„…вірші ці про тисячу моїх життів”

” …Ліричний суб’єкт Олеся Дяка за природою своєю – споглядальник; додам, – ще й медитувальник. Він зовсім не квапиться до якоїсь показної дії, ефективного дійства чи шокуючих вискочів. Він вичікує й видивляється; він визирає крізь себе та, саме цим, ділиться з нами, пропонуючи вздріти та відчути мить сокровенного…”        

1. Так мені розпочалося (самовільно)

Олесь Дяк. Його поетична мініатюра завше виходить виданням у добре оформленій заламінованій палітурці вишуканого формату (я його називаю „буклетним”). Сімнадцять книг. Мабуть, цю видавничу серію (хоч він сам її так і не визначає) можна досконало припасувати на полиці і вона доконче буде милувати око. Естетика. А ще, на цей раз, („Світ на узвишші”, вірші, Дрогобич, „Коло”, 2019 р.; 215 с.), як мені видається, на рідкість вдало використані фотоматеріали, що, знову ж таки, з винятковим смаком; послуговуючись певними комп’ютерними технологіями, стилізовані під виразну чорно-білу графіку, що межує з самодостатніми авторськими творами образотворчого мистецтва та є відверто експериментальною, метафоричною. Особливо мені заімпонував романтичний фото-рисунок на сторінці 111. Не проминіть переконатися. Класно.

А ще, – добра робота зі шрифтами, цупкий та якісний друкарський папір. Та й промоутери, – кращих годі бажати, – Ігор Калинець, Богдан Смоляк, Галина Капініс, Левко Різник.

…А що далі? Лише поезія…

2. Самісне-саме

***

я пишу вірші

як колись

моя самотносте

сестричко

***

недихання

мовчання тіла

в такт

***

стою під деревом

і видно

як попри серце

капле сік

…Саме тут так і хочеться якось зачепити творчість славного древнього поета і мислителя, японця Мацуо Басьо. І навіть вдатися до цитування. Одначе, не буду. Вочевидь усвідомлюючи,  форма поетичної мініатюри, що, нібито, мала б якось зближувати, натомість, лише безнадійно віддаляє цих поетів, виповнюючись цілком іншою, а подеколи навіть протилежною, естетикою. Проте, це не стосується окремішньої художньої цінності „текстів”. Як ось у цьому принагіднику: самотність поета-схимника (Басьо) і віршника-естета (Дяк), що виписує оцю самотність як живопис, аби згодом таки повернутися до твердочолої реальності. Отож ні давня японська, ні древня китайська чи корейська поетичні мініатюри, навряд чи придадуться мені аж так для якихось алюзивних рефлексій щодо мініатюр, виплеканих на благодатному ґрунті національної української поетичної традиції. Згадаю тут і таких „самісних самітників”, як Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Грицько Чубай, Микола Воробйов, Леонід Кисельов, Леонід Талалай, Олег Лишега. Для них поетична мініатюра не була безоглядною стезею, зате щось таки важила.

Мабуть, саме зараз скажеться мені, що О. Дяк зі своєю консервативною формотворчою відданістю жанру впродовж десятків років, подібно, виглядає винятковим. Хоч про це ніхто й ніде особливо навіть не спробував відгукнутися. А даремно…

3. Це просто (?)

***

так хочу вже

не плакати

у віршах –

слова ж у зіллі

скупані сльози

…Якась не просто (ось так, усупереч заголовку!) розчуленість, а прониклива чуйність. …Те, що не можна пережити завиграшки, не застановившись і не торкнувшись певних сокровенних струн арфових душі. …І вони наче самовільно видають назовні мелодію самого вірша, запропонованого Дяком. І, зауважу, тут немає якихось особливих версифікацій (здалося б!) чи, спонуканих зусиллями майстра, метафоричних вибухів: лише слова – на своїх правильних місцях. І, ось, з’являється лірична мініатюра-метафора. Поезія короткого слова. Слова. Саме так слово, вчуваюся, спонукає до інтерпретацій, бездоганно-безконечних, і автора, і читача. І читальника-професіонала, – як ось я. У тиші, в мовчанні, в солодкій самотності.

***

безнога ніч

горнятко кави

шум порцеляни

й білий вірш

                       (цикл „Самотність”)

4. Терпеливість очікування

…Ліричний суб’єкт Олеся Дяка за природою своєю – споглядальник; додам, – ще й медитувальник. Він зовсім не квапиться до якоїсь показної дії, ефективного дійства чи шокуючих вискочів. Він вичікує й видивляється; він визирає крізь себе та, саме цим, ділиться з нами, пропонуючи вздріти та відчути мить сокровенного. Гадаєте, – це якась свідома моя „підводка”? Повірте, лише розмисли вдумливого читача. Втім, чому б і не привести хоча б це:

***

сидить павук самотності

на серці –

сукоче вірша ниточку

сумну

Автор через свого ліричного героя таки видивився, застановився посеред внутрішньої „знаку” тиші, художню співставленість із метафорою для своєї ліричної мініатюри. Дочекався. І я вичікую… Аби торкнутися співзвучності. Своєї. Амбіційно? Але ж…

5. Зближення з собою

„Нагуєвичі” (так називалося село, де народився Іван Франко; хоча і не певен, що це слід уточнювати) – цикл у збірці О. Дяка. Автор розгортає простір пізнання душі Поета. Тут – окремішня, зумисне виповнена церемонія естетизації джерельних витоків таланту Каменяревого; і аж ніяк не монументалізація образу. Ніякого твердокам’яного заціпеніння. Радше, енергетика поля художньої деталі; зближення із сокровенним, досі не відкритим і не відчиненим. І саме засобами малого поетичного твору.

1.

цвіркун співучий

в душу заглядає –

у світ зелений

кличе назавжди

2.

суниці стиглий

запах у долонях –

до серця ніжно

кущик пригортав

3.

йдемо гуляти

у поля Франкові –

рядочки слів

ясніють у траві

…І так нанизуючи, вправно по-гуцульськи, намистини „коралів”, творить автор цей Знак  „поетичної реконструкції” Франкового духовного світу. Аби зблизити нас із генієвим одухотворенням усього сущого в цьому краї, в Україні… А, здавалося б, – лише деталь, лише фрагмент, лише мініатюра… Спізнаймо себе. …І у такий спосіб також.

6. О припочатковім наприкінці

Переднє слово до книги віршів „Світ на узвишші” написав Богдан Смоляк. Цей дуже ретельний та доскіпливий знавець красного письменства, як завше поєднуючи насичену інтелектуальну літературну аналітику з несподіваними письменницькими рефлексіями, таки, добряче попрацював, аби вияскравити поетичну зірку Дяка, мандрівного виконавця авторських пісень та співаної поезії, Заслуженого діяча мистецтв України (хоч про деякі аспекти навпрошки й не говорилося). „Цей поет здатен здивувати” (Смолякове). Разом з тим, я б все ж зауважив, що цей текст, радше, виглядає на справну рецензію, ніж на сягнисто-енергійну передмову, що задасть читачеві певного напрямку стрімнини у книжці, аби читалося на одному подиху й так само медитативно-спокійно талановито паузувалося, коли саме цього вимагають окремі поетичні твори Дяка. Розгонистості б. А це – трохи інші змістові акценти та плинність.

…А назагал, я не прихильник передмов-уведень до книжок таких досвідчених письменників, як Олесь Дяк. Ось так. Продовжувати розмисли у цьому керунку не буду, бо це вже психоаналітика… Можливо, – згодом?..

7. P.S.

У книзі „Світ на узвишші” – сім розділів. Я не намагався у своєму есеї якось повторити цю структуру чи послідовність розташування поетичних мініатюр та й, назагал, пропонувати певну свою піджанрову чи тематичну класифікацію… Лише мандрував собі разом з поезією О. Дяка, довірившись лагідній стихії поетичної інтуїції. Рухаючись шляхом неквапливого споглядальника-книжника. Дещицю з тих нелінійних мандрів приніс і читальнику. Направду, це було щиро.

Віктор                                                                          Палинський