Дарма, що воно сяяло згори.
Вискакувало серце від розлуки,
Здригалася надірвана струна,
Тремтіли у молитві з болем руки —
Усе перевернула ця війна!
Та ось, нарешті, небо України,
Земля, жовтоблакиття прапорів —
Усе, до чого мріями так линув,
І вірив, і зламатися не смів!
Душа тепер усміхнено чекає
Омріяних обіймів і тепла
І радо «Ще не вмерла…» вже співає,
Щоб доля переможно розцвіла!
4–6.02.2024
Бережи тебе, Боже, Андрійку! Якнайшвидшого відновлення!
Інна Гончар, перша вчителька
