З невідболеним сумом згадую, як два роки тому, двадцять третього квітня, із-за Черемошу прилинула до нас сумна звістка — у незворотний шлях пішов від нас Віктор Петрович Максимчук —побратим по перу, талановитий володар поетичного слова, автор десятка книг, головний редактор літературного журналу «Німчич», що виходить у Вижниці, голова Клубу творчої інтелігенції Вижниччини, невтомний культурно-громадський діяч, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки кінематографістів України, лавреат літературно-мистецьких премій ім. Георгія Гараса, ім. Дмитра Загула, ім. Івана Бажанського та інших.
Чомусь так трапилося, що його земна дорога завершилася у Всесвітній день книги — мовби доля визначила йому саме із книжкою стати до звіту перед Господнім лицем.
Максимчукове життя склалося, як у тій пісні, де червоне й чорне, радісне й трагічне переплелося надто щільно. Можливо, тому він так прагнув Слова — Слова високого, Слова животворящого, переносив його в рядки своїх поезій, як у барвистих візерунках, любовно припасовував у нарисах про людей, котрі несли в собі світло добра, таланту, щедрості.
Було його слово також сповнене і болем, і мукою, тривогами й обуренням від недолугості державних правителів, захланності й ницості тих, яким байдуже до життя простої людини.
Гостра перейнятливість нужденністю великої частини народу, долею своєї держави, яка борониться від російського агресора в тяжкій і виснажливій війні, проєктувалася на його власну долю й вилилася непідробно щирими рядками:
Україно, калиновий краю,
В ці важкі і неспокійні дні
Біль твій всім єством я відчуваю,
І тому так боляче мені.
Віктор не тільки писав сам — він допомагав багатьом письменникам донести їхнє слово до читача, адже журнал, який він редагував, об’єднав навколо себе розкішне суцвіття майстрів літератури, відомих в Україні та за її межами.
«Німчич» став мистецьким майданчиком і для письменників, художників та журналістів Косівщини, які впродовж років ьули його постійними авторами. На жаль, з відходом Віктора ми втратили це місце зустрічі, де могли обмінятися творчими напрацюваннями, новими ідеями та порадіти мистецьким перлинам творчих особистостей нашого краю.
Ім’я Віктора Максимчука відоме в нашому районі ще й тим, що він провів не одну сердечну літературну зустріч, презентуючи в Центральній районній бібліотеці та на засіданнях Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, організації «Просвіти» свіжі числа «Німчичу», власні книги, упорядковані ним видання та дебютні збірки молодих авторів.
До початківців знаний редактор був дуже уважний, підтримував, радив, згадуючи, як йому в свій час допомагали відомі письменники Володимир Михайловський, Тамара Севернюк, Петро Сорока.
Добрий спомин про Віктора Максимчука залишиться в серцях учителів та учнів Уторопського ліцею, мешканців села, бо саме завдячуючи його невтомній енергії, було впорядковано й видано книги присвят, спогадів та літературних матеріалів про нашого геніального поета Тараса Мельничука, відкрито у Вижниці терасний провулок його імені та встановлено меморіальну дошку на одному з будинків, ініційовано рішення Вижницької районної ради 2003 року про спорудження пам’ятника великому синові України Тарасові Мельничуку. Готовий монумент скульптор В. Римар, В. Максимчук та ще кілька вижничан доставили в Уторопи, де він був встановлений на подвір’ї місцевої школи.
Він був перейнятий, аби слава генія метафори Мельничука торкнулася сердець мільйонів — від Уторопів до Києва, із Заходу до Сходу, тому левову частку свого організаторського таланту віддавав ушануванню Мельничуківських днів, що проводилися щорічно у березні та серпні.
Віктор Максимчук був надзвичайно діяльною людиною. Здавалося, не існує такої справи, яку б він не зумів вирішити. А скільки планів було — видати поетичну енциклопедію Вижниччини, ще раз повезти членів Клубу інтелігенції до Шевченка на Чернечу гору, відвідати музей Михайла Стельмаха!..
Не судилося. Жорстока недуга спинила нестримний рух його життя. Сімнадцятого квітня він зустрів свій 58-ий рік, а за якихось шість днів потому Віктора не стало.
…Навесні птахи вертають із вирію, а його душа подалася у той далекий вирій аж за обрій, запитати, чому квітнева зозуля поскупилась і не накувала йому хоч би ще кілька літ? Йому так хотілося жити.
«Боже, не відпускай моєї руки, бо я ще хочу жити і Тобі служити …» — записав В. Максимчук у щоденнику 04.10.2011 року.
Господь подарував йому відтоді ще десять років, і Віктор прожив їх повнокровно, з максимальною віддачею.
Наш дорогий Побратиме! Нам не вистачає Тебе в щоденному спілкуванні, у праці на літературній ниві, де Ти трудився самовіддано і ревно…
Аделя Григорук,
письменниця, членкиня НСПУ, НСЖУ
м. Косів
На світлинах: Віктор Максимчук на презентаціях своїх книг та журналу «Німчич» у Косові та Вижниці.
Світлини Марії Порох