“У квітні я опинився в американському фільтраційному таборі. Від’ївся та відіспався за місяць! Бурхливо відсвяткували спільну перемогу! А потім мене і мені подібних – ешелоном (з конвоєм) переправили в Союз. Трохи «потягали» по кабінетах: слава Богу, у «вороги народу» не зачислили…”
ФРАНЦУЗЬКА НАРЕЧЕНА
1
Гарно закусили свіжиною бурячанку, яку щедро наливала Оксана. Забили бичка… Дем’ян зійшов з двору, аж поки Пилип не впорався з молотом та ножем…
Закурили… Пилип замовив бичачі яйця за своїм особистим рецептом, і Оксана пішла до плити чарувати біля сковорідок та над казаном. Чоловіки – в сінях, примостившись на мішках зі збіжжям, філософськи випускали клубки диму: звільняли свої душі від невиговореного в повсякденні, бо коли ще побалакаєш! Хіба що – в празники чи довгими зимовими вечорами! А ще, як зараз, коли – свіжина…
Пилип був старшим, але ще з пацанів подружились з Дем’яном, разом парубкували, в один рік оженились, невдовзі – покумались. Потім повоювали з німцем, виростили дітей, діждались онуків…
…Оксана принесла сковорідку з делікатесом. Сіли за стіл. З перченими жартами випили ще.
За вікном стояв теплий листопад. Після Жовтневих свят ось вже другий тиждень – сухо та затишно.
– Пилипе, – озвалась Оксана, – розкажи, як ти ото… підженився на чужій… як її… У війну…
– На французці? Та вже ж не раз розказував… Моя Машка не любить, як я про це… А що поробиш: що було, те було…
Пилип випустив хмару диму… Погодився…
– Фронти з двох боків затискали німців в лещата. Стояв такий, як зараз, – теплий принишклий листопад. Тумани кутали землю зранку, а вдень сонце з останніх сил прогрівало все, що прагло тепла.
Табір для військовополонених притулився до якогось невеличкого містечка на заході Німеччини. Десь поряд – Франція, Бельгія. Наглядачі останнім часом присмиріли, поводились вже не так, як це було ще на початку літа. Як відкрили Другий фронт, а наші вийшли на кордони чужої Європи, так жити в таборі стало легше… Годувати краще не стали, скоріше – навпаки, але роботи вже не носили такого методично-виснажливого характеру: відчувалась у всьому якась хаотичність…
Якось нас повели на станцію (якраз на Михайла) розвантажувати вагони. Охорона – сяка-така… Переносили на платформу різного калібру ящики. Мабуть, награбоване в окупованих країнах, що активно останнім часом завозилось до Німеччини. Десь опівдні, біля перших вагонів стався якийсь переполох: майже вся охорона кинулась туди. А тут сусідній поїзд, що стояв за нашим, почав рушати. Я і Микола (товариш з Полтавщини), не змовляючись, миттєво переглянулись і – під вагон. Вхопились за поручні… кілька секунд… і – залягли на дно із залишками вугілля. Куди їдемо – хто зна? Поїзд часто зупинявся, пропускаючи зустрічні ешелони. Проїхали години дві. Сонце почало схилятись в той бік, куди ми рухались… Зупинились. Якийсь роз’їзд… Тихо… Поряд – чагарники… Обдивились, прислухались – тиша, тільки наростаючий стук коліс назустріч. Коли товарняк порівнявся з нами, вискочили з вагона і, чимдуж, – до кущів. Залягли… Перевели подих… Все спокійно. «Наш» поїзд помалу поповз далі… Метрах в тридцяти від кущів розпочиналась лісосмуга, яка перпендикулярно залізниці утікала в далечінь – скільки сягало око. Хутко перебігли, заховались за товстішими деревами, відхекались… Ще раз роздивились: тиша, спокій… Жодної живої душі… Пішли, сторожко озираючись на всі боки, лісосмугою, не маючи плану, не знаючи – куди. Була надія, що це вже не Німеччина, а значить – які-неякі шанси.
До цих пір не можу зрозуміти: на що надіялись… Відчуття волі затуманило розум, тільки віра в диво вела нас тією чужою лісосмугою.
Десь через годину побачили вдалині (справа по ходу) якесь поселення у вибалку: кілька відносно чепурних будиночків, озерце і шосе, що сірою ниткою тягнулось з вибалку, пересікаючись з «нашою» лісосмугою за кілька сот метрів від нас. Ще трохи пройшли… Аж раптом, неподалік шоссе – на полі, Микола примітив дві постаті, що порпались в землі, переходячи з місця на місце. Наблизившись до шосе, залягли в кущах… Спостерігаємо… Поле після картоплі, а значить – і заняття двох жінок, що були від нас на відстані не більше сотні кроків, стало зрозумілим.
– Пішли, – звертаюсь до Миколи. Він напружено щось думає, позираючи на всі боки із схованки.
– А може – хтось один? – Бачу, що лячно йому.
– Тоді… я іду, а ти – роздивляйся… Добре? Якщо запримітиш щось – гукай. Як домовлюсь – покличу, а ні – повернусь та й підемо далі, – підморгнув йому змовницьки і, пригнувшись, пішов.
Сонце вже серйозно намірювалось заховатись за небокрай. Осіння тиша ставала дзвінкішою: мабуть, на нічний приморозок.
Жінки помітили мене, коли до них залишалось кільканадцять метрів. Старша здригнулась від несподіванки… Миттєво опанувала себе… Щось шепнула молодшій… Та озирнулась, але роботу не покинула. Я спіймав себе на тому, що мої очі мимоволі «прилипли» до звабливих форм, які приховувала сіра спідниця. Збирали вони картоплю, що залишилась на полі. Відро було майже повне, а трохи далі стояв мішечок, наповнений менше, ніж наполовину. Я привітався, сторожко продовжуючи озиратись. Жінки випрямились, допитливо розглядаючи мене. Молодша виявилась дуже вродливою: глибокі сірі очі з неймовірно довжелезними віями, темно-русяве волосся безнадійно-грайливо вибилось з-під хустинки… А вуста!!!
Отямившись від такого стресу, при допомозі якихось слів, «на мигах» пояснив, що я не один, що хочеться їсти, що ніде ночувати, що ми втекли (про це, правда, вони швидко здогадались по моєму одязі).
Раптом, з боку поселення, десь з вибалку, донеслась тріскотня мотоциклетних моторів. Жінки захвилювались, перемовившись, почали гарячково показувати мені в напрямку неглибокої траншеї, що виднілась недалеко: мабуть, раніше вона використовувалась чи то для поливу, чи для осушення. Я швидко добіг до неї… Заліг… За хвилину-другу з вибалка висковзнула колона з кількох (до десятка) мотоциклів з колясками та двох критих автомобілів. Порівнявшись з жінками, німчура загелкотіла, засвистіла, активно жестикулюючи в їхньому напрямку. Регіт розносився над полем, давив на вуха, на психіку… Я зіщулився, притиснувся до землі, як листочок до мокрого асфальту, зціпив зуби і подумки благав Бога, щоб не зупинились… Мотори розмірено тріскотіли, регіт вщухав, але мені було страшно підняти голову. Коли, переборовши себе, визирнув – колона доповзала до того місця, де заліг мій товариш. Ще кілька хвилин – і повна тиша… Я продовжував лежати. Через якийсь час підійшла старша, щось почала говорити. Чую, ніби як французькою: якось так м’яко… Не тією клятою мовою, що осточортіла в таборі. Підвівся. Починало сутеніти. Жінка щось говорила, показуючи в напрямку поселення. Було ясно, що мене запрошують… Як міг – пояснив, що згоден, але потрібно піти забрати товариша. Старша дала зрозуміти, що вони посидять тут, зачекають.
Прибіг до схованки… Немає Миколи. Погукав – тиша. Перейшов шосе, заглибився далі в лісосмугу… Кричав, забувши про всяку обережність, – ні звуку. Як крізь землю провалився! До сьогодні не знаю, що сталось… куди він побіг… чому? Яка його доля?
2
Йшли мовчки… Жінки попереду, я – за ними з мішком картоплі за плечима. Може, з годину йшли… У вибалку перебігли через шосе і – в якийсь парк чи сад. Через кілька хвилин були на подвір’ї. Мене завели до будови на зразок клуні, де зберігались якісь тюки. Старша приготувала місце, застелила його чи то ковдрою, чи покривалом… Наказала лягти…
…Проснувся від холоду. Крізь щілини в дверях пробивалось несміливе світло. Ранок… чи що? Оце проспав! До дійсності повернуло відчуття голоду. На ящику, накритому скатертинкою, лежав хліб, варені яйця, сир, печена картопля. Поряд стояла чашка з кавою. Відсьорбнув – холоднюща (мабуть, відразу принесли вечерю, а я й не почув).
Будинок виявився досить великим: з «прихожки» двері вели до вітальні, просторої та ще й з каміном, з якої можна було потрапити до кухні-їдальні, ванної кімнати з туалетом; поруч – просторий кабінет, одна стіна якого була заставлена шафами з книгами, під другою – невеличкі шафи, над ними – полиці: і там, і там були залишки якихось медикаментів та лікарських причандаль. Під стіною стояв диван, який і став моїм пристанищем… Були ще двері в спальню, де ночували господині.
Зранку, поснідавши, я мусив підніматись східцями (так наказала старша) на другий поверх, чи, краще сказати, – горище, де також було кілька дверей під одним боком даху… З іншого боку – звичайне горище, забите різним хламом: стільці, книги, журнали, взуття, одяг, ящики… В одній із кімнаток – з ліжком, столом та двома стільцями – я днював, а пізно ввечері сходив донизу.
Щовечора мене заводили до ванної кімнати, де я не без задоволення відпарювався та відмивався від всього того, що налипло на мені за два з лишнім роки полону.
Спілкування наше було непростим. Жести, «наочність», що оточувала нас, окремі слова, які через кілька днів, з горем пополам, я вже міг вживати при необхідності, а ще – листки паперу, на яких за допомогою олівця ми з’ясовували деякі питання: малюнки (якщо можна все те назвати малюнками) ставали надійними помічниками в патових ситуаціях…
Мадам Софі виявилась жінкою дуже привітною. Їй нещодавно виповнилось п’ятдесят, хоча виглядала вона значно молодшою. Мала вишукані манери, відчувалась в ній внутрішня інтелігентність, але роки війни, видно, добряче змінили стиль її життя, вплинули на зовнішність.
З того, що зміг я зрозуміти, – мала вона якусь медичну освіту і була помічницею свого чоловіка, який працював до війни… щось на зразок дільничного лікаря… Обслуговував пацієнтів округи.
Жаклін (точніше – мадемуазель Жаклін) була молодшою від мене на чотири роки: ось-ось їй повинно було виповнитись двадцять три. Оте «мармазель» (так у мене виходило) я забракував! Ім’я Жаклін теж для мене було химерним, тому – вже через кілька днів – я став звати її Женею.
– Жені, Жені! – лепетала захоплено вона… Мені було приємно, що їй сподобалось, як я її «перехрестив».
Одним словом, я потрапив до такого собі раю. Селюк за походженням, який виріс в тісній глиняній хаті «на дві половини», де жили батьки, дід з бабою та шестеро моїх братів і сестер… Але те довоєнне життя було щастям в порівнянні з таборами для військовополонених, які випали на мою долю. А тут… Хто б міг подумати!? Звичайно, стиль життя моїх рятівниць в 1944 році, мабуть, дуже відрізнявся від того, що був до війни! А для мене… Для мене відкрилось стільки нового! Я побачив такі речі, такий побут, яких, мабуть, ніколи не побачив би, якби не Боже провидіння, що привело мене на те поле в день втечі.
Жаклін-Женя добре грала в шахи. Я вперше побачив цю гру, тому дівчина терпляче пояснювала мені, як необхідно ходити, як нападати чи захищатись. Я безнадійно програвав, але тижнів через два-три «тренерша» все частіше і частіше хвалила мене вигуками «О-о-о!!!» чи стисканням свого кулачка з піднятим догори великим пальцем. Ми швидко подружились. Звичайно, я з першого дня поглядав на мою рятівницю, як кіт на сало, і в тому нічого дивного не було, але я став примічати, що і Женя все більше і більше захоплюється мною. І, що найцікавіше, – вона навіть не старалась приховати це. До мене поверталась свіжість, а вродою мене батьки не зобидили…
– Що правда, то правда, – втрутилась Оксана, яка зачаровано слухала розповідь Пилипа, – не одна сохла за тобою, аж поки Маша не прив’язала до себе. І чим вона тебе взяла?
– То я взяв її, а вона допомогла усвідомити простеньку штуку, що гуляти – хватить, і всіх дівчат – не перелюбиш…
– А де ж був батько тієї дівчини? – Оксана поспішила повернути Пилипа до його французької історії…
…З першого дня перебування в будинку Софі мені давали одягати речі Жака (так звали батька Жаклін), але я все не насмілювався запитати, де він. А вони – або не говорили, або я не розібрався в хитросплетінні наших діалогів.
Якось (це було перед їхнім Різдвом) Жаклін занесла до кабінету, де я ночував, чоловічий костюм, білу сорочку, краватку. Пояснила, що я повинний все це одягнути… Показуючи на одяг і на портрет, що висів на стіні, на якому щаслива юна Софі прихилила голівку до плеча гарного чоловіка, я спробував вияснити, де зараз Жак. Дівчина розгублено розвела руками, заперечно покрутила головою, стинаючи плечима. З подальшого спілкування я зрозумів, що в перші дні війни його забрали німці, і з того часу – ніяких відомостей…
Крім шахів та листання книг і журналів, я, як тільки міг, старався «відробити» свої харчі (Дем’ян схвально хмикнув, проявляючи чоловічу солідарність, ніби підштовхував Пилипа до найцікавішого).
– Та ні, я не про те… – розчарував кума Пилип і продовжував своє.
На горищі було багато різного взуття, ще придатного, але потрібно було прикласти руки. Я попросив голки, нитки… Одним словом – все, що вони могли б знайти для цієї справи. Арсенал взувачки, що я полагодив, вразив мадам Софі. Окрім цього, дав раду деяким меблям, «полатав» металевий посуд, а коли німці відступили – колов дрова для каміна та плити. Про втечу фашистів мені розповіла Софі. В її очах – радість і надія…
Напередодні я чув легку канонаду з боку станції, а через день-два по шосе, що добре проглядалось з другого поверху, пересувалась не така техніка, до якої я звик за роки війни. Що там було французьке, що англійське, а що – американське, я не розбирався. Техніка йшла, не зупиняючись, і було її(!)… Вже тепер здогадуюсь, що то не випадково: німці «дружно» відступали, щоб союзники побільше захопили території, аби нам дісталось якомога менше на сході…
3
За день чи два до Нового року – відзначали іменини Жаклін. Я знову був в «парадному» вбранні. Біла сорочка, краватка, костюм – таки робили свою справу: з дзеркала на мене дивився високий і, як на мене, гарний молодий чоловік, якого можна було прийняти за інтелігента. Ніде правди діти: таким себе я раніше не бачив, та й після війни мені не приходилось одягати такі дорогі добротні речі.
Жаклін була просто принцеса… Рожева сукня з декольте, яке нікого не залишило б байдужим: молоді груди дихали рівно, але мої очі – так чи інакше – «сповзали» туди, де вирувала невидима енергія, ось-ось готова вирватись з-під звабливих пут легкого одягу…
Десь знайшлось шампанське вино, а мене порадували ще й прозорою рідиною, схожою на горілку…
Софі вийшла… Чути було, як задзеленькали ключі на в’язці… Жаклін дивилась на мене якимось незбагненним поглядом… Хвилювання все більше наростало: я з останніх сил утримував себе в рамках добропорядного гостя, який боїться втратити довіру щедрих та щирих господарів.
Софі з’явилась зненацька… В руках у неї була невеличка декоративна таця, на якій лежали (о Боже!!!) золоті (я так думаю) кільця. Вона стала перед столом, подивилась на мене, потім – на доньку і тепло так усміхнулась, як тільки може усміхатись дуже мудра жінка. Жаклін встала, я поспішив теж підвестись, не знаючи, що робити… Як діяти в даній ситуації?
Перед очима промайнув калейдоскоп подій з довоєнного життя: Маша, донечка Галя (яка вона зараз?), батьківська хата, село і ще багато чого, що й не втиснеш в рамки реального життя… Але Софі – всім своїм виглядом – пропонувала нам діяти. Жаклін з тривогою та надією дивилась на мене. Пауза тривала вічність… Я рвучко зробив кілька кроків, обійняв жінку, притулившись щокою до її щоки, взяв з її рук тацю і поставив на столик, що стояв поруч; потім підійшов до Жені, взяв в долоні її личко і поцілував у чоло… Обійнявши за плечі, легенько, але майже силоміць, посадив приголомшену «принцесу» на стілець, щось подібне вчинив з її матір’ю… Потім сів сам. Кілька секунд думав, як повести розмову, які слова знайти, як заспокоїти, як показати свою безмежну вдячність, як дати зрозуміти Жаклін, що вона – не просто хвилює мене, що мій розум з останніх сил бореться з почуттями, що душа ось-ось зірветься в прірву кохання, але…
Сміливо подивився в очі: спочатку Жені, потім – Софі. Прикладав руки до серця, всіма доступними засобами переконував, а краще сказати – просив їх вірно мене зрозуміти. Розказував, показував, малював: маю дружину, донечку, що мушу повернутись до них…, інакше – не прощу собі. Пояснював, вибачався, дякував: всім єством показував, як мені добре, але – не зможу я так…, не зможу. Поклонився, вийшов на вулицю, довго курив…
Софі несподівано поклала руки на плечі, покивала з розумінням головою, зігріваючи тією ж мудрою материнською усмішкою – ледь помітною, але такою неповторною, – попросила зайти до будинку. Жені за столом не було. Мовчки випили чай з печивом… подякували одне одному. Я дякував за все: за гостинність, тепло душі, а найбільше – за мудрість і розуміння. За що Софі дякувала мені – не знаю… Побажавши доброї ночі, пішов спати.
В голові роїлись думки, на груди щось несамовито давило: сумління і бажання зійшлись в жорстокому двобої… Сон став продовженням душевних мук та терзань. Мозок відтворював різні фрагменти життя: дитинство, війна, полон, Маша, Жаклін, знову – Маша, її обійми, поцілунки, поцілунки, поцілунки… Аж прокинувся, але поцілунки не припинились.
– Жаклін? Жаклін! Женя… Женечко моя… Дівчинко… Що ти… Квітонько моя…
Щастя Жаклін… та й моє (ніде правди діти) тривало до весни. Чи знала Софі, що донька зробила свій шалений вибір, не маючи ніякої надії на мене, а втім – хто зна: можливо, вона вірила в якесь диво. Думаю, що Софі все знала… Якось, ближче до весни, вона – не без гумору, пильно дивлячись на мене, затурбувалась, чи не захворів я, бува… Мабуть, мій змарнілий вигляд став приводом її «тривоги» про моє здоров’я. Скажу так: нічого подібного в моєму житті не було(!)… немає(!)… і вже не буде.
– Тільки ж Маші не кажи, – засміявся до Оксани.
– І що ж такого нечуваного й небаченого в тій… Жені чи як там по-їхньому? – Оксана з неприхованими амбіціями поглянула на Пилипа.
– Слухай, кума! Не сердься… Я нічого тобі не скажу, крім одного: ви з Машою так не вмієте. Франція, одним словом.
– Та… куди там… – образилась Оксана.
– Кума, я ж просив – не сердитись… Повір мені на слово: Франція – це Франція, а село – це село, – щиро засміявся Пилип та дружньо поплескав по плечі Оксану. – Що цікаво, я Поліщук Пилип Прокопович (все на букву пе), а вона – Жаклін, по-нашому буде – Жаківна, а прізвище… щось типу – Жеразі (наче так) – все на букву же. Отакий збіг… Буває ж!
У квітні я опинився в американському фільтраційному таборі. Від’ївся та відіспався за місяць! Бурхливо відсвяткували спільну перемогу! А потім мене і мені подібних – ешелоном (з конвоєм) переправили в Союз. Трохи «потягали» по кабінетах: слава Богу, у «вороги народу» не зачислили. Ото й добрався в свою рідну Розумівку…
– Куме, вас теж американці визволяли в Мюнхені?
Дем’ян кивнув головою, ще щось хотів сказати, але Пилип не дав.
– Тоді ви добре знаєте – про ті кабінети… Років з десять після війни раз-два на рік ще викликали… Надоїла та дурна писанина.
– Те ж саме, – махнув рукою Дем’ян… Беріть, куме, «на коня»…
Ще раз обмінялись перченими жартами, споживаючи після чарки делікатес.
За вікном стояв теплий принишклий листопад. Сонце серйозно намірилось заховатись за небокрай. Осіння тиша дедалі ставала дзвінкішою: мабуть, на нічний приморозок…
Велика Чечеліївка
2005 р.