Про творчість Миколи Будлянського дещо уже писав і опублікував, зокрема про його поетичну книжку «Смак пізнього яблука» (Поезія класичної ясності. «Літературний Чернігів», № 1(89), 2020; Роздуми про «Смак пізнього яблука». https://zolotapektoral.te.ua/роздуми-про-смак-пізнього-яблука-ре/; Поезія класичної ясності. – У кн: Богдан Дячишин. «В маленькій амфорі слова»).
Поезія ювіляра (Микола Будлянський – член НСПУ, заслужений журналіст України; народився 22 грудня 1953 р. в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області) – це пізнання світу речей, які нас оточують і живуть у нас самих, бо в кожній думці ми уздріваємо енергію любові, пошанівок до слова рідної мови, віру в СИЛУ СЛОВА: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Іван Пулюй). Колосок поетичного СЛОВА Миколи Будлянського «…плід приносить, що в ньому насіння його…» (Книга Буття 1:11б), яке засіває ниву слова-життя українськості.
…Познайомилися ми з Миколою Будлянським у чарівному і древньому Чернігові на святі з нагоди 155-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, де він серед інших отримав літературно-мистецьку премію імені цього видатного українського письменника в номінації «Поезія» (2019 рік).
Сила поезії – у знанні й почутті. Але є в ній іще щось, і це щось, як стверджує Євген Баран, потребує «чистоти сприйняття», якщо хода поета впевнена і правдива: «Тільки в знанні – джерело й начало доброго вірша» (Квіт Горацій Флак, «Про поетичне мистецтво»). Поезія знання, яка керується серцем, є чистою до сприйняття, бо написана з вірою в таїну енергії сили СЛОВА: «Нелегко й читачеві, що звик пробігати оком поетичний текст. Тут, хай подумки, треба таки читати, вчитуватись, пам’ятаючи, що поезія – це єдність сенсу й звуку. Читаючи – знаходити й у звучанні вірша те, що в’яже нас із давниною, торкається душі» (Андрій Содомора, «Почути Горація». У кн. Горацій. Твори. – Львів: Апріорі, 2021. – 432 с. : іл.). Що ще?.. Що ми і хто ми? Горацій писав: Pulvis et umbra sumus – Ми – тільки порох і тінь… Ніщо… І хоча в цьому світі так мало любові, кохання, однак попри все зберігаймо таїну почуттів, кохання і не ймімо віри у його скінченність. Бо поки б’ється наше серце і в пам’яті зберігаємо кохання – живемо: «Шаленій, моє кохання, / Ти не маєш віку». І це поезія Миколи Будлянського:
І хай роки сідають на плечі,
А ми будем весняні надовго.
Ще не вечір, кохана, не вечір,
Не почата до неба дорога.
Поет творить поезію любові класичної ясності до рідної України: «Ще йде перевірка остання: / Чи станемо ми народом», свого рідного села…
Я у серце взяв село,
Ти – побачень памʼять.
Памʼять – сонях на межі –
Горобці склювали.
А село в моїй душі
Берегами стало.
Люблячий син серцем співає гімн любові мамі. Цитувати можна кожен рядок – це думна поезія любові, єдності слова і думки: «І відчуття: заходиш в ту ж ріку, / Та з кожним роком усе глибше й глибше». Боже, ось ця ріка вічності, яка ніколи не зміліє, до якої людина вертається подумки, бо ж вічні материні: «Мудрість, вірність і любов». «Очима світлими роси» – уява поета не розлучається зі світлим образом матері: «В приполі несе із городу / Матуся натомлений вітер». Роса, натомлений вітер… Поете, позбирай в букет любові росу і вітер, щоб пам’ять зберегла цю мить вічності, коли «Покотить сонце за поріг. / … / Зійде зоря і тихо мовить: / – Стежино, боляче тобі?..» Пороги небуття, зорі нашої пам’яті не щезають, не розчиняються у Всесвіті – бо ж вони є основою нашого розуму…
«Повні труду всі речі, – людина сказати всього не потрапить!» (Книга Екклезіястова 1:8а). Памʼятаймо, що наші слова – не для розваги! Тож хай вони допоможуть наблизитися до розуміння сутності речей.
З роси та води, дорогий наш ювіляре, мій вельмишановний друже, побратиме по духу любові й віри в таїну енергії слова! Попри всі тягарі щоденного життя, завжди будь собою! Щастя, добробуту, наснаги до життя, праці на ниві українськості, вічності України і ословленості таїни світу поетичним словом! Ми не маємо права бути «натомленими», бо час, у якому живемо, – мить нашого життя, його потрібно і поважати, і шанувати: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон):
Ще не вечір, осене, іще.
Ще не раз напоїть щедре літо
Сиве поле молодим дощем.
І життя завруниться початок.
P. S. Фрагменти віршів процитовано із поетичних збірок Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука» і «Любов і вирій».
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів