До чого тут Гамбург? 

Така собі спроба “розчинити” текст у метафорах. Бо ж про поезію збираюсь писати. Себто, не стільки про неї конкретно, як про стан справ, який склався у Львові. Але розпочнімо з “гамбурга”… Якось 1925 року у ресторані “Дому Герцена” на Тверському бульварі знаменитий український борець Іван Піддубний розповів письменнику Вікторові Шкловському про “гамбурзький рахунок”.

А суть ось в чому. Піддубний зізнавська Шкловському про те, що посеред борців усього світу існує ганебна практика домовлятись, коли за певні вигоди учасник борцівського рингу зумисне піддається суперникові. За поданим умовним сигналом антрепренера такий горе-борець покірно лягає на лопатки.

Піддубний важко зітхнув і продовжив:

-Але для встановлення істрини раз на рік у одному гамбурзькому трактирі збираються борці. Ось тут уже все по-справжньому! Повірте мені! За замкненими дверима та завішаними вікнами відбуваються правдиві змагання. Боротьба довга, некрасива і важка. Та тут встановлюються істинні класи борців.

… Шкловський запам’ятав розповідь легендарного нашого атлета. Більше того, йому спало на гадку цей самий принцип застосувати у літературі! “Гамбурзький рахунок”, на переконання Шкловського, просто необхідний у літпроцесі. За “гамбурзьким рахунком” багатьох би просто не існувало в літературі. Хтось би опинився біля “килимка”, але далі його б не пустили. Хтось би виявився легковаговиком. Ну і, звісно – були б свої  чемпіони.

Цікава пропозиція! Тільки от – судді хто?  І борцям все ж простіше! Тут чесно переміг – і ти чемпіон. А спробуй визначити, наприклад, кращого поета! О, тут таке розпочнеться!  Тому і немає в літературі “гамбурзького  рахунку”. Вирішено усе  віддати на вирок часові. Мовляв, згодом усе стане на свої місця. І генії випливуть з туману, наче їжачки! А графомани отримають своє. А посередні автори лежатимуть на своїх “середніх” полицях, як і за життя, затребувані час від часу якимсь дуже скрупульозним дослідником. Словом, підождіть… Що ж, можна! Але чекати доводиться роками. А за цей період народжується не один суперактивний автор, який керується інстиктом гусениці: пошвидше наїстися, бо завтра перетвориться у кокон, а далі невідомо як воно складеться. “Наїстися” для літературної  гусені означає – побільше написати і видати. Що там і як – справа другорядна. Її ж, гусінь, он осінило, до неї прийшло натхнення, її відвідала муза – як тут чимдуж не братися за перо! І вперед! І побільше!

В українській літературі вмерла критика. А чи її й не було зовсім? Враження таке, що усе йде самоплином. Чи й справді, час – кращий лікар? Але коли “дама в капелюшку”, авторка понад десятка так званих поетичних збірників, де присутнє суцільне банальне римування і жодної метафори. Жодної! На десять книг віршування… Але у дами зв’язки і гроші. Вона уже член Спілки письменників! Вона уже там “відповідальна” за роботу з молоддю! Вона закликає і повчає займатися творчістю!

Тьху!.. Стривай! Бодай хтось і десь висловився про рівень “поезії” дами в капелюшку? А навіщо створювати дискомфортні ситуації? Нехай собі! Ми ж то знаємо…

І оте “нехай собі” набирає сили та відваги, воно активне і дієве. Уже “капелюшок” мерехтить у школі, у студентській аудиторії.

“Творімо!” – натхненно вигукує “капелюшок”. У відповідь – єхидний сміх. Тільки отого єхидства ніхто не помічає. І складається враження, що оте: ги-ги-ги – як нота підтримки… Ну, не заперечення – щонайменше!

А ви наполягаєте на паузі. Яка пауза?! Дама у капелюшку житиме ще щонайменше двадцять років. Такі живучі! Ви уявляєте, скільки несмаку насіється? 

-Ні! -авторитетно заявляє директор одного літературно-дослідницького закладу. – Сучасність не є темою наших досліджень!

-А чим ви тоді займаєтесь?

-Досліджуємо творчість Івана Франка…

Гм!  Бідний Франко! Скільки уже його можна “досліджувати”? Томи понаписувано, докторські дисертації позахищено, розклали чоловіка геть на молекуряному рівні! Дисертації “по Франку” клепаються, наче млинці. Розумію – тема Франка безпрограшна, гарантує статус і винагороду. Але що робити з дамою у капелюшку? Та ще трохи, і вона переконає не  дуже тямких у тому, що є першою серед поетів.

-Ні! – упитрається директор. – Ми щось подібне навіть не включили у перспективний план діяльності нашого закладу.

Чуєте!? Не включили! А у них все згідно перспективного планування…

Таки – тьху!

Як відомо, поети для “орієнтування” багато століть і навіть тисячоліть керувались настановами славнозвісного Арістотеля. Це він наполягав, що літературна творчість є усвідомленим актом відттворення реалій в їх природному, уявному або бажаному стані. Арістотель закликав наслідувати природу. І загалом його  настанов дотримувались довго, аж поки не появився такий собі Шарль  Бодлер. Ось він якраз поставив під сумнів естетичну вартість творів, що копіюють зовнішній світ. Бодлер наполягав на тому, що поет повинен оживити природу своїм уявленням А точна імітація зовнішньої природи псує спогад. Бодлер ставить під сумнів естетичну вартість твору без етичної вартості. “Ті, які не мають уявлення – копіюють словник!” – вважав Шарль Бодлер.  Ось чому уявлення митця – тема вічна і незмінна. А у добу Ренесансу вважалось, що митець повинен творити так, як Бог творив світ.

Загальноприйнято відлік української поезії вести від Івана Котляревського. І чомусь не береться до уваги, що перший твір розмовною українською мовою   датовано 1575 роком. У Луцькій гродській книзі знайдено вірша “Хто йдеш мимо”. Авторство – ймовірно Марка Журавницького. А перший друкований твір розмовною українською мовою – “Трагедія руська” першої третини 17 століття.

Пантелеймон Куліш   колись стверджував, що “світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета”.  Потреба бути інтелектуалом і потреба їсти – трагічна роздвоєність української інтелігенції. Чомусь вважається, що задля добра нації можна піти на компроміси. Такий собі синдром Роксоляни: вона спить з турецьким султаном, але думає про Україну. І  продатися хоч на трішки не є уже  таким гріхом. Не продавався з українських авторів тільки Григорій Сковорода.. А ми ще дивуємось, чому українська інтелігенція не відчуває масової підтримки народу? Михайло Жванецький це пояснив дуже просто: “Мало знати собі ціну – треба ще користуватись попитом”. Себто – не розмінюватись! Насамперед – політично! Але що вдієш, коли твори твої оцінюють не дуже високо, а їсти хочеться! І вже крокує центром Львова такий собі чоловік з костуром. Ні – не посохом! А зі звичайною підпирачкою. Бо посох – для пророків! А він і сам   визнає  свою персону “забутим галицьким поетом”. І таки має рацію! Бо роки, десятиліття поклав на те, аби вирватись у літературні начальники, у народні депутати, став послом та добився Національної премії імені Тараса Шевченка. Ще керував Шевченківським Комітетом… Та чим він тільки не керував, у які владні дірки не залазив, аби бути і набутися. Ще ж треба було прилаштувати двох синків. І, дивися – усе у нього вийшло! А творчість?

Нема віршів, які б брали за душу. Усе мертво і вихолощено. Дивина, але він і сам це чудово усвідмлює. “Я забутий галицький поет…” І зирк-зирк на присутніх. Може, хтось почне заперечувати, мовляв, усе не так, усе якраз навпаки… А ніхто не заперечує. І чоловік перетинає площу Ринок. І чутно як дрібно б’ється-стукотись його паличка-підпиралочка об вічний львівський брук. Стукіт той жалісливий, викликає певне співчуття. Доріс би він до Пророка – мав би в руках посох! Зате гробівець з білого мармуру на Личаківському цвинтарі! Ну і що? Бачили б ви як запаювали його тіло у цинк, бо такі санітаричні вимоги. І став він консервою…. Прости, Господи! А у непристижному місці Личакова посеред квітів та трав – скромна могилка Ігоря Римарука. Йому не дістався мармуровий гробівець, йому ледь роздобули сяку-таку труну. Ну і що? Зате вільготно і без тісняви… Знаю, що твори Римарука збирається надрукувати не одне видавництво. Бо існує на нього попит. А цей… забутий… На даху гробівця сиділо два ангелики. Дивлюсь – один зостався. Певно, і ангели не витримують, коли митець не поспішав наслідувати Бога у Його творенні світу…

І чого я вчепився отого галицького призабутого? Бо поставив собі за мету визначити найбільш авторитетних поетів Львова! Їхня кількість немає значення. Важливо, чи такі існують? З поетами так званої “середньої полиці” усе давно відомо. Вони знані і талановиті,але не настільки, аби стати Прімами. Подумки починаю складати своєрідну хартію: Ірина Вовк, Уляна Дудок, Богдан Завідняк, Ілько Колодій,  Оксана Лозова, Марія Людкевич, Роман Пастух, Микола Петренко, Богдан Чепурко… Список, звісно, можна значно розширити. Але мене цікавить насамперед – на кого слід орієнтуватись, хто претендує на вершини, кого можна вважати львіським Королем Поезії! Колись були сподівання, що подібних висот сягнуть Роман Кудлик, Володимир Лучук, дуже мені імпонують Ольга Кіс, Маріанна Кіяновська,  Любов Проць, Маряна Савка, Любов Бенедишин…Так, це високий штиб поезії, це ті автори, якими Львів може тільки пишатися.  Тільки відчуваєхться, що запаси “творчого пороху” у їхніх порохівницях усе зменшуються, і може елементарно забракнути сил на “друге дихання”.

Тоді що – пильно придивлятись до авторського поповнення? Може і так, але було б до чого придивлятися. Останніми роками “спливли” цікаві персонажі, які враз вирішили “записатись” у поети. А це – колишні комсомольські ватажки, директори колгоспів, представники -культмасовики, міліціонери, кегебісти та компартійна номенклатура.  Вони усе життя займалися кар’єрним зростанням, а ось, коли підоспіла пенсія, згадали, що й вони колись щось там віршували. Посеред цієї братії осібно стоять чиновники та діючі педагоги. О, це перелякана, затуркана і зашонена аудиторія! Я колись писав рецензію на одного головного профтеосвітянина Львівщини. Він також “пішов” у поети. Але життя чиновницьке яке? Вічні наради, вибивання нормативів, пильнування за кадрами, тримання “руки” на пульсі усіх подій. А господарство чимале! Сімдесят п’ять училищ, понад десяток тисяч працівників і петеушники, які далеко  не були відмінниками у школі і котрим глибоко начхати, що головний пахан їхньої контори, виявляється – поет.

Для поетес-освітянок цензуру запроваджувати не доводиться. Вони самі по собі – цензура! Ну, скажіть, як може Марія Іванівна щиро зізнатися, що й сама колись кохала, а чи й досі леліє це дивне почуття? Як це написати? А якщо прочитають учні? А колеги? А батьківський комітет? А громадськість!? Ні! Уже краще про “рідну неньку-Україну”, про “смерічку” і вічний патріотизм, що так зігріває душу. На початку 90-х я познайомився з Галиною Сподарек, вчителем-філологом з міста Миколаєва, що на Дністрі. Галина показала добірку віршів. О, то було щось! Свіжо, сміливо, оригінально… Відчувалось, народжується нова поетеса. Тоді ж  підготував ту добірку до друку. Усе гаразд, але минали роки, а поетеса більше не давала про себе чути. Десь збоку довідуюсь, що вона у себе в районі стала великою освітянською начальницею. Нарешті ми зустрілись у Миколаєві на Книжковій толоці.

            -Як Твої вірші? – найперше, про що цікавлюсь.

            -Та пишу!

            -Покажи!

Краще би вона не показувала. То вже не та Галина Сподарек. То навіть не тінь від неї. Суцільні “молитви”, “подяки” і “звернення”…

Я так і не наважився з’ясувати у неї причину  такого “здавання позицій”. Вочевидь,  так їй затишніше і комфортніше живеться. Що ж, її вибір…

Але вибір буває і примусовим,  і навіть кумедним. У Сокалі, райцентр Львівської області, місцеве літературне об’єднання видає альманах. Автори різні і різної обдарованості. Ото сиджу і гортаю свіжий випуск. Переважна більшість віршів – про неньку-Україну і синівську любов до рідного краю. Усе заримовано, пригладжено і вивірено. І раптом – добірка, яка “випадає” з цього загального ура-патріотичного ряду. Ось поезія! Де автор? Та он – жіночка чорнява! Наближаюсь до пані, знайомимось.

            -Ваші вірші?!

            -Та мої! А що?

-Слухайте, та ви талант! Вам негайно треба подбати про видання книги!

-Пане, у мене в селі – дві корови, кінь, поросята, птиця і кілька гектарів землі. Коли я ще маю перейматися тими дурницями?

Минуло уже кілька років. Не знаю, як скалась доля поетеси-фермера?

Шкода…

Поетів у Львові насправді чимало! Понад сотня! Щороку видаються поетичні збірники, діють відповідні конкурси. Але ми ж домовилися – гамбурзький рахунок! Себто, усе по-чесному та  без піддавок.

По-чесному? Ось вони – троє! Ще живі, а уже класики! Ігор Калинець, Богдан Стельмах, Віктор Неборак… Це три найбільш яскраві зірки на львівському поетичному небі! Звісно, це моя суб’єктивна думка. Тільки вона народжувалась у так би мовити процесі вивчення, ознайомлення і порівняння.

Я не знаю, що буде завтра? Мені кажуть – шукай серед молодих. Я почав відвідувати їхні вечори. Там я побачив багато чого, і так мало справжньої поезії. Ну, що воно таке? Юнка бере свого смартфона і починає: “Любов- це…”  І протягом довгих та нудних двадцяти хвилин ти отримуєш не то вірша, не то довідку, не то витяг  з енциклопедії… “Любов- це…” То така нині поезія? Хоча існують приємні винятки. Мають  шанс стати добрими поетесами Марія Староста, Галина Завидовська, Анна Хемій, Анна Розлуцька. Подобається мені поезія Олександри Пуляєвої, тієї, що втекла зі сплюндрованого Херсону.

“Мислити так важко, тому більшість людей судять” – знову Жванецький.

Я не мав на меті когось засуджувати. Було прагнення викликати зацікавлених на ринг в одній Гамбурзькій таверні. Щоб усе по-чесному.

Львів приречений бути “меккою” поетів.

Інакше – навіщо?

Ігор Гургула