Юрій Олійник в своїй книзі «Живі й мертві» запитує, що таке СВІДОМІСТЬ: «Свідомість – це здатність ДУМАТИ, про що я ДУМАЮ» стверджує Олег Кришталь («До співу пташок). Я ж повертаюся ДУМКАМИ пам’яті до давно прочитаного Івана Франка. Якщо слова передають і активізуть думки, то вони проростають у пам’яті, ростуть і плодоносять, додаючи нам живої енергії, сили для життя, для творчості. Маючи певний досвід, стверджую, що праця читання не марнотна, якщо наснажує наш мозок у цьому житті, а відтак її енергія не щезає, не розчиняється у Всесвіті.
Декілька думок стосовно того, що «всемогучим словом»** Бог усе створив і творить по сей день. Устрій світу – це устрій мови. Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА. Мова – це насамперед діяльність, адже СЛОВО не лише передає, а й активізує думку. Пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Сказані слова «володіють нами», тож будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову! Недаремно «Арістотель вважав, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»).
Чи віримо ми в силу СЛОВА?.. «Не можна здогадатися, як функціонує СЛОВО. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). Академік Олег Кришталь стверджує, що мова СЛІВ – це обмежене спілкування. Метамова – це змога спілкуватися думками: «Мій друг і надалі незадоволений тим, що сказано в цьому тексті про Метамову – і про той вплив, який Метамова врешті-решт справить на Особистість.
– Особистість припинить існувати, – заявляв я неодноразово, проте мій друг уважає цей прогноз необґрунтованим» (Олег Кришталь, «До співу пташок»). Ісус Христос розмовляв притчами – «вони є одним із найяскравіших прикладів використання метамови». Чи співрозмовник розумітиме ДУМКИ і хто його «НАПУТИТЬ»? «Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: “Чи розумієш, що ти читаєш?” А той відказав: “Як же можу, як ніхто не НАПУТИТЬ мене?”» (Дії святих апостолів 8:30,31).
Пригадаймо Нагірну проповідь Ісуса Христа. У ній Він дев’ять разів промовив слово «Блаженні» (Євангеліє від Матвія 5:3–11). Читаймо також перший розділ Книги Буття (дев’ять разів: «І сказав Бог: “Хай станеться…! І сталося…”»). Мати виношує дитину дев’ять місяців…
«Нема того, що всемогучим словом…» «І сказав Бог: “Хай станеться…! І сталося…”» (Книга Буття 1:3, 1:6, 1:9, 1:11, 1:14, 1:20, 1:24, 1:26, 1:29). Читаймо: «…так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (Книга пророка Ісаї 55:11). Отже, як бачимо, Слово Боже має силу і властивість втілюватися – так написано у Святому Письмі. Для кого написано? «Думайте, читайте»…
Нема того, що всемогучим словом
Усе з нічого вивів! Наче тінь…
Іван Франко, «EX NIHILO»**
Лукрецій (Тіт Лукрецій Кар – рим. поет-філософ, 94–55 рр. до н. е.) у книзі «Про природу речей» стверджував: «З волі богів, із нічого ніщо народитись не може». З допомогою так званих богів ТАК, але Єдиний Живий Бог з нічого творить і створив усе! Найновіші досягнення науки свідчать, що Всесвіт виник із нікчемної порожньої комірки п’ятнадцять мільярдів років тому: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме» (Послання an. Павла до євреїв 11:3). На початку 90-х минулого століття вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією.
«Бог є Дух…» (Євангеліє від Івана 4:24а). Григорій Сковорода стверджував, що «Дух духа творить». Як тут не згадати Миколу Руденка?! Хтось йому, політичному в’язневі, у тюрмі наприкінці березня 1978 року ніби нашіптував ось ці поетичні рядки:
З НІЧОГО світ творився, із нічого…
І зрозумію, що оте НІЧОГО
Не можна розгубить серед тривог,
Бо то є іскра сяєва святого,
Для котрого єдина назва – Бог.
Бог – Абсолют, надпотужний згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. Що тут ще додати?
Лукрецій не користувався Інтернетом і не читав Мічіо Кайку… У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з НІЧОГО?); за Луї Пастером – «Значення безмежно малого безмежно велике».
Прозирання за межі реального світу допомагає людині зорити думками вічності. Ще Ейнштейн стверджував, що «Бог не грає в кості». А Людвіг Фейєрбах упевнено стверджував, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей. Пам’ять… Трагедія наша полягає в тому, що ми живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Юрій Олійник, наприклад, доводить, що: «Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, з яких випливає БЕЗСМЕРТЯ людини». Значить, якщо наше життя не те, що є, то ми зобов’язані усвідомити ще й таку істину: «Страшна не смерть – передчуття розлуки» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»).
У своїй книзі «Живі й мертві» той же Юрій Олійник стверджує: «Тобто насправді безсмертя ніхто не скасовував… Але в цьому сенсі надзвичайно цікавим є питання про те, чому людина вважає себе смертною. …люди абсолютно безпідставно вважають, що коли щось зникає, воно вже не повернеться, бо перетворилося на НІЩО». А що таке НІЩО? Минаємося, проминаємо з огляду на порох нашого тіла… Накопичуймо ж дух нашого єства, інформацію мозку, яка слугує вічності, акумулює енергію для нашого вічного майбутнього: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Книга Екклезіяста 12:7). Усе – в одному реченні незбагненної правди!
Нехай життя – момент
і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі…
Іван Франко
Душі померлих – то не ніщо, і смерть – не всесильна:
Тіні, хоч то лише тінь, жар похоронний не йме.
Секст Проперцій***
А ось деякі міркування вчених, невідомі для широкого загалу: «Ми не знаємо, як відбувається старіння; існує близько двох десятків різних гіпотез. Часто висловлюють припущення, що старіння починається після того, як деякі кліткові лінії зазнають певну кількість ділень. Однак щоразу, коли цю гіпотезу піддають ретельній перевірці відповідно до клітин якого-небудь певного типу, вона зазвичай не підтверджується. Наприклад, коли клітини дуже старої тварини поміщають у підходящі умови, вони продовжують жити і ділитися, не виявляючи ніяких ознак старіння впродовж довгого часу після того, як тварина-донор вже загинула. Це дозволяє вважати, що старіння клітин визначається умовами їх існування» (П. Кемп, К. Армс, «Введення в біологію»). У травні 2014 року була оприлюднена науково доведена інформація про здатність нервових клітин людини відновлюватися в будь-якому віці… Що далі?
«Отже, Вічність – така штука, яка принаймні вчить нас мислити… Адже Вічність споріднена з Істиною… …хто знає Істину, той панує у Вічності» (Юрій Олійник, «Живі й мертві»). Хоча дехто стверджує, що у кожного своя істина. Але нема свого – є Боже. Нічого ми не маємо, усе не наше. Одержуємо крихточку Духу від Бога, очевидно, при зачатті. Щоби примножувати цей скарб. Праця, знання формують духовність нашого єства. Забагато духу не буває, як і знань, любові, кохання. А мозок – модель Всесвіту з незвіданими світами та явищами, – необмежений у здатності накопичення інформації (тренуймо, вправляймо його!). Не завжди мудрий здатен збагнути всю мудрість мудрості. Тут найбільше важить не те, що пишемо, думаємо, а – що чинимо. Життя, як в Ісуса Христа, коли все – у всьому: «І виправдалася мудрість своїми ділами» (Євангеліє від Матвія 11:19б).
Олег Кришталь у своїй книзі «До співу пташок» стверджує, що знає, «Де ховається Бог?… Раптом я здогадався, де ховається Бог». Курт Гедель доводить своїми теоремами, що ми не знаємо й знати не будемо відповіді на поставлене питання. А все ж… Бог не ховається. Він усюди і в усьому. Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО: «Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання» (Послання ап. Павла до римлян 1:20).
Чи усвідомлюємо ми глибинну сутність Бога? «Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»). Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного й живуть усталеними думками, традиціями та обрядами, які перетворили на обрядовірство. Думання виснажує, втомлює… Чи готові ми осмислити інформацію для думання?
Бог не має ні початку, ні кінця. Ми ж – пилинка пилинки й живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! У Всесвіті чотириста мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок…
Курт Гедель (1906–1978) був професором математики, логіком і філософом науки. Найвідоміше досягнення Геделя – це сформульовані і доведені ним теореми про неповноту, опубліковані в 1931 році. Першу згадує з глибини свого розуміння Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки» («Блез Паскаль і його “Думки”». У кн. Блез Паскаль. Думки. /Пер. з фр. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА. 2009. – 704 с.). У ній ідеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі системи, в якій живемо. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним – початок…
Смакуймо гірку думку – мусимо дивитися правді в очі (кулясте око – мозок, винесений на периферію): «Масштабність зусиль указують на безсумнівну серйозність проблеми: Людство й особистість не самодостатні, нам потрібен Бог» (Олег Кришталь, «До співу пташок»). ЗРОЗУМІЙМО НЕСПРОСТОВНУ ІСТИНУ, ЩО НАМ ПОТРІБЕН БОГ, А НЕ МИ ЙОМУ!
Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «Власне, у сфері духовно-практичного знання в наочно-образній формі зафіксовано суто людський, персоніфікований образ світу, наповнений вірою, сумнівами, прозріннями, емоціями й інтуїцією, здогадками, ідеями та ідеалами, прагненнями й оцінками» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Хоча в кожної людини своє розуміння віри:
Христос і хрест
Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп’ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили гвозді,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп’ятий,
Із хреста на землю впав.
……………………………
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та, нових не мавши гвоздів,
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив’язали до хреста.
………………………………
Словом, як з хреста старого
Сходить між людей Христос,
І як, ставши чоловіком,
Ближчий, вищий нам стає,
І святим приміром своїм
Нас до вольності веде, –
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив’язати до хреста.
Іван Франко, том. 1
«На початку було Слово, а Слово в Бога було…» (Євангеліє від Івана 1:1). Словом названий Ісус Христос: «Словом, як з хреста старого / Сходить між людей Христос», й усе почалося з Нього, бо Він є початком Божого небесного та земного творива: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця» (Євангеліє від Івана 1:14).
«Варто додати, що як церковна парфеналію хрест було введено Міланським едиктом лише в 312 році. До 680 року, тобто до шостого Костантинопольского собору, на хресті зображали ягня – символ смирення й покори, і тільки на тому соборі було вирішено замінити ягня зображенням розп’яття Ісуса» (Павло Чемерис, «За вільну Україну» 14.04.1992 року). Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті «…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…» («Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року):
Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
шо Спаситель із хреста свого
й на хвилинку не сходив…
Нам ніхто нічого не заборгував – у Всесвіті все відбувається автоматично (незалежно від нас): «Яким має бути наше май-бутнє? Яким має бути: Най ся діє Божа воля» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).
Що Бог є, я знаю. Для мене це не віра, а – Абсолют. Усе створене Богом й наділене часточкою Його Духу – мовчить про таїну буття й прийдешнє…
Співпраця з Божими намірами – найвище щастя. Але чи завжди ми вміємо їх відчитати? Видається, що на якомусь етапі нашого поступу відбувся збій… Дослухаймося до слова. Добротна книга в руках – то наче притишена молитовна розмова з Богом. Життя ж людини, можливо, продовжується в інших часових і просторових вимірах уже без книги, але з тим, що набула людина в земному житті…
«Рушай, іди – тримайся свого розуму» (Есхіл). Цей процес, попри все інше, мав би нагадувати тренування інтелектуальних здібностей, бо кожна думка мусить мати свій ґрунт, і якщо вона правдива, то є й життєвий результат її дії: «Дивлюся правді в очі… Земля крутиться, а небеса мовчать» (Олег Кришталь, «До співу пташок»)…
У невідоме птах летить,
За синім обрієм розтане,
За тим, за берегом незнаним,
Душа для вічности постане,
Хоч днесь – лиш незворотна мить.
Любомир Сеник, «Таїна»
«Наука – як і будь-який організований людьми вид активності – має риси, подібні до релігії. Її символ віри – пізнаваність світу. Головна догма – “закон достатньої підстави” (Гедель Курт стверджував, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести. «Ототожнюючи істину з Богом, а сутність – з божественною натурою, Сковорода тлумачить премудрість як знання про Бога» [І. С. Захара «Філософія Григорія Сковороди». У кн. «Українська філософія»]), підкоряючись якому, Лаплас сказав, що в гіпотезі Бога він потреби не має. Потребуючи Бога, як і всі люди, вчені не можуть Його собі дозволити… Людині найскладніше з усіх сущих: у момент народження її мозок – порожня посудина, в яку повинна влитися майбутня Особистість» (Олег Кришталь, «До співу пташок»).
Бо ж мозок людини – це вогонь, який належить нам запалити, навчити критично мислити. Ні, не в рабстві жити нам: «Я честь віддам титану Прометею» (Леся Українка, «В катакомбах»), бо ж вогонь – символ перемоги, як символ життя, вважався і є найбільшою святістю…
Що таке – відповідальність науковця, митця? До чого науковець, митець повинен підштовхувати чи скеровувати людину? Найкоротша відповідь – до критичного мислення… Вахтанґ Кебуладзе стверджує, що Бог існує у вічності, а не в часі: «Натомість вічність є не нескінченним часом, а вічним Тепер, де немає минулого та майбутнього, до того і після того, а отже, немає причин і наслідків» («Можливість неможливого майбутнього». У кн. «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Чи бажаємо ми жити з Богом у вічності?..
Не одному з нас довелося все життя шукати правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомагають усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом: «Повнота суті “істинної людини” завершується любов’ю до Бога-закону, “невидимої натури”. Без любові істина для людини є мертвою, і сама людина втрачає свою істинність. Отже, любов у Сковороди є особливою етичною категорією, яка так чи інакше пов’язана з вдячністю самій природі. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до “другого народження”» (І. С. Захара «Філософія Григорія Сковороди». У кн. «Українська філософія»).
Михайло Зарічний, заслужений професор математики ЛНУ ім. Івана Франка, ділиться на сторінках Фейсбуку своїми роздумами: «Життя минає, а ми ні на йоту не наближаємося до відповіді на просте запитання: навіщо Творець привів нас на цей світ? Зрозуміло, чому не наближаємося. Відповідь занадто складна».
Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію, адже «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр). «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості… Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”… Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»):
І думка та, що всієї правди нам,
Дрібним атомам, не вловить ніколи.
Іван Франко, «EX NIHILO»
Правда (істина) сильніша за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести – ми створені Богом. Що ще?.. Не прагну досліджувати тих чи інших явищ природи, фундаментальних речей буття, а лише заохочую до роздумів, читання: «Процес виникнення будь-якої речі з НІЧОГО й повернення її в НІЩО Аристотель означував як процес становлення… Отже, становлення або виникнення чогось він тлумачив як перехід від Ніщо до буття можливого, а відтак – до буття дійсного» (Юрій Олійник, «Живі й мертві).
Юрій Олійник роздумує: «Зізнаюся: мене давно морочило химерне запитання: коли помирає конкретна людина й ми про це знаємо (або нам випало бути біля неї), смерть – це те, що відбувається з нею чи те, що відбувається з нами?» («Живі й мертві»), бо ж наука експериментально підтверджує, що душі не існує (???)…
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Михайло Саченко, «Коріння»
Пам’ятаймо – дух (душа) людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях, скрижалях безсмертної пам’яті: «Померле – не пропадає із Всесвіту» (Марк Аврелій, «Наодинці з собою»). Марк Аврелій (26.04.121–17.03.180), очевидно, читав Книгу Екклезіяста (12:7), яка була опублікована 1000 років до н. е.
«Отож дискутувати (обговорювати, розглядати щось) найкраще за “круглим столом”, де дошукуємось ясності “sine ira et studio” (“без гніву й пристрасті”), тобто безсторонньо: гострота – це вже полеміка, дебати, диспути, суперечки; це – наче вітри, які, замість розганяти, часто навпаки – наганяють хмари. За круглим столом не місце тим, хто полюбляє “гострі кути”, хто, всупереч здоровому глузду, вперто стоїть на своєму. “Помилятись може кожна людина, наполягає ж на помилці, цупко її тримається – лише дурень”, –
стверджували стародавні…
Хтозна, може, “круглий стіл” і справді імітує цю досконалу форму, округлість, щоденним виявом якої є сонце. “А хто ж, – згадаймо ще раз Вергілія, – посміє назвати сонце брехливим?”» (Андрій Содомора, «Дискусія»).
—————————————————————————
*Юрій Олійник. Живі і мертві. – К.: Темпора, 2021. – 296 с.
Інтеграл. Ціла величина як сума своїх нескінченно малих частин (Академічний тлумачний словник української мови).
**EX NIHILO ( З нічого – лат.).
***Секст Проперцій (бл. 50 до н.е.–15 і 2 до н.е.) – римський елегійний поет.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів