7 вересня, біля меморіального хреста на присілку Скарби, що у верховинському селі Бистрець, відбулася україно-польська «Вінцензівська зустріч». Її приурочено до 130-ї річниці від народження «Гомера Гуцульщини» – Станіслава Вінценза. Організаторами зустрічі були «Товариства Карпатське» (Польща), Товариство «Гуцульщина» та ЕГО «Зелений Світ» (Україна). Свої привітання учасникам надіслали ректор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, професор Ігор Цепенда, Директор Студіуму Східноєвропейських досліджень Варшавського університету, професор Ян Маліцький, Народний депутат України Микола Княжицький, Консул Республіки Польща у Львові Рафал Коцот, онука Станіслава Вінценза – Анна де Вінценз….
Ми зустрілися у місці, де лежать скарби…
По-перше, тут край незрівняної краси та природного багатства, правдивий Божий скарб, дарований усім нам. Це про нього писав у своєму «Посланні моїм любим гуцулам» Андрей Шептицький, на той час молодий владика Станиславівський: «Ліси такі густі та зелені, і красні полонини, тай файні кішниці дав Вам Бог, шо лиш май та будь! І дав Вам Бог спосібність до усякої роботи. А усі ті дари і ласки дав Вам Бог на це, аби Ви за них дєкували, у них Бога, Найвишшого свого Пана, узнавали і Єго, єк ґіти добрі найліпшого Отця, цілим серцем любили. Тож ни марнуйте дарів Божих!… Мир Вам!»
У народних легендах знаходимо чимало згадок про скарби, залишені тут Олексою Довбушем та іншими опришками: у потаємних печерах на Синицях та Кізіх Улогах, що під Чорногорою. Більшість людей гадає: там мабуть купи золота, гроші, прикраси, коштовна зброя… Але можливо там сховано лісовими побратимами й щось інше, не настільки блискуче, як золото? Але те, чому немає ціни…
У Бистреці народився ще один скарб, велич та значимість якого ще слід належно оцінити Україні майбутнього. Тут Станіслав Вінценз почав писати головний твір свого життя, епічну тетралогію «На високій полонині», яким навічно позначив Гуцульщину на літературній мапі світу.
Далеко не кожен етнос має власну епічну літературу, що живиться його глибинною філософією та історичним досвідом життя багатьох його поколінь на своїй Батьківщині. Але немалою мірою завдяки літературним пам’ятникам такого рівня народи є пізнаваними та незнищенними у мінливих світах. Ми знаємо і цінуємо давньогрецьку культуру, завдячуючи Гомеровим «Одісеї» та «Іліаді». Італію пізнаємо через «Божественну комедію» Данте. Світобачення американських індіанців – через «Пісню про Гаяавату»…
На початку ХХ століття гуцули, що мешкали у високогірних селах, у більшості своїй були неписьменними. Їхня міфологія, традиції, вірування, цінності вільного життя у гармонії з Природою, пам’ять про героїчне минуле предків, їхня візія Світу – все це передавалося в усній традиції від діда-прадіда. Вінценз зібрав увесь цей скарб і майстерно передав у чотирьох томах своєї епопеї «На високій полонині». Цей літературний твір органічно постає з мови Народу, як його пісня. З величної Природи Гуцульщини – як гірське пасмо Чорногори, оповите хмарами. З одвічної праці верховинських пастирів – як вагомий “будз” овечого сиру…
Наша місія у тому, аби передати цей скарб наступним поколінням.
Тому головними учасниками Вінцензівської зустрічі на Скарбах були саме діти – учні Бистрецької школи. В першу чергу до них зверталися промовці, яких зібрав тут Станіслав Вінценз: від Товариства «Гуцульщина» – Іван Зеленчук, від «Товариства Карпатського» – Лєх Римарович, від ЕГО «Зелений Світ» – Олександр Степаненко. Дитячий гурт у свою чергу обдарував усіх нас народними співанками та мелодією флояри. А Гори – щедрим дощем.
Серце Вінценза, що навічно залишилося тут, в Гуцульщині, раділо з нами.
Той, хто цікавився публіцистичною творчістю цього автора, той не міг не помітити його, на перший погляд, ненав’язливу зацікавленість українською тематикою (історико-краєзнавчою, культурологічною чи політичною) через призму переважно авторів єврейського та польського походження. Зрозуміло, що категорично стверджувати це складно, оскільки важко пояснити цю «м’яку» тенденційність, не знаючи увесь спектр переконань чи світоглядних парадигм цього та йому подібних авторів. Але ж «темна вода во облацех» і в кожного з нас є свій власний «скелет у шафі», який ми витягуємо в момент істини (на який, мабуть, чекають більшість з нас) і тільки тоді читачі чи глядачі зможуть дізнатись (а можливо – що буває найчастіше, – не дізнаються ніколи) про потаємні думки, наміри чи бажання, що приховує «голос крові» таких авторів.
Та все ж у цьому випадку більше, ніж здивувало те, що автор забув (свідомо чи несвідомо – і тут його «голос крові» аж ніяк не «розчути») чи зробив вигляд, що забув про того, хто для розвитку культури волелюбних гуцулів зробив своєю навтомною працею і творчістю – і літературною, і театральною, і музичною – чи не найбільше з усіх, хто полюбив цей край щиро і без жодного потаємного чи відвертого бажання зробити на цій темі хоча б якусь собі плпулярність. Це, звісно ж, Гнат ХОТКЕВИЧ https://uk.wikipedia.org/wiki/Хоткевич_Гнат_Мартинович і достатньо лише прочитати коротку(!) довідку про йго життєвий і творчий шлях, щоб зрозуміти, ЩО він зробив для розвитку української культури, і зокрема, однієї з її чи не найволелюбнішої «галузки» – гуцулів. Але жодного слова ані півсловечка ми ТУТ не почули. Однак, достатньо буде згадати одне із найвизначніших досягнень прозової творчості Хоткевича – романтичну повість з гуцульського життя «Камінна душа» і заснування ним Гуцульського театру в с.Красноїлля на Покутті, щоб ще раз усвідомити значення творчості і звичайної – «чорної» – праці Хоткевича для гуцульської і усієї української культури.
Мова тут не про те, «хто більше, а хто менше зробив для когось чи для чогось», а про якусь дивну, все ще до кінця незрозумілу забудькуватість, яка чимось нагадує замовчування (навіть не заборону) тих авторів чи діячів української культури, які мали відверто (про)українські погляди на розвиток культури на СВОЇЙ етнічній землі. До речі, Гнат Хоткевич був репресований у вересні 1938 року комуно-радянською владою і засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації» і «шпигунство на користь Німеччини». Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року. Не менш трагічною і драматичною була доля його родини.
Те, що зробив поляк Ст. Вінценз для розвитку і поширення гуцульської культури, безсумнівно, заслуговує поваги і пошанування його імені і його праці. Але це чимось схоже на звичайний «спортивний» інтерес до чогось екзотичного, як у більшості цивілізованих країн дослідники-антропологи чи культурологи у свій час ставились до загублених в джунглях Амазонки чи дощових лісах в долині Лімпопо «напівдиких племен». Це також нагадує те, як один з авторів 19-го століття неукраїнського походження, начебто, прихильно ставився до нашого Поета і, загалом, до українців і «поблажливо» називав «малоросами». а Галичину «Напів-Азією». В наш час інший «культуртреґер» також подібним «маньором» відзивався у одному із своїх «magnum opus» про галичан.
Чи випадково автор вже не вперше «забуває» про діячів української культури, які в жодному разі і за жодних обставин не були конформістами, такими, як Микола Міхновський, Євген Маланюк чи Василь Стус, не кажучи вже про Дмитра Донцова чи Степана Бандеру, які ще й зараз наводять жах на наших «переляканих» правозахисників та «демократизованих» лібералів, які в 1990-х ледь не зацькували Євгена Гуцала за його відверто антиросійську «Ментальність орди»?
Тема для роздумів, чи не так?