Кіс Ольга. Числа пророчі: вибране. – К.: Ярославів Вал, 2016. – 200 с.

1. Заспівне
Маю респект перед львівськістю. Як на мене, то тут переплелися дві причини. Сам я народився в галицькому регіоні, хоч вже багато років живу в волинському краї, який теж вважаю рідним для себе. І, звісно, не можу уявити себе без звісток з княжого міста – серця Галичини. Походження позначається, очевидно. А ще, мабуть, й через те, що сам колись університував у ньому. Тому радію, коли у поетичних книгах знаходжу згадки про галицьку ріднизну. «Бо ця ріка – то незглибима тайна, / У ній нуртують Полтва і Почайна, / І нетрі смутку, й віщі голоси», «Галич на Галичині, галич / Як чорнокнижна сповідь», «Іду містечковою вулицею Коперніка / Та утверджуюся в космополітичності зір».
Це – рядки з віршів Ольги Кіс, що мешкає у Золочеві на Львівщині. Її друковане видання «Числа пророчі» недавно з’явилося у моєму домі і змусило ще раз замислитися над важливістю рідного у житті людини. Але галицький вимір, даючи поштовх оджереленю душі, є лише однією гілочкою на тематичному древі. Подивимося, що гойдається на інших вітах?

2. Українне
Про голос родокоренів уже мовлено. Та галицькі реалії – лише один з напрямків поезодумання. Громадянське начало у цих віршах позначене й іншими відблисками українськості.
Спробуємо хоча б побіжно окреслити їх. І спершу, безперечно, наголосимо, що поетка замислюється над українською минувшиною. «Чом не цвітеш калино, Божий цвіте, / У тім сумнім краю на Соловках? / Бо там твоєї України діти / Шукали волю в тернах і зірках», «Схоронила душу в золотій яскині / На землі вітцівській, де хрестам затісно. / Защеміла пісня матінці-лемкині / І заприсягнулась раювати прісно». І над цим болем так щемливо звучить ще одна бентежність. «…І сльоза відплачеться, і любов відлюбиться – / Вічно в роді житимуть українські гени».
Оте генне промовляння видніється і в доторках до сучасності. Поетичне слово золочів’янки майданить. «Кровавили брук неждано / Лютневі крихкі тюльпани… / І зорями над Майданом / Cвітилися їхні рани». Прикметно, що для одного з віршів на тему сучасної російсько-української війни віршарка заепіграфила рядок Василя Слапчука – відомого письмака, назавше познакованого афганською авантюрою кремлівських «небожителів». Завдяки цьому вірш звучить повноголосіше. «Вона – неначе не війна / З очима сивими».

3. Глобалізаційне
Думаю про «сиві очі війни» і їхню проекцію на долю нашої держави. Та в розмислах постають не тільки вони. Сумнота заповзає у схрон серця, коли бачу й мирну сьогочасність. У вірші «Купив дід козу-дерезу» бачимо іронію над нашою вітчизняною дійсністю. Але глумливість не є прямолобною. Вона – контекстуальна фішка поетки.
Але віршарка, напевно, не була б собою, якби свою українськість не виводила на світові обшири, це, зокрема, характеризує поезію «На могилі Степана Бандери». Та дихання глобалізаційного вітрюгану пронизує не лишень цей вірш. Глобалізаційність лірики Ольги Кіс має дві познаки – географічну і душевну. Якщо першу здримо уже з назв («Ікони з костелу св. Себастіяна у Штутгарті», «Шукаємо нової Атлантиди»), то друга озорює підсвідомість. «Цей сум вселенський, / Як тавро на лобі», «Хисткого світу згіркла домінанта».
(Дехто скаже, що глобалізаційна тема відлунює й в інших поеток. Не заперечую, лишень зауважу, що в цієї авторки превалює бачення навколосвіття через призму українськості, яка вирізняється тяжінням до загальнолюдських цінностей. «Проходжу повз твої двері – і навертаюся до Вітчизни».)

4. Філософічне
Якщо вглиблюватися в уже процитовані рядки, то побачиш на них відмітини філософічності. Але це почуття, будучи єдиним у темарійному плині, все ж розгалужується. Тобто виникає бажання означити світськість щоденної філософії, богошукальні мотиви і розмисли про творчість. Отже, світськість? Вона неприховано постає у віршах «В заїжджому дворі життя», «Чи будеш недолю пити», «Трохи математики». (Якщо хтось скаже й про інші мотиви в цих творах, то не дискутуватиму. Можливо, і є сув’язь тем, але про це поговоримо згодом). «Дощів солоних по обличчі краплі, / І тихий плач пораненої чаплі / Ти відчуваєш. І любов, і смерть. / Бо ти ще маєш душу…». « І зіщулившись терпляче – / Як не можеш, то й нема, – / У кутку душа заплаче, / Наче дівчинка німа…».
Філософську лінію книги помітно опотужнюють богошукальні мотиви, які вирізняються органічністю. «На пасовищах світлих душ / Христос ступає». «Що ти мені промовиш наостанок, /Як наші мови сплутає Господь?», «Тільки диво мале у шпаринці холодній /Держить наші човни на Господній долоні».
Релігійні мотиви у творчості Ольги Кіс мають двоєдиність. Якщо про їхню природність уже мовлено, то про витікання нинішньої божості з прарелігій наших предків ще не йшлося. Незважаючи на існування взаємозв’язку, «сонцеликий Бог, золотокрилий Ра, / І слухав, і зітхав / Зітхав і знову слухав». (Зрештою, хіба у поєднанні є якась дивовижа? Вона – логіка життя).
Логічним, напевно, є й те, що філософічністю позначені і розмисли поетки про літературну творчість. «О так, єретики, в святилище любові / Несли жертовну кров із річищ власних вен», « Ті, що в’яжуть сонетів вінки, / Й роздають милостиво, / Диваки на віки…», «В нашій смішній відвертості / Вістря фатальне є».

5. Пейзажне
Рядки з попередніх розділів цих нотаток, очевидно, не були б такими помітними, якби не базувалися на зримості пейзажності. Але про її обрамлення інших тем ще поговоримо. Поки що ж мене цікавить живописання словом без темарійних нюансів. Тим паче, що тут є висловлювання, які приваблюють. «Тарабарські письмена / Ліпить сніг на брук застиглий», «Неприкаяний вітре, ти крила прозорі зітреш / На отім бездоріжжі і травах пошерхлих осінніх…», «Нам за мить золоту заплачено / Жовтим листям старого клена».
Цитати, які свідчать про схиляння авторки перед пейзажністю, цими фрагментами не обмежуються. Помітно зокрема те, що авторка по-своєму опейзажує образи дороги і поля. «Ішли дощі / Перемовлялися по дорозі / Як і належиться подорожнім», «Виходять тіні стежкою заснулою / Вклонитись літу», «Зринає дощем над нивою: “За тебе молюсь і ратую”». Чи не можна говорити про бачення версифікаторкою дивовижності навколосвіття через пейзажність власного виміру.

6. Любовне
У розділі «Пейзажне» зроблено наголос на двоєдиності. Та вона характерна і для любовної лірики. Адже її умовно ділимо на дві частини: оспівування кохання до жінки і її сприймання цього почуття та любов до матері і дитини. (Хоча маємо тут дві різності, але регістр звучання їх поєднує).
Наведу кілька вдатностей із віршів глибоко-інтимного характеру. «Ти – сонце забризкане зі вселенської калюжі суєти». «Та ще одні пульсують вени, /Та ще одні благають очі: / Купи собі любов у мене / За срібен місяць в нетрях ночі». «В любов всемилостиву вічну вірую». (Тут вважаю важливим наголос на двох моментах: творче сприймання почуття через прожите та пережите і феміністичне начало. Хоча з останнім не все так просто. Можна не погоджуватися з певною приземленістю почувань. Але… Вони – словореалії. І мені подобаються. Суб’єктивізм? Але кожна об’єктивна оцінка таїть у собі протилежність).
Тепер згадаємо про ще одне крило птахи любовної лірики – про вірші з познакою родинності. «А ти ідеш від жовтня навпрошки, /Де мла туманна/ Вкриває очі, руки і роки…». Це – з вірша «Уже поля, як ризи чорноризця», присвяченого матері. Рядки, які змушують уяву «працювати» на певний образ. Є він й у творі «У цьому сирітському дивному світі», присвяченому небожу Іванкові. Йдеться про десятилітню дитину, яка ненароком убила метелика. Взірець любовної лірики з ноткою вростання душі у загальнолюдські цінності.

7. Поєднувальне
Окремі вірші безпомилково кладемо в ті чи інші тематичні кошики. Та у книзі ще більше є творів з темарійною сув’яззю. Скажімо, твори «Отаборили в таборах», «Донецький аеропорт» промовляють про громадянськість. Але віднаходимо тут познаки філософічності, пейзажності та інтимності. «Розлук химерні поторочі / Узор любові не зурочать», «Летить планета у пуантах / І гул снарядів, як хорали…». Ще один приклад. Текст «Він все проміняє на хліб» просякнутий інтимністю. Але вона приходить до наших душ через філософію і словоживописання. «Святий, поблагослови… / І синіх небес хоругви, / І стомлені води,/ Й того, що не зачерствів / Й читав, як Петрарку, / Апокрифи від голубів / На площі Сан Марко».
Симптоматичні поєднання, правда? То подих сув’язі існує у взаємодії різних представників «населення» книги, до яких відносимо рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. «Якби не вовчик братик / Та не сестра калина…», «За білу айстру і далеку зірку», «Яхонт заходу стигле золото / Убирає медвяними грушами / І жоржинами скороминущими, / Горобцями усюдисущими».
Ще частіше маємо поєднання барв в кольорових екстраполяціях. «Зелене і жовте оголосили війну», «Перелюбники, вбрані у біле, забудуть про чорне», «У синім небі – сіре гороб’я», «Де все зелене сизим узялось…».
Коли читаю поєднувальні вдатності, то все більше думаю, що сув’язь наполегливіше крилить у сучасне поезомислення.

8. Образне
Згадки про «населення» поетичного видання та кольорові екстраполяції – помітні показники вражальності. Але ще буде нагода їх деталізувати. Поки що торкнемося лишень метафорики, епітетності та порівняльності.
Серед метафор, наприклад, запам’яталися такі. «Садила світла крислату китицю / В надії жбани», «На геральдичній барві неба / Читай вокабули приречень», «І загляда небесне око / В калюж пошерхлих амальгами». Тут у кожному рядку з метафоричним зблиском знаходимо неперебутні епітети. Але вони існують також в інших поезіях. «Царство молочаю», «лоно ночі», «річище вен», «пристрастей рови», «тіні алюзій», «аркан галуззя».
А от порівняння у «Числах пророчих» є троякими: зі сполучниками, без них й тими, які об’єднують елементи обох підвидів. «Застогне востаннє душа, наче вітер осінній», «складають слово – вичахлий вулканець», «вишиття, як звіря підземель».

9. Слововиявне
Виражальності підвладна і лексика поетки. «Слова – як каміння з кручі – / Прощальні і поминальні. \ Всі вироки – неминучі, / Всі задуми – геніальні». Чи не це засвідчують в текстах неологізми, рідковживаності та діалектизми: «солодкоголосі», «златоглави», «руїнники», «володілець», «сумовлива». Честь поетці робить і вміле використання чужої новослівності, скажімо, у Василя Голобородька свого часу з’явилася «літиця». Нині ж таку гарноту читаємо в Ольги Кіс: «Прощай, літице, діво і жоно». (У вдатному використанні чужого марно шукати негатив. Якщо все на місці і розпросторює лексичний ряд, то з’являється протилежний заряд).
Сприяють доречності слововиявів і відгомони алітераційності, саме вони з’являються перед нами, коли перечитую твори «Голосочок гобоя», «Терезо, троянда тремтить», «Сорокалітко, в скарбівні сріберній серця…». У взірцях словогри надибуємо цікавинки: «стеляться стебла спогадів», «тріумфує теорія трав», «глибинами глечика грішить гіацинт».
Алітераційність є двовимірною. Приміром, у доробках Ігоря Бережного, Володимира Возняка, Анатолія Мойсієнка, Миколи Савчука є твори, які побудовані за нею. Час від часу до цієї словогри вдаються Юрій Бедрик, Василь Герасим’юк, Роман Кухарук, Людмила Роман. До цієї когорти алітераційників зарахуємо й Ольгу Кіс.

10. Кольористичне
«Схлипнув старий саксофон / Сонатою скреслого суму / Світло святиться». Рядок з алітераційного вірша, який створює картину. Хоч і немає зримої барвистості. Але водномить маємо й кольорові екстраполяції: «біле сонце – сарматська підвіска», «чорна заполоч ляже навхрест», «очі твої сумні сизим вогнем горять». Продовжимо барвисте живописання? «А тепер засни – нічка синій птах», «Спадуть коралики червоні на креп-жоржет, на креп-жоржет», «Світ, що вилискує срібним атласом», «Знамено жовте у повітря зноситься».
Неповторні картини вимальовує уява реципієнта книги й тоді, коли екстраполяцій в їх звичності немає. Тому й згадуємо про «населення» книги: «кривавлять ранами тюльпани», «і клен палахкотів в жертовному багрянці», «наче на вільні пасовища пущений кінь цирковий». Рослина, дерево,звір. А ще ж існують птах, зоря і небесне світило. «Опівнічна сова / Возвістить незворотність понов», «Услід тобі регочеться зоря», «Звисає сонце точеною кулею із хризоліту».

11. Культурологічне
До речі, на останньому рядку з попереднього абзацу відчувається якийсь культурологічний вплив. Та не тільки контекстовість вказує на це. Адже побутують у «Числах пророчих» і зриміші культурологічні ремінісценції. Вірш «Три товариші» нагадав про Еріха Марію Ремарка. А поряд з ним існують тексти з епіграфами творів Бориса Пастернака, Павла Гірника, Григорія Сковороди. Виникають також асоціації з Сервантесом, Босхом. Знаходимо присвяти Маркіяну Шашкевичу, Вірі Холодній, Ярославі Павличко, Євгену Безніску. По-своєму поетка прочитує і відомі народні казки у творах «Царівна-жаба» і «Телесик».
Цікавим виглядає також шлях до крилатослів’я через фразеологізми. Щодо останніх, то запам’яталися окремі стійкі словосполуки: «як затопчуть бісер свині», «а клялась – до гробової дошки», «плете інтриги, як шкарпетки». У цьому випадку не йдеться про повну експлуатацію поширеного серед людності висловлювання, а про його творче опрацювання. Адже від нього й народжується афористичність поезомислення: «вмирання – остання несплачена рата», «час не знає жалю», «дитині належить тиша».
До певного культурологічного відсвіту належить і вираження різноформ’ям. Відчувається, що віршарка тяжіє до силабо-тоніки. До тієї думки підштовхують римовані багатосторофовики, сонети, ронделі, катрени. А поряд з ними мирно сусідують верлібри. Поетка явила нам, так би мовити, сплав традиції і модерну. Будемо сподіватися, що саме він ще голосніше відлунить у її майбутніх книгах. «Співай, як маєш голосу ріку…».

Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопільщині