Правда подібна до сонця: від неї можна закритись на якийсь час, але від того вона не зникне. Тож, я багато разів прокручував подумки цей сюжет, аби второпати бодай щось… Але все так і залишалось недосяжним, змушуючи мене записати послідовно розвиток подій.
Як мені видається, нескінченно багато років тому я, дитям дошкільного віку, подався з моєю тіткою Антоніною, була вона тоді зовсім молодою, на цвинтар, аби запалити свічку та покласти квіти на могилу нашого родича, нещодавно усопшого. Ранок видався з тих, що знакуються весняно-літньою прохолодою. Тож хотілося все доокруж розгледіти та зафіксувати на свіжу дитячу пам’ять. Осягнути навіть оце незвичне тремтіння чи то повітря, а чи простору над лісом, що обрамлював кладовище. А, можливо, проявити цілий ряд наївних картинок-видінь, не бачених дорослими. Ця несподівана іншість линула до малого й залишилась на все життя. Тітка Антоніна міцно тримала мене за руку, наче боялася, що втечу. Усе ж відпустила, коли запалювала свічку на родинному склепі, клала квіти, щиро молилася. Чорні гвоздики дуже увиразнили біль, що сковував душу молодої жінки. Так, я запам’ятав цей жалобний букет. Ще й тому, що з роками більше ніколи не бачив чорних гвоздик. Дитя.
…Коли ми поверталися, при вхідній брамі, побачили кущ розкішного бузку, великі китиці, червонясто-лілового кольору, ваговито звисали, наче виноградні грона. Власне, цю красу спочатку зобачила тітка. А вже потім зблизилась та навіть постояла якийсь короткий час. …Антоніна, так я називав її навіть тоді, звертаючись до неї через „ти”, несподівано для мене, підійшла до куща. Не вгаваючи ні на мить, зопалу почала ламати гілки з великими кетягами та складати їх у величезний букет, що ледь знаходив собі місце на лівому передпліччі жінки. Здавалося, що цей букет їй найпотрібніший у світі та за ним вона сюди прийшла, така досконала та захоплена у своєму бузковому пориві. Подібно, вона зараз впорається з усім кущем… Врешті, зупинилася, розклала галуззя у зручному для неї порядку і, взявши мене за руку, попрямувала до виходу. Уже дорогою попередила не розповідати вдома, де ми наламали цього бурхливого суцвіття.
…Ще довго, навіть, здавалося дуже довго, бузковий букет стояв у великій вазі з венеціанського скла. Антоніна жила разом з нами в австрійському особняку, то ж часто бував, як казали, на її половині. Я, чомусь, ретельно приглядався до вази з квітами, ніби вишукуючи чогось незвичайного. …Тим паче, що де взялася ця розкішна в’язанка, як ми і домовились із тетою, я таки нікому не розповідав. І мої відчуття були сповнені чимось незвичайним. Уже теперішнім своїм кроком, з містичним акцентом, кажу: „Незвичайне неспівмірно ширше ніж наші знання. Атож”.
По многих і благих літах, ми з моїм приятелем Самійлом, який нещодавно повернувся до Міста-Лева зі своїх дипломатичних мандрів, домовились поклонитися пам’яті нашого друга та відомого письменника й державного діяча, який не так давно перебрався в кращі світи. Поховали його саме на тому цвинтарі поблизу міста, згідно із його заповітом. Це був той самий погост, що на ньому колись моя тета обламувала запашний бузок. Про це я й подумав, коли ми проїздили на престижному „Шевроле” (свідомо не користуюсь логотипом компанії, аби не виглядало на рекламу). Якраз, ми проминали в’їзні ворота. Я краєм ока помітив у цю мить: якась жінка, статурою та обличчям дуже схожа на вже покійну Антоніну, обламує важкі китиці мальовничого бозу. І було у цьому щось метафізичне, невпокорене, сугестійне…
…Ми із Самійлом зупинились біля гранітного гробівця нашого покійного друга. Сем, як його називали близькі знайомі, заметушився, витягуючи з багажника стильовий траурний вінок. Я ж одразу помітив, на зумисній поличці для квітів, дві оксамитово-чорні гвоздики, перехрещені стебельцями. І вони були навіть зволожені чи то дощем, чи то слізьми. Хтось заздалегідь вшанував пам’ять вдатного письменника та прозірливого діяча, просигналивши мені, давніми знаками та символами. Чому саме тут і саме сьогодні? Що за видиво з обламуванням бузкових квітів, натяк з чорними парними гвоздиками? Усе це було затаєним і невтішним. Колишнім. Незабутнім…
Ми полишали це місто вічно спочилих. Самійло навіть пробував розговорити мене. Я ж замовчував свою давню незворушну печаль, що не вкладалась у мої звичні спогадування. Але є присутньою в моєму житті. Саме у такі миті по-справжньому приходиш до себе. Аби залишитися.
Згодом ця історія стала одним із моїх особистісних міфів. І це зворушливо. Правда?..
І що цікаво: навіть у таких безнадійних цвинтарних місцях бузок перемагає чорні гвоздики?!.
Віктор Палинський