Вдумуючись у тернистий шлях українського народу впродовж усієї його історії, дисидент Євген Сверстюк зауважив, що «на українському континенті гумор оселився разом з бідою». І, певне, був одним із тих дарів, за посередництвом яких Бог допомагав нашому народові цю біду долати й виживати. А важкі обставини, в яких він розвивався, формували певну його специфіку. Зокрема, частим використанням таких засобів, як іронія та сарказм.
Перед тим, як розважити, чи личить нам, християнам, вдаватися до них, з’ясуємо різницю. І один, і другий спосіб висловлювання виражає висміювання. Однак іронія – прихована. З метою глузування вона про певні негативні явища говорить в удавано позитивному тоні. Тоді, як сарказм з гіркою посмішкою говорить про них прямо, часто в доволі грубій формі. І одного, і другого вистачає у творах письменників, перед очима яких розігрувалась трагедія українського народу.
Майже по-дружньому звучать іронічні Франкові слова: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала» на адресу горе-патріотів, витончено Шевченкові: «Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує» подають недолю (раз мовчать, значить, добре ведеться). І вже зовсім не перебирає висловів Іван Світличний, коли бачить, що на догоду масам до влади приходить людина, далеко не відповідна цьому покликанню, коли «злидня-свинопаса коронуватимуть на трон, і бидло стане паном. Маса наїсться хліба, сала, м’яса, тож буде правда і закон».
Християни, як колись, так і тепер рожевих окулярів не носять. Вони бачать зло і зобов’язані виявляти його як щось цілком супротивне Божій волі. В якій формі, це вже залежить від досвіду та уміння кожного зокрема.
Не цураються іронії та сарказму ні старозавітні богонатхненні автори, ні Христос, ні апостоли. Вино у книзі Приповідок «гарно світиться у кубку, лагідненько ллється» (23,29), але наслідки його надмірного вживання нам добре відомі. У тій же книзі мудрець з гіркою посмішкою і без прикрас пише: «Ішов я попри поле ледачого, і попри виноградник недоумка; дивлюсь – кропивою позаростало, і будяками зверху вкрилось, камінна огорожа його розвалилась!» (24,30-31).
Спілкуючись із фарисеями, Ісус, зазвичай лагідний до розкаяних грішників та людей, серце яких відкрите на Бога, теж доволі гостро висловлюється. «Красненько відкидаєте заповідь Божу, щоб зберегти ваше передання» (Мр 7,9), – звучить немов похвала, але насправді є докором за фарисейські звичаї. Або: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру» (Мт 23,23). Саркастично доводить абсурдність способу мислення своїх опонентів.
Як і апостол Павло перепитує галатів: «Невже бо ви такі безглузді? Почавши духом, завершуєте тілом?» (Гл 3,3), коли вони після його проповіді Христа розп’ятого і воскреслого хотіли повернутися до юдейського обрізання. Немало клопотів мав він і з громадою християн в Коринті. Тож і до них часто доводилося вживати гострі зауваження. Однак дуже обрежно.
Коли коринтяни стали шукати не Христа, а Його проповідників, від чого почалися у спільноті поділи, апостол іронічно кепкує: «Ви вже наситилися! Вже збагатилися! Без нас зацарювали!» (1Кр 4,8), після чого додає: «Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум» (1Кр 4,14). «Немов у безумстві» (2Кр 11,17) пише до тієї ж громади у відповідь на обмови тих, які очорнювали апостола, аби потім самим головувати серед коринтян і визискувати їх: «Ви радо терпите безумних, самі ж такі розумні! Ви терпите, коли вас хтось неволить, коли хтось об’їдає, коли хтось обдирає, коли хтось ставиться до вас ізгорда, коли хтось б’є вас в обличчя!» (2Кр 11,19-20).
Бо наговорити можна будь-чого, і то в такий спосіб, що принижений дотепами потім просто не підведеться. Тоді «краще простити та втішити, щоб надто великий смуток не зламав такого» (2Кр 2,7), кого ми хотіли б виправити в жартівливій формі. Іронії й сарказму завжди має передувати розсудливість, а ще любов і милосердя. Тож якщо якась із цих чеснот накульгує, від іронії чи сарказму краще взагалі відмовитись. Аби не звести повчання до фарсу. А ще в жодному разі не слід піддавати їм особу. Хіба що якусь певну негідну її поведінку, і то ретельно дізнавшись причини, чому вона так робить. Щоб не судити з вигляду зовнішнього, щоб судити справедливим судом (пор. Йо 7,24). А Кому Єдиному властиво судити справедливим судом, ми чудово знаємо…
Василь Калита