Вчора у центрі Києва застрелили колишнього депутата Держдуми Дениса Вороненкова, який у жовтні 2016 року покинув Росію й отримав українське громадянство.
За трагічним збігом обставин своє останнє, передсмертне, інтерв’ю він дав виданню “ГОРДОН”, де розповів, чому не боїться смерті; що йому загрожувало, якби він не проголосував за “приєднання” Криму до Росії; як утік від ФСБ, яке за ним “сім років стежило”, і чому Володимир Путін, “живий чи мертвий”, залишиться президентом до 2024 року.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Наталя ДВАЛІ, редактор, журналіст
Ще півроку тому депутата Державної думи РФ від фракції комуністів Дениса Вороненкова вважали типовим політиком путінського режиму: суворо дотримувався генеральної лінії партії, виступав із трибуни з програмною промовою “Україна сьогодні – це не тільки трагедія братнього нам народу. Це урок усім нам!”, голосував за незаконне приєднання Криму. А потім раптово зник із публічного поля і з’явився в Києві вже як громадянин України.
У лютому 2017 року, уперше після зникнення, Вороненков дав інтерв’ю кільком українським ЗМІ і заявив: виїхав із Росії ще в жовтні 2016-го, дав свідчення Генеральній прокуратурі України у справі про держзраду екс-президента Віктора Януковича, відмовився від російського громадянства і отримав український паспорт наприкінці минулого року. Разом з Вороненковим покинула РФ і його дружина – тепер уже колишній депутат Держдуми від “Единой России” і оперна співачка Марія Максакова.
Сказати, що ця новина стала інформаційною бомбою – не сказати нічого. У Росії Вороненкова відразу оголосили спочатку в державний, а потім у міжнародний розшук. Днями Басманний суд Москви засудив його до заочного арешту за звинуваченням у шахрайстві з розкраданням будівлі вартістю 127 млн руб. (близько 58 млн грн). Ім’я Вороненкова не сходить ні з телеекранів “кисельов-ТБ”, ні з перших шпальт російських ЗМІ. “Зрадник” – це, мабуть, найбільш м’яке, що звучить сьогодні в російському телевізорі на адресу колишнього депутата-комуніста.
В Україні поява Вороненкова зумовила не менш бурхливу реакцію. Активісти вимагали пояснень від влади, на якій підставі вона під час війни з Росією дала громадянство представнику країни-агресора, політику з такою біографією. Біографія у Вороненкова і справді неоднозначна: закінчив Ленінградське суворовське військове училище і Військовий університет Міністерства оборони РФ, за освітою юрист, працював у військовій прокуратурі та Федеральній службі з контролю за обігом наркотиків. У 2011 році став депутатом Держдуми VI скликання та членом комітету з безпеки і протидії корупції. Парламентські вибори 2016 року програв.
– У жовтні 2016 року ви перебралися з Москви в Київ, отримали українське громадянство, сиділи тихо, ніде не світилися і раптом, через п’ять місяців, почали активно роздавати інтерв’ю. Чому?
– Усе почалося з виступу генпрокурора України, у якому він сказав, що я дав свідчення у справі про держзраду Януковича.
– Юрій Луценко не називав вашого імені, лише сказав про “двох депутатів Держдуми РФ, які дали свідчення у справі Януковича”. Про те, що це ви і Ілля Пономарьов, стало відомо пізніше.
– Після заяви генпрокурора нескладно вирахувати, хто ці два депутати Держдуми. Тим більше, що спецслужби РФ контролювали кожен мій крок, мій виїзд із Росії взагалі був у режимі спецзаходу. Я працював в органах, володію навичками, розумію, як це робиться. Поки я сидів тихо, російські спецслужби мовчали, але я вирішив з’явитися публічно.
– Навіщо?
– Були серйозні побоювання, що мене в багажнику вивезуть з України і доставлять в Росію, а значить, я б ніколи не зміг довести, що це викрадення. Такі прецеденти вже були. Тому після слів генпрокурора я виступив із програмною заявою на сайті “Цензор.НЕТ” і оголосив, що став громадянином України.
– Тобто публічність вам принципово важлива як елемент безпеки?
– Безумовно. У цьому випадку християнська анонімність доброчесності нашкодила б усім. Думаю, що на процесі потрібен живий свідок Вороненков.
– Узгоджували з Луценком своє рішення дати перше інтерв’ю після переїзду в Україну?
– Звичайно.
– І Юрій Віталійович не випадково заговорив про показання саме російських депутатів?
– Не випадково. Це дуже серйозні речі, щоб діяти емоційно. Нічого випадкового не було і не могло бути. В умовах постійного нехтування Російською Федерацією норм міжнародного права генеральному прокурору України дійсно непросто.
– В Україні багато російських агентів і продажних чиновників, особливо у правоохоронних структурах. Звідки впевненість, що не сьорбнете кремлівського чаю з полонієм, як колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко, який втік у Лондон?
– (Сміється). Ви якась кровожерлива! На Землі 100% смертність, і всі ми рано чи пізно помремо. Важливо те, як і навіщо ми жили. Іноді “як” важливіше, ніж “скільки”. Навіщо жити в постійному страху? Процитую один відомий фільм: “А це допоможе?”.
– Ну ви ж озираєтеся по боках, переходячи дорогу, а не покладаєтеся виключно на долю.
– Хочете запитати, чи є у мене гарантії власної безпеки? Ні, їх ні в кого немає. Сидів зі мною в комітеті Держдуми Луговий – покидьок, який бігав по всьому Лондону за своїм другом Литвиненком і хлюпнув у його чашку полонію вартістю 30 мільйонів євро. Зараз Лугового охороняє та ж шоста служба Управління власної безпеки ФСБ, яка фальсифікує проти мене кримінальну справу.
У Росії люблять повторювати таку сугестію (психічне навіювання. – “ГОРДОН”): “Брехня задля спасіння”. Як я зрозумів, тут очевидна ментальна деградація, тепер уже і вбивство на благо. Росія – держава, яка так знищує людей. Що ж тепер, жити з постійним страхом?
– Ви не кокетуєте, стверджуючи, що нічого не боїтеся, чи просто не хочете відповідати?
– Я справді про це не думаю. Я бував у місцях бойових дій, відповідав за 120 осіб. І у мене не було жодної втрати. Є кваліфікація, безумовно. Бойовий статут сухопутних військ написаний, можна сказати, кров’ю. Але є і доля, яку не перехитрити.
– У вас же сім’я. За дітей не страшно?
– Розумію, що в Росії система хотіла б мене знищити, зробити мені боляче, щоб я не міг дихати. Загалом, це безпринципове збіговисько бандитів, в особі Управління власної безпеки ФСБ, але думаю, що і вони не мають санкцій, щоб розправлятися з моїми дітьми і дружиною для помсти за мій вчинок.
– Як конкретно ви покинули Росію: сіли в літак у перуці, з наклеєними вусами і з чужим паспортом?
– (Сміється). Ні, ну що ви! Я ні від кого не ховаюся. Відкритість і публічність – головна запорука моєї безпеки.
– Ви самі стверджували, що ФСБ мінімум сім років стежила за вами. І раптом ви так спокійно вислизнули просто з-під носа російських спецслужб?
– Так!
– Не вірю.
– З чого ви взяли, що ФСБ така могутня організація, піти від якої неможливо? Там працюють люди, які помиляються. Якщо знати систему зсередини, можна абсолютно спокійно зробити те, що я. Саме тому в Росії почалася істерика: “Як поїхав? Чому не заарештований? Він ще й громадянином України став?!”. До Вороненкова таких прецедентів не було.
– Це і бентежить. У чому підступ?
– Ні в чому. Ми знаємо, як діяти, знаємо, як вони працюють.
– “Ми” – це хто конкретно?
– (Усміхається). Ну-у-у, ви відразу хочете все знати. Безумовно, ще до війни ледь не кожен другий співробітник СБУ був агентом ФСБ. Спецслужби РФ буквально погоджували призначення нових співробітників спецслужб України, починаючи з керівника відділу – найнижчої керівної посади. Але так було до 2014 року. Зараз і СБУ, і Генпрокуратура очистилися від агентів, що працюють якісно і професійно, щосили набирають обертів.
– Запитаю ще раз: хто з нашої сторони виступив гарантом, що ви зможете безпечно перебувати на території України?
– Наталю, ну який може бути гарант, у чому? Я громадянин України, хто і як може мене зараз підставити?
– Ви погано знаєте новітню історію України.
– Мені не потрібні ніякі гарантії. В Україні, на відміну від інших країн пострадянського простору, працюють демократичні закони. Як не дивно, головним моїм гарантом був закон. Хоча на центральних російських телеканалах уже щосили кричать: мовляв, потрібно обміняти Вороненкова на Сущенка, а якщо не вийде – убити, як Бандеру. Люди в Росії з’їхали з глузду, вони не здорові.
– Із ким з української влади ви найперше зустрілися, переїхавши до Києва?
– Ні з ким.
– Тобто ні з президентом Порошенком, ні з генпрокурором Луценком, ні з головою СБУ Грицаком, ні з головним військовим прокурором Матіосом?
– Мої приватні контакти не можуть бути предметом нашого інтерв’ю, з усією повагою до вас, Наталю. Було би смішно принижувати своє сьогоднішнє становище. Але я насамперед хочу бути корисним для своєї країни, для своєї другої Батьківщини, яка виявилася до мене набагато добрішою і ласкавішою, ніж перша. Я доктор юридичних наук, чудово орієнтуюся в системі російського права і його прогалинах. У межах процесу над Януковичем я спілкуюся з багатьма знаковими людьми.
– А з Порошенком не зустрілися?
– Ми на відстані одного рукостискання.
– І з Луценком не перетнулися?
– А треба?
– Невже за півроку ні з ким з українських політиків і чиновників не познайомилися?
– З багатьма я був давно знайомий.
– Ви відчули, яку лють в українському суспільстві спричинила новина, що екс-депутат Держдуми Вороненков, який голосував за приєднання Криму до РФ, отримав паспорт України, тоді як російські і білоруські добровольці, які воюють на боці сил АТО, роками цього досягнути не можуть.
– Відчув. Я першокласно воював, але це було 30 років тому. Військове життя знаю не з чуток. Був би молодшим, може, й сам би пішов в АТО. Військова справа йде вперед і навички 30-річної давності вже не так актуальні. А я отримав громадянство відповідно до законодавства України.
– У чому цінність саме ваших свідчень проти Януковича, якщо українська влада пішла на такі репутаційні ризики і під час війни з Росією вручила колишньому депутату Держдуми громадянство?
– Ще раз: я отримав громадянство України на законних підставах. Я на 50% українець. Мій прадід Акім Дудніченко очолював Монархічний союз України, усе дитинство я провів у Херсоні, Маріуполі, Миколаєві, Євпаторії.
Коли виникло питання про притягнення Януковича до кримінальної відповідальності за держзраду (що я вважаю дуже правильним), я, як громадянин України, уважав своїм обов’язком дати ці свідчення і розказати, що мені відомо. Наскільки цінні мої свідчення, визначить суд. Генпрокурор уважає їх дуже важливими.
– Але ж ви навіть не знайомі з Януковичем, що такого могли розповісти?
– А навіщо мені бути з ним знайомим? Мене ж не питали, що він їсть або п’є, скільки разів у туалет ходить, із ким живе. Я справді цього не знаю, та це й не має значення.
– А що має?
– Давайте не випереджати таємницю слідства. Скоро буде відкритий суд, мої свідчення будуть озвучені публічно. І не тільки мої.
– В одному з інтерв’ю ви заявили: “Якби 2014-го проголосував проти приєднання Криму, і 50 метрів від Держдуми не зміг би відійти”. А що б із вами сталося?
– Мені прямо сказали, що буду заарештований. У мене вже були відомості, що проти мене у режимі секретності фабрикують кримінальну справу.
– Але є приклад Іллі Пономарьова – єдиного депутата Держдуми, який натиснув кнопку “проти”. І начебто нічого: живий-здоровий, теж до Києва перебрався.
– Не порівнюйте. Ілля був у різкій опозиції до влади, був широко відомий за кордоном, був публічним. Ілля розумів, що для нього точка біфуркації пройдена і зворотного шляху немає.
– А вам що заважало не коливатися разом з генеральною лінією партії?
– Я дисонував усередині системи, не публічно. Не заперечую: я намагався вижити в путінських реалій. Я не хотів бути депутатом Держдуми, але зайшов у парламент, щоб піти на вищу посаду у виконавчу владу. Депутат Держдуми в Росії – ніхто, нуль, порожнє місце. Це всі знають. Я міг стати аудитором Рахункової палати, губернатором Нижньогородської області, мене фракція погоджувала на ці посади, але мені так і не дали пройти у виконавчу владу.
– Чому ви не відкликали свого голосу за приєднання Криму, якщо, як стверджуєте, були насправді проти?
– У мене не було морального права перед фракцією на відвертий демарш. Я пройшов за списком. Фракція ухвалила рішення. Вони були непохитні. У той момент я не міг гордо засунути руки в кишені і зникнути з країни.
До речі, на тому голосування було приблизно 40 депутатів, які категорично не хотіли приєднання Криму. Це депутати багатьох скликань, із внутрішнім стрижнем, але в останній момент усе одно натиснули “за”. Значить, до кожного підібрали важіль тиску. Який саме – не знаю, можливо, шантажували через сім’ю і дітей.
– В інтерв’ю “Громадському” ви заявили, що помічник президента РФ Владислав Сурков був “категорично проти” анексії Криму, “тому що він розумна людина”…
– (Перебиває) Наталю, фраза про Суркова вирвана з контексту. Я говорив про найближче оточення Путіна, але не називав імен. Про це всі давно говорили, зокрема Ілля Пономарьов, але ніхто не надавав значення цим словам, поки я їх не повторив. Я б не хотів обговорювати якісь персоналії.
– Я про інше. В ефірі телеканалу “Дождь” Ксенія Собчак розповіла, що Сурков не хотів із вами знайомитися, але поступився проханням своєї дружини, яка дружить із вашою дружиною Марією Максаковою. Собчак прозоро натякнула: ви не раз прикривалися ім’ям Суркова.
– Це не зовсім так. Ми з Ксенією добре знайомі, але таких подробиць ніколи не обговорювали. Вона дала свою особисту оцінку. Ніколи в житті я не прикривався Сурковим, ба більше: ніхто в Україні мене про нього не запитував, крім журналістів “Громадського”. Та й що мене питати? Про Суркова в Україні знають у тисячу разів більше, ніж я.
– Ви були депутатом від Комуністичної партії РФ. Після вашого переїзду в Україну голова фракції Геннадій Зюганов не виходив із вами на контакт: мовляв, Денис, не засуджую, але публічно підтримати не можу?
– По-перше, він не може вийти зі мною на контакт. По-друге, я дуже добре знаю Геннадія Андрійовича, а він добре знає мене. У нас стосунки базуються на взаємоповазі. Він усе знає, усе розуміє, намагався допомогти, але це не в його силах.
– У КПРФ є поняття жорсткої внутрішньофракційної дисципліни? Наприклад, якщо Зюганов сказав, значить, уся фракція голосує, як наказано.
– Є поняття єдиноначальності, яке зовсім не виключає обговорення того чи іншого питання. Були питання, де дозволяли вільне голосування, а були принципові питання, у яких фракція займала жорстку позицію.
– А якщо депутат у принципових питаннях голосував не так, як наказано?
– Могло бути виключення з фракції. Приклад – Ілля Пономарьов, Дмитро Гудков, Олексій Митрофанов. Правда, вони були у фракції “Справедливая Россия”. Єдина принципова річ, про яку я щиро шкодую, – голосування щодо Криму. В інших питаннях я завжди голосував відповідно до своїх переконань.
– А у випадку з Кримом ви, значить, наступили на горло власній пісні?
– Безумовно. Я вважав усе, що пов’язано з Кримом – величезною помилкою. У 1991 році, коли розвалився СРСР, ніхто не забрав у Росії Калінінградську область. І РФ не можна було поводитися так з Україною, яка в момент утечі Януковича виявилася неготовою до таких викликів. Але в 2014-му мені чітко дали зрозуміти: ніде свої думки про Крим не тиражуй, якщо не хочеш нажити проблеми.
justify=””>
– Російський опозиціонер, засновник Фонду боротьби з корупцією Олексій Навальний присвятив вам окремий блог, де докладно написав про ваших п’ять квартир загальною площею 1088 м2, п’ять автомобілів, дачу.
– Навальний – людина, загнана в кут. Ну що сенсаційного він вам повідомив? Що в мене є майно? Я ніколи цього не приховував. До того ж “сенсацію” Навальний взяв із моєї відкритої декларації, яку я сам оприлюднив. П’ять років тому, коли в Росії ухвалили закон про декларування майна, я показав усе, що належить мені і моїм неповнолітнім дітям. Так у чому “сенсація”?
– Навальний підкреслив, що ви були держслужбовцем із 1995 року і не могли на офіційну зарплату дозволити собі елітну нерухомість та авто.
– Навальний бреше. Диявол ховається в деталях. Я з 2005 року не був на держслужбі, до обрання в Держдуму приблизно вісім років займався бізнесом. Із 2011 року, коли став депутатом, у мене не було жодного додаткового придбання, я не купив ні квартири, ні машини. Чому останні шість років до мене не було претензій,зокрема з боку комісії з контролю за достовірністю відомостей про доходи та витрати депутатів Держдуми РФ? Але тільки-но я став громадянином України, претензії раптом з’явилися?
ВІДЕО
– В інтерв’ю нашому виданню ще один російський опозиціонер і екс-депутат Держдуми Костянтин Боровой не раз стверджував, що Навальний – агент ФСБ, упроваджений в антипутінський рух. Ви, схоже, з ним згодні?
– Абсолютно! Коли у мене була активна фаза протистояння з ФСБ, Навальному несподівано рівно на добу розблокували сайт. Він швидко закинув інформацію, що нібито у Вороненкова квартира за мільярд рублів (більше ніж $17 млн. – “ГОРДОН”).
Пам’ятаєте єврейський анекдот: “Скільки буде двічі по два?”. – “А ми купуємо чи продаємо?”. Ось і мені хочеться сказати: якщо у мене дійсно є квартира за мільярд, віддам її за половину вартості, тільки покажіть покупця.
Навальний давно перетворився на ефективний інструмент певної групи у ФСБ, за допомогою якого бізнес-клани розправляються з конкурентами: спочатку з генпрокурором Чайкою, зараз – із прем’єр-міністром Медведєвим. І кримінальні справи проти Навального – фейк, інакше він би давно сидів у в’язниці. Приклад Навального унікальний: уперше за всю історію Росії людину засудили, заарештували і тут же випустили з в’язниці, та ще дозволили йому виступати з “гучними викриттями”. ФСБ цілеспрямовано ліпить з Навального героя.
– Із ваших відповідей виходить, що найбільш впливовою і могутньою організацією в сучасній Росії є ФСБ.
– Так і є, інші органи, зокрема МВС і армія, знищені. За авторитету Шойгу армія почала відроджуватися, а це, до речі, дуже дорогий і тривалий процес, але та ж Генпрокуратура РФ позбавлена всіх владних та контрольних повноважень.
ФСБ придушила в Росії все. Візьміть справу колишнього керівника Головного управління економічної безпеки і протидії корупції МВС РФ генерала Дениса Сугробова. Прокурори просили для нього 22 роки колонії суворого режиму, звинуватили у створенні ОЗГ, метою якої було отримання грантів і нагород. Божевілля!
– Якщо ФСБ настільки впливова, чому в неї постійні конфлікти і сварки з чеченським лобі в Москві?
– Ну, чеченці – це окрема каста, яку контролює ФСБ. Поки задовольняються фінансові апетити спецслужб, вони будуть мовчати про чеченський клан. І навпаки, поки бюджет задовольняє Чеченську Республіку, хоча не завжди і не у всьому, до речі. Кадиров зараз дуже впливова фігура, він багато років при владі, не варто його недооцінювати. Кадирову вже віддали “Силу Сибири” – величезний газопровід, багатомільярдний проект, такий же фейковий, як усе в Росії. Газопровід будують, а договору з Китаєм немає.
justify=””>
– Путін боїться власних силовиків чи вони абсолютно підконтрольні йому?
– Він, може, і не боїться, але пора би.
– Хто найвпливовіший в оточенні президента РФ?
– Люди з кооперативу “Озеро”. Це близьке коло Путіна, сучасне Політбюро.
– Я правильно розумію, що саме Путін дав відмашку розпочати кримінальну справу проти вас?
– Ні, це не його рівень. Мене замовив генерал ФСБ Олег Феоктистов. Донедавна він очолював службу безпеки “Роснефти”, якою заправляє Сєчин. Моє протистояння з Феоктистовим почалося ще в 2007 році під час роботи у Федеральній службі з контролю за обігом наркотиків.
– Тепер, після отримання українського громадянства, ви для Путіна ворог чи просто зрадник?
– Не маю уявлення. Але мені хотілося б, щоб він поставив собі запитання: “Чому так сталося?”. Може, тому, що в Росії система знищує людей, а негативний відбір змушує розумних і гідних або мовчати, або бігти? Не я перший і не я останній, хто намагався в Росії вигризти своє місце під сонцем. Але країну поділили за кланами.
Нікому поза кланом система не дозволяє в ній зачепитися, усіх пожирає. Протекціонізм, кумівство, внутрішньовидова боротьба – ось що відбувається зараз у Росії. Візьміть призначення губернатора, там діє принцип: “Ви чиї будете?”. Фінансово-промислові групи контролюють цілі регіони і висувають тільки своїх на високі пости у всіх гілках влади. І я вам кажу не загальні слова, завдяки своїм минулим посадам я знайомий із виворотом.
– А навіщо так наполегливо чіплятися за владу, “вигризати місце під сонцем”? Що заважало піти в приватний бізнес?
– Немає в Росії жодного приватного бізнесу, навіть малого і середнього. Увесь бізнес існує тільки навколо держзамовлень і обслуговування бюджету. Я знаю багатьох людей, які брали кредити, щоб виконати держзамовлення, а держава з ними не розрахувалася. Мова про мільярдні суми. Але ці люди мовчать, бояться говорити, тому що опиняться або у в’язниці, або в могилі.
Єдине, про що шкодую, що переїхав в Україну пізно – у 45 років. Напевно, у минулому житті я був конформістом, намагався вижити в системі, хоча вона завжди зі мною боролася і відкидала.
– Ви особисто знайомі з Путіним?
– Я часто бував у Кремлі.
– Багато хто в Україні переконаний, що з відходом Путіна війна відразу ж припиниться. Ви теж так думаєте?
– Війна на Донбасі закінчиться раніше, тому що здоровий глузд повинен перемогти. Вони в Росії повинні зрозуміти: війна в Україні насамперед не вигідна їм самим. Роль особистості в історії дуже велика, а в історії Росії – тим більше. Думаю, якщо Путін піде, певна інерція системи залишиться, але недовго. Усе зміниться.
– Путін піде на президентські вибори 2018 року?
– Думаю, так.
– Піде, незважаючи на чутки про стан його здоров’я?..
– Живий чи мертвий. Найближчому оточенню треба зберегти свої капітали, бо Путін буде президентом до 2024 року. Далі подивимося.
– В інтерв’ю нашому виданню Ілля Пономарьов стверджував, що у найближчого оточення Путіна немає ідеології, немає антиукраїнських настроїв, їхня головна мета – освоїти бюджет, боротьба йде за те, хто відкусить більший шматок із бюджету.
– Абсолютно згоден. Утім, ідеологія теж є. Подивіться останній виступ голови Слідчого комітету РФ Олександра Бастрикіна, де він заявив: “Вороненков дійшов до ницості, прийнявши громадянство України”. Вони що, уважають себе вищою расою?
У нас уже була одна вища раса в ХХ столітті, знаємо, чим закінчила. Ледь не фашистом мене називають! Але в чому моя “зрада”? Я дав свідчення проти чоловіка, який влаштував кровопролиття у своїй країні, а потім утік, зрадивши свою країну. Я пройшов шлях від суворовця до полковника, від простого викладача до доктора наук, професора. Так поясніть мені критерії патріота в сьогоднішній Росії?
– Хочете, поясню, у чому ваша зрада? Вас усе влаштовувало в політиці Кремля проти України, але щойно, вибачте, вам прищемили хвіст і завели кримінальну справу, ви відразу виїхали з Росії і різко змінили риторику.
– Звідки ви знаєте, що мене все влаштовувало в Росії?
– З ваших дій, голосувань, заяв…
– …я ніколи жодного слова не сказав проти України. Знаю, ви відразу наведете приклад моєї промови з трибуни Держдуми про виховання. Але цитату вирвали з контексту, а я говорив: якби Росія справді хотіла просувати “русский мир”, треба було це робити з допомогою гуманітарних, а не військових інструментів.
Мер Риги Ніл Ушаков робить для просування справжнього “русского мира” в Латвії в тисячу разів більше, ніж російські доморощені патріоти. Замість того щоб ставити на чесного політика Ушакова, Росія ставить на раніше судимих людей на кшталт Януковича.
– Вражає, якими правдорубами і борцями з “кривавим режимом” стають депутати, щойно їх позбавляють недоторканності.
– Проти мене працює інформаційно-пропагандистський відділ ФСБ. Як тільки я приїхав в Україну, мені зламали Twitter, пошту, намагалися залізти у Facebook, опублікували фейкові пости, ніби я вітаю приєднання Криму і проект “Новороссия”. Я що, схожий на ідіота, який, приїхавши в Україну, почав би таке постити в соцмережах?
Я не борець із “кривавим режимом”, а називаю речі своїми іменами. Просто раніше моїм словам ніхто не надавав такого значення, хоча я робив більш радикальні заяви під час своєї виборчої кампанії. Завжди стверджував: уміле поєднання брехні і правди вводить в оману навіть найбільш освічених, але невтаємничених людей.
– Я надаю вашим словам величезне значення. Наприклад, таким: “Серце обливається кров’ю, коли бачиш по телевізору, як плаче ветеран із орденами, у якого намагалися їх зірвати молодики на вулиці. Як зірвали георгієвську стрічку. Це сьогоднішній Київ. Ті ветерани Великої Вітчизняної не розуміють: за що? як таке може бути? Звідки вони взялися ці молодики, які ненавидять їх і возвеличують те, з чим вони боролися. Україна сьогодні – це не тільки трагедія братнього нам народу. Це урок усім нам!”. Ви це заявили з трибуни Держдуми 18 листопада 2014 року, коли вже були і збитий малайзійський боїнг, і Іловайський котел.
– У Росії неодноразово показували по телевізору, як радикали в Україні зривали стрічки з ветеранів. Інших джерел інформації в країні немає. Я говорив, що існують такі неприпустимі крайнощі, як росіяни, які ненавидять українців, і українці, які ненавидять росіян. Мені це неприємно. Навіщо ображати ветеранів? Не бачу ніякого протиріччя між своїм виступом у 2014-му і тим, що кажу вам зараз.
ВІДЕО
Зрозумійте головне: у Росії навіть нормальна частина суспільства повністю ізольована від отримання реальної інформації про Україну. 80% жителів РФ упевнені, що тут громадянська війна, нічого не знають про 10 тисяч загиблих на Донбасі. Народ абсолютно зомбований центральними телеканалами. І навіть я, у якого були джерела інформації, не уявляв реальної картини того, що відбувається, поки не переїхав в Україну.
– Де гарантія, що через пару років Денис Вороненков не повернеться в Росію і так само різко не змінить риторики: мовляв, хлопці, хунта погрожувала, мені довелося публічно брехати, що я не згоден із політикою Путіна?
– Я не прошу мені вірити, я чесно розповідаю все, що сталося в моєму житті. Як я можу довести свої слова? Думаю, у мене будуть такі можливості. Але мій вибір зроблений: я залишив у Росії все, забрав дружину, дитину і приїхав в Україну, яку вважаю своєю другою батьківщиною. Зворотного шляху для мене немає і бути не може.
– Не покидає відчуття, що ви – частина великої спецоперації ФСБ, подробиці і цілі якої ми дізнаємося через багато років.
– Скільки горя і безпардонної несправедливості в моєму житті сталося руками цієї організації, навіть неприємно згадувати. Не знаю, за що мені всі ці випробування. Я не люблю розмазувати соплі з цього приводу, хоча міг би. Але це слабко і немужньо. Ваш докір мені неприємний. Час усе розставить на свої місця і я не розчарую вас.
– Російська “Новая газета” опублікувала велике розслідування про ваші зв’язки в МВС і у Федеральній службі РФ з контролю за обігом наркотиків. Зі статті виходить, що ви, вибачте, типовий “рєшала” – людина, яка допомагає бізнесменам закрити кримінальні справи за символічну винагороду у сотні тисяч доларів. А коли ви з кимось не поділилися, у вас почалися проблеми.
– Нісенітниця повна, просто більше нічого вони придумати не змогли. Ви звернули увагу, коли саме вийшло це “розслідування”?
– У той же день, як тільки з’явилося ваше перше інтерв’ю в Україні.
– Ви як професійний журналіст упевнені, що таке “розслідування” можна підготувати за кілька годин?
– На що ви натякаєте?
– “Новая газета” публікує сливи ФСБ. Зауважте, оперативні матеріали спецслужб, які жодне видання не може отримати, відразу з’являються в “Новой”. Схожа ситуація і з телеканалом “Дождь”.
– Не плутайте злив і витік інформації. “Новая” не раз доводила свою репутацію єдиного по-справжньому опозиційного видання із серйозними розслідувальними статтями. За час путінського режиму було вбито багато журналістів, велика частина з них – співробітники “Новой”.
– Після вбивства Юрія Щекочихіна у 2003 році “Новая газета”, повторюю, публікує сливи ФСБ. Коли знаєш зворотний бік медалі, об’єктивно оцінюєш усю інформацію, що з’являється в нібито ліберальних і опозиційних ЗМІ. Одна справа, якщо це публікує “Коммерсантъ” або інше прокремлівське видання. Але коли публікує “Новая” – в аудиторії довіри більше. Влада чудово це розуміє, тому діє досить гнучко.
Зверніть увагу, люди давали свідчення проти мене тільки після того, як їх саджали в “Лефортово”. Озвучування мого імені – це була ціна свободи. Ніяких кримінальних справ не було, якби я не обрався в Держдуму і в подальшому не претендував би на посади у виконавчій владі. У Росії клани намагаються не пустити на свою ділянку чужинців, особливо чесних і принципових політиків. Ви розумієте, що той же Феоктистов із Сєчиним розгромили ЮКОС, посадили на 10 років за ґрати Ходорковського, усіх навколо пересаджали? Тепер на мене націлилися.
З 2011 року проти мене працює окрема служба ФСБ, у якій 25 слідчих. А я ж не вкрав жодної копійки бюджетних коштів, не завдав жодної шкоди державі, і раптом цілих 25 слідчих! Вони не гребують нічим, це абсолютний 1937 рік, тільки замість розстрілів усіх саджають у в’язницю. І вам пощастить, якщо потрапите в “Матросскую тишину”, там комфортабельніше. У “Лефортово” з людей овочів роблять: пресинг і тортури такі, що у в’язнів психіку зриває, вони дурниками стають. У медичному сенсі.
– Російський політолог Валерій Соловей якось зауважив: “Хочете заглянути в політичне майбутнє Росії? Це дуже просто: подивіться на екс-депутата Вороненкова”.
– Так, я читав.
– Із 450 ваших колишніх колег по Держдумі скільки поділяє вашу сьогоднішню точку зору?
– Людей 300.
– Ви серйозно стверджуєте, що 67% колишнього скликання Держдуми були не згодні з агресією проти України?
– Так. У Держдуму приходять усі тямущі та недурні люди, але вони заручники: якщо хочуть утриматися на плаву, мати дохід – будуть голосувати так, як треба Кремлю. Уже п’ять моїх колишніх колег по парламенту покинули Росію. В Україну переїхати побоялися, перебралися в балтійські країни і Великобританію.
Зараз у Росії вовчий час, нерозсудливість і паніка в елітах, ніхто точно не знає, що далі. Усі навколо піддаються переслідуванням, деякі вже в тюрмі, інші – сидять тихо і бояться. У Росії практично на кожного політика і економічно активного громадянина є кримінальна справа.
– Наскільки висока ймовірність палацового перевороту, унаслідок якого Путіна усунуть від влади?
– Цілком можливо.
– Хто очолить переворот?
– Політбюро в образі кооперативу “Озеро”. Допускаю, що їм набридло жити під санкціями, захочуть щось серйозно змінити.
– Що має статися, щоб Путін відійшов від влади?
– Є варіанти. Він повинен сам цього “захотіти”. Якби він у 2012-му, утретє, не пішов у президенти – увійшов би в історію як найбільш популярний і авторитетний російський лідер, а так… Навіщо Путіну агресія проти України? Щоб утриматися при владі, щоб успішна і вільна Україна в жодному разі не стала прикладом для росіян, як треба скидати бандитське керівництво, яке звикло красти.
– Росія розвалиться?
– Ні, у неї великий запас міцності. Згадайте 1917 рік, коли розвалилася Російська імперія і до влади прийшли більшовики. Багато людей покинуло країну, сподівалося, що все ось-ось завалиться. І що? Радянський Союз проіснував більше ніж 70 років.
– А як же західні санкції?
– Відчутні, але не до такої міри, щоб спричинити розвал або зміну режиму. Санкції мають велике значення для стримування зовнішньої агресії. Санкції треба посилювати, але не варто особливо на них сподіватися.
– Вашим рідним, які залишились в Росії, щось загрожує?
– Усіх уже потягли на допит у Слідчий комітет, включаючи дітей, тещу, тестя – усіх! Не знаю, що вони намагаються витягнути з моїх близьких: як я їм, ходжу в туалет, своєчасно чищу зуби?
– Повернетеся в Росію?
– Ні-ні.
– Навіть якщо Путін помре?
– Не хочу гадати. Уважаю, що зворотного шляху у мене немає. Я дуже категорична людина: якщо щось вирішив – ніколи не зміню думки. Знаєте, що я відчув, коли приїхав в Україну? Полегшення, ніби тягар з плечей упав. У мене ані найменшого жалю, що я покинув Росію, тому що розрізняю поняття “держава” і “батьківщина”.