Кожний, хто їде дорогою Дрогобич-Львів теренами колишньої Дрогобицької області через велике село Рудники Миколаївського району на Львівщині та в зворотному напрямку, неодмінно звертає увагу на три архітектурні об’єкти. Це пам’ятник з каменю поету Тарасові Шевченку, пам’ятний знак «Борцям за волю України» під пагорбом і мурована церква Архистратига Михаїла на пагорбі.
Не могли не звернути на них увагу і ми з доцентом Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка Ярославом Лопушанським. Нам розповіли, що назву селу дала залізна руда, яку видобували тут колись. Принагідно ми звернулись і до наукових джерел. Зокрема, видатний мовознавець, поліглот Костянтин Тищенко висунув версію про походження топоніму від давньоіранського слова rautah і похідного українського слова «руда, рудка» зі значенням «ріка, річка». В Україні налічується 24 населені пункти (НП) з назвою Руда, 25 річок однойменних річок, 27 НП Рудка, 23 річки Рудки тощо. У різних регіонах побутують десятки прізвищ з основою Руд-, хоча в їхніх НП ніколи не добували руду. На користь наукової версії додатково промовляє місцева річка Брідниця чи Брудниця, заснування колись багатьох українських НП над річками. Втім, дискусія з цього питання продовжується.
Згідно із сучасними дослідженнями перша відома письмова згадка про Рудники належить до 1054 р. і збігається з роком відходу у вічність великого київського князя Ярослава Мудрого. До Другої світової війни в селі мешкали 2 тис. 250 українців, 20 поляків, 30 латинників, 30 жидів, 10 людей інших національностей. Нині абсолютна більшість жителів є українцями, які ходять до цієї церкви. Про село Рудники видано дві книжки. Там сказано і про пам’ятний знак із каменю у вигляді триметрової піраміди праворуч перед церквою, задля якого ми з Я. Лопушанським, за підказкою львівського історика та краєзнавця Василя Лаби, і їздили в це село. У неглибокій ніші верхньої частини непогано зберігся впізнаванний барельєф австрійської імператриці, дружини передостаннього цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа І Єлизавети Баварської, уродженої принцеси Баварії у профіль.
До продовження розповіді про давній «австрійський» об’єкт у галицькому селі спершу треба сказати про саму імператрицю. Відома у всій Європі вінценосна особа народилась у 1837 р. в Мюнхені у сім’ї баварського герцога Максиміліана Віттельсбаха. Її хрещеною мамою була пруська королева Єлизавета, по-німецьки Елізабет, і її ім’я дісталось хрещениці. Дівчинку часто звали зменшувально-пестливим ім’ям Сісі. Батьки хотіли бачити в ній музикантку. Однак юна герцогиня проявила нахил до малювання. Коли Сісі підросла, їй почав симпатизувати старший брат цісаря і кузена, по-українськи тіточного брата, Франца-Йосифа І Карл-Людвіг.
Натомість на 15-річну вродливу кузенку Єлизавету звернув серйознішу увагу 23-річний уже цісар Франц-Йосиф І Габсбурґ. Батьки хотіли одружити його зі старшою Єлизаветиною сестрою Геленою. Тоді він заявив мамі: «Або вона (Єлизавета.-Авт.) – або ніхто!». Ерцгерцогиня Софія нехотячи мусила попросити в своєї рідної сестри Людовіки руки племінниці Єлизавети для свого сина Франца-Йосифа І. Династичний шлюб відбувся у Відні 24 квітня 1854 р. Молодому було 24, молодій 16. Так його тіточна сестра Єлизавета стала супругою цісаря Австрії Франца-Йосифа І і водночас імператрицею Австрії. Після прийняття в 1867 р. нової конституції Австрія перетворилась на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Цісар Франц-Йосиф І одночасно почав титулуватись королем, а Єлизавета – королевою Угорщини. Як співалося в пізнішій пісеньці, все можуть королі.
Австро-Угорській імперії Габсбурґів, котрі правили Австрією від ХІІІ ст., були потрібні спадкоємці престолу по чоловічій лінії. Проте спочатку в подружжя народились доньки Софія (1855, померла в 1858 р.) та Гізела (1857). Нарешті в 1858 р. Господь ощасливив вінценосне подружжя сином Рудольфом, котрий мав успадкувати трон. Аж ось у 1868 р. побачила світ третя донька Марія-Валерія і водночас четверта дитина цісарського подружжя. Єлизаветина тітка і водночас її свекруха ерцгерцогиня Софія відзначалась деспотичним характером. Вона жорстко вимагала від невістки дотримання регламентованого придворного етикету, перебрала виховання онуків на себе. На цьому ґрунті між ними виникали суперечки і сварки. Не маючи сил довше протистояти свекрусі, Єлизавета за згодою чоловіка під претекстом лікування та відпочинку поїхала в 1860 р. на португальський острів Мадейру в Атлантичному океані. Далі імператриця проводила час переважно в Англії та Франції. До Відня поверталась не надовше, як на два місяці в році.
Діти виростали майже без материної опіки. Супружі стосунки Єлизавети з цісарем у більшості зводились до листування, а з дітьми – до подарунків здалеку. Після свекрушиної смерті в 1872 р. імператриця змогла душевно заспокоїтись і почасти повернути сімейне життя в нормальне русло. Однак попереду Єлизавету чекав найстрашніший удар долі. У 1889 р. син і кронпринц Рудольф, одружений з донькою бельгійського короля Стефанією, відібрав собі життя в лісовому замку Маєрлінг. Одночасно з ним так учинила і його 17-річна кохана баронеса Марія Вечера, з якою він хотів після відмови від успадкування престолу та розлучення з дружиною поєднати свою долю. За іншою версією, їй і собі вкоротив віку Рудольф. Тільки Господь-Бог і сама Єлизавета знали, якого душевного болю і мук коштувало їй пережити сімейну трагедію.
З того часу цісарева одягалась у чорне. Усамітнилась в родовому особняку, де її колись уперше побачив цісар. Відмовлялась від спілкування з пресою. Уникала фотографування й позування перед художниками. Роздарувала свої дорогі речі. Розвіювала тугу подорожами до Португалії, Іспанії, Алжиру, Марокко, Мальти, Греції, Туреччини, Єгипту. Терзалась думкою, що своєю поведінкою завдає душевного болю Францу-Йосифу І. У мандрах зберігала інкогніто. Ходила і їздила сама, без охорони або в супроводі однієї-двох близьких супутниць. Однак прагнення залишитись невідомою не захищали її від упізнаванності. Портрети та світлини імператриці продукувались багатьма тисячами. Про це знала вся Європа і далеко дальше.
Тоді Єлизавета поїхала до Швейцарії і поселилась у готелі. Там її підстеріг італійський анархіст Лукені чи Лучені. 10 вересня 1898 р. на березі Женевського озера вбивця наздогнав імператрицю і ввігнав глибоко в серце жертви спеціально заточений напильник. Злочин пояснив бажанням помститись ненависним аристократам і прославитись. Так трагічно сповнилось бажання імператриці після загибелі сина Рудольфа: «Я теж хотіла б померти від невеликої рани в серці, через яку відлетить моя душа, але я хочу, щоб це відбулося далеко від тих, кого я люблю». Поховали Єлизавету у Відні в родовій усипальниці поряд з іншими членами імператорської родини. Франц-Йосиф І тримав у кабінеті портрет коханої супруги і до своєї смерті в 1916 р. не ходив у театр, на концерти і бали. Протягом наступних десятиліть цісаревій присвячено велику кількість книжок, статей, кінофільмів, вистав, картин тощо.
Повернемось до «рудниківської імператриці». Можливо, описаний вище пам’ятний знак на згадку про неї став єдиним таким об’єктом у Галичині. Його спорудив у рік смерті Єлизавети дідич, власник палацу і фільварку в Рудниках Теодозій Полянський. До речі, він пожертвував одну десяту частину коштів на спорудження в 1885 р. кам’яної церкви в Рудниках. Судячи з мистецького рівня барельєфу, його виготовив хтось із відомих львівських скульпторів, котрим замовляли надгробки на Личаківському цвинтарі у Львові. Польськомовний напис на пам’ятному знаку в перекладі українською мовою звучить так: «Пам’яті найдобротливішої цісаревої Єлизавети. 1898. Теодозій Полянський». Напевно, його благородний вчинок поділяли й рудниківські селяни. Підтвердженням цього слугує добрий стан кам’яного свідка минувшини. Дивно, як його пощастило врятувати від комуно-російських вандалів, котрі безжалісно плюндрували і знищували панські палаци, фільварки, бібліотеки, музеї, читальні, інші духовні, культурні та мистецькі об’єкти, взагалі історичну пам’ять українського народу.
Через п’ять років, у 1903 р. цісар відбув останню поїздку до Галичини з відвіданням Львова. На привокзальній площі він заклав перший камінь у підмурівок величного неоґотичного костелу святої Єлизавети на згадку про невідплакану супругу. Нині це храм святих Ольги і Єлизавети УГКЦ, в якому навіть невіруюча людина почувається земним ангелом. Всупереч багатьом несхвальним і неприйнятним для них політичним та іншим реаліям, про які не раз писали І. Франко, відомі діячі радикальної політичної течії в Галичині, на причини довготривалої прихильності галицьких українців до Австрії, цісарської родини Габсбурґів вказують відомі факти. Це їхня підтримка УГКЦ; звільнення у 1848 р. селян від панщини; надання конституцією 1867 р. демократичних прав і свобод; сприяння діяльності Товариств «Просвіта» і НТШ; стабільний розвиток економіки; прокладання гужових доріг і залізниць; твердий курс грошової одиниці – корони; неухильне виконання законів і базована на них політика влади; можливість здобувати освіту представникам усіх етнічних груп краю; сприяння та служба українським визвольним змаганням члена цісарської родини Вільгельма Габсбурґа – Василя Вишиваного; визволення від російських окупантів у 1915 р.; матеріальна допомога багатьом сільським погорільцям у відбудові спаленого через воєнні дії житла; менше – присвячений Галичині один з томів «Австро-Угорська монархія в словах та образах» Рудольфа Габсбурґа з неприхованою симпатією до українців тощо.
Довготривалі зв’язки, єдність Галичини з Європою через Австрію принесла автохтонному українському населенню незаперечну користь у суспільно-політичній, економічній, господарській, церковно-релігійній, науковій, освітній, культурній, мистецькій та інших галузях суспільного життя. Півторастолітнє перебування краю в складі Австрії допомогло зберегти тут українство, якого не було б і на Великій Україні. За австрійських часів Галичина з абсолютним переважанням автохтонної української нації перетворилась на поліетнічну територію, отримала статус однієї з коронних земель Австро-Угорщини зі своїм крайовим сеймом, користувалась демократичними правами та свободами. Українська мова використовувалась у державних установах та освітніх закладах. Створювались українські товариства, читальні, кооперативи, крамниці, каси взаємодопомоги, видавництва, підприємства, інші інституції. Виходили українські книжки, журнали і газети. Про такі «вольності» на Великій Україні могли тільки мріяти.
Значна частина галичан, у тому числі простих людей «по курних хатах мужицьких» і при «варстатах ремісницьких», толерували й поважали державну адміністрацію на чолі з цісарем. Прийти до нього на прийом з того чи іншого питання або зі скаргою на дії місцевих чиновників міг будь-який житель імперії. Підраховано, що за роки свого правління цісар прийняв близько 100 тисяч відвідувачів. Цей феномен вартий уваги Книги рекордів Гіннеса. Щоправда, на місцях через катастрофічну нестачу кваліфікованих фахівців з числа корінного українського населення абсолютну більшість посад обіймали не українці. Інонаціональні чиновники насаджували на місцях свою політику, мову, релігію, традиції, культуру і т. ін., значною мірою впливаючи на рішення та дії столичних урядових кіл і завдаючи українцям всяких утисків і принижень. Це не могло не позначатись на міжетнічних стосунках у Галичині, котрі то пригасали, то знову загострювались. У головних рисах це нагадує вплив європейських держав-метрополій на їх колонії поза межами Європи.
Не слід забувати або применшувати і той факт, що вся російська політика в Україні від часу сумнозвісної переяславської угоди 1654 р. була й залишається спрямованою на знищення та асиміляцію українців. Під царською і комуністичною владами у Росії та СССР заборонялась, утискалась і переслідувалась українська мова, українство взагалі. Один красномовний приклад. Коли свого часу Австрія висунула проєкт створення українського університету, то російська шовіністична газета «Новое время» дописалась аж до залякування можливістю виникнення війни. Натомість перелічені позитивні фактори та причини допомогли Галичині перетворитись на український П’ємонт як символ боротьби за самостійність і соборність всієї України.
Попри всі складні та суперечливі суспільно-політичні, церковно-релігійні, культурні реалії того часу, відсутність власної державності, серед українського народу визрівали й міцніли патріотичні сили, виховані на героїці попередніх поколінь, «Кобзарі» Т. Шевченка, творах І. Франка, Лесі Українки, діяльності Товариств «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Сільський господар», «Рідна школа» та ін. «Управлена спільним трудом» народна рілля породила наступні покоління борців у рядах УСС, УГА, ОУН-УПА, шістдесятників. На рубежі 1980-1990 рр. Західна Україна справила могутній революціонізуючий вплив на дуже зрусифіковані центральні, східні та південні терени Великої України. Вікопомний день 24 серпня 1991 р. увінчався проголошенням незалежної соборної України. За словами І. Франка, нова держава на політичній карті Європи увійшла «в народів вольних коло». Із об’єкта довготривалих чужих зазіхань та інтересів вона вперше за багато століть стала суб’єктом міжнародного права.
А тепер повернусь до теми про імператрицю. Третім і нерукотворним пам’ятником любленій у народі Єлизаветі стала псальма «Наша пані цісарева». Подекуди її знають і співають навіть нині. Відомі кілька варіантів тексту пісні, що стала народною. Один з варіантів звучить так:
Наша пані цісарева цісарського роду
Поїхала ся купати в карелсбадську воду.
Ще не встигла шати зняти, залізти у ванну –
Вже ся змова готувала на найсвєнтшу панну.
Єден батяр нехрещений, в Парижу роджений
Запхав нашій цісаревій шпиндель затроєний.
Як запхав він їй той шпиндель, кровця сі полльила,
Не минуло й цвай секунди – ґанц духа спустила.
Була б тая Швайцарія під землю запала,
Була б наша цісарева в ній ся не купала,
Була б вона ся купала в меді і в молоці,
Була б вона не терпіла шпиндель в лівім боці.
Цим далеко не вичерпана тема даної статті. Релігійна громада церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ на нинішній вулиці І. Франка у Дрогобичі лише через два роки після вступу цісаря на престол установила над вхідними дверима зсередини пам’ятну таблицю з написом: «Ота церква збудована за буття Цісаря нашого першого Франца Йосифа за ксьондза Івана Ганкевича 1850 р. за ігумена О. Гнатевича коштами мешканців Лішнянського передмістя». Від 1858 р. в Дрогобичі працювала міська гімназія ім. Франца-Йосифа І, де навчались і діти українців, зокрема один зі світочів України поет Іван Франко, класики української літератури Василь Стефаник, Лесь Мартович та інші. У руслі розвою економіки та культури краю в 1880 р. Дрогобич відвідав цісар, де йому влаштували урочисту велелюдну зустріч, а ще через 31 рік, у 1911 р. тут побував його останній наступник на австрійському престолі Карл І. 2 грудня 1888 р. з нагоди сорокарічного правління Франца-Йосифа І на будинку Дрогобицького маґістрату (тепер неіснуючому) на вул. Панській (тепер Т. Шевченка) відкрили пам’ятну таблицю. Через російську окупацію Галичини в 1914 р. таблицю заховали на горищі будинку нинішньої міської бібліотеки ім. В. Чорновола. У 2000 р. директор музею «Дрогобиччина» Зеновій Бервецький знайшов і перевіз пам’ятку на подвір’я історичного відділу музею. У 1896 р. було споруджено нове приміщення державної гімназії, якій від попереднього приміщення гімназії передалось ім’я цісаря. Нині це головний корпус педагогічного університету ім. І. Франка. Вгорі на фасаді в одній із чотирьох круглих ніш поряд з трьома іншими встановили бюст монарха. До нашого часу окрасою міста залишаються різностильові адміністративні, приватні та інші архітектурні об’єкти австрійського періоду. Їх визнано пам’ятками історії місцевого значення і взято під охорону держави.
Нарешті ще за життя Франца-Йосифа І у 1916 р. на площі Ринку в Дрогобичі за ініціативою повітового комісара, полковника австрійської армії, щирого прихильника українців та УСС Казимира-Павла Ґужковського, при найактивнішій участі українських товариств і громад міста й повіту, за підтримки інших національних громад з нагоди першої річниці звільнення від російської окупації та як символ милосердя й допомоги калікам, удовам і сиротам Першої світової війни відкрили ориґінальну скульптуру «Залізний лицар». Невипадково Благодійний фонд при «Лицарі» очолював українець дрогобичанин, один із керівних політичних і військових діячів УСС, УГА Григорій Коссак. Дискутується питання про відновлення цікавої історичної пам’ятки. З причини російської окупації Криму в 2014 р. і російсько-української війни на Донбасі «Лицар» обіцяє стати переконливим патріотичним, антиімперським і національно-об’єднавчим фактором у місті та краю, об’єктом туристичного зацікавлення. Ба більше, відродження тодішньої традиції забивання придбаних на місці спеціальних золотих, срібних і бронзових цвяхів у щит «Лицаря» може приносити у Благодійний фонд при ньому кошти на доброчинні справи.
До сказаного слід додати відкриття за ініціативою і за кошти приватних спонсорів у Чернівцях (2009), Івано-Франківську (2015), селах Тур’я Пасіка Перечинського району (2015) і Нижньому Солотвині Ужгородського району (2016) на Закарпатті пам’ятників цісарю Францу-Йосифу І. У 2021 р. в місті Золочеві на Львівщині встановлено комплексний меморіальний знак пам’яті відомого представника цісарської родини Вільгельма Габсбурґа – українського героя доби визвольних змагань українського народу, духовного українця, майбутнього команданта Леґіону УСС, полковника Армії УНР, українського поета Василя Вишиваного, замордованого в російському концтаборі ГУЛАГу. У золочівській казармі колишнього 13-го полку уланів австрійської армії, де він у 1915 р. починав військову службу, нині розташований Навчальний Центр Національної Гвардії України, що носить його ім’я. У Львові на його честь названа одна з вулиць. Навряд чи хтось візьметься серйозно стверджувати, ніби пошанування перелічених представників цісарської династії зроблено за вказівками або розпорядженнями «згори». Зовсім ні. Мудре прислів’я каже, що «На милування нема силування», а крилаті слова Т. Шевченка «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне» доповнюють його повчальний зміст.
Із загального позитивного процесу розвитку економіки, утвердження демократичних прав і свобод, освіти і культури австрійського періоду випадає день 19 червня 1911 р., позначений в історії Дрогобича, Галичини і всієї Австро-Угорської імперії кривавими позачерговими виборами до Державної ради (парламенту). Того дня відбувався пер¬ший тур (другий і третій тури призначались на 26 червня і 3 липня) голосування. У Дрогобицькому нафтовому басейні розгорнулась гостра конкурентна боротьба головних політичних груп і партій за володіння й контроль над грошовими потоками від продажу «чорного золота». За один посольський, по-нинішньому депутатський, мандат на окрузі Дрогобич-Сколе-Турка змагались кандидати чотирьох партій. Найбільша група промисловців нафтового басейну на чолі з віденським підприємцем-мільйонером Якубом Фаєрштейном з-під рамени польських демократів висунула кандидатуру львівського адвоката Натана Левенштейна, який був одночасно й урядовим ставлеником і володів найтовстішим грошовим гаманцем. Народові демократи як менш впливова політична сила хотіли бачити своїм послом М. Баліцького. Єврейські соціал-демократи просували П. Ціппера. Українські соціал-демократи агітували за відомого в місті адвоката Володимира Кобрина.
Поступово передвиборчі пристрасті набули загрозливого характеру. Польські політики відстоювали кандидатуру М. Баліцького. Значно більші шанси на перемогу світили грошовитому Н. Левенштейну, товстий гаманець якого плюс владна підтримка робили своє. Профаєрштейнівська виборча комісія цинічно фальсифікувала виборчі бюлетені на користь Н. Левенштейна. Вона внесла у списки для голосування багато вигаданих «мертвих душ», малих дітей, покійників, прізвища яких подав пробощ парафіяльного костелу Шалайко, в’язнів, жінок, котрі ще не мали права голосувати, не громадян міста. Близько 130 осіб фіґурували в списках по кілька разів. Напередодні виборів до списків додатково потрапили ще 1,5 тис. прізвищ «зі стелі».
Певна річ, усі ці живі та «мертві» душі повинні були віддати бюлетені за проурядового кандидата. Ксьондз Шалайко підписував відозви на його користь, хоча духовний сан спонукав його до стриманості наелектризованих сторін. Виборча комісія навмисно порушила закон і вивісила списки виборців на цілий тиждень пізніше, зволікала з видачею документів для голосування. Навпроти міської гімнастичної зали відкрилось агітаційне бюро кандидата на посла Н. Левенштейна, де фальсифікували бюлетені для вкидання у виборчу урну та продовжували агітацію в день виборів, дарма що це було протизаконно. У міській спортивній залі на нинішній вулиці І. Мазепи обладнали тільки одну виборчу дільницю на ціле місто, тоді як у 1907 р. на попередніх парламентських виборах дрогобичани голосували на двох виборчих дільницях. Боячись вибуху народного гніву, влада терміново перекинула з Перемишля один піхотний батальйон, три кавалерійські ескадрони та кулеметний загін. Загалом у місті налічувалось 2 тисячі військовиків переважно угорської національності. Громадське обурення нахабними корупційними діями єврейського кандидата швидко наростало. Скарги і протести до Відня залишились без реагування.
Політична атмосфера в Дрогобичі нагадувала паровий котел, готовий от-от вибухнути. На світанку в день виборів виборчу дільницю оточили трьома густими рядами близько 200 «національно нейтральних» кінних угорських гусарів при наладованій зброї, спішно надісланих зі Стрия і Самбора. На місці знаходилась місцева жандармерія. О 7-й год. ранку, коли комісія відкрила двері зали для голосування і почала видавати бюлетені, там зібралось до 300 людей. Військові навмисно подовгу затримували виборців перед дверима зали. Із 9 тисяч усіх виборців приблизно 4 тисячі з числа опозиційних до Н. Левенштейна взагалі не отримали бюлетенів. Над натовпом здійнявся обурений шум, крик і галас, що різко посилився після відмови повітового комісара С. Лишковського видати їм бюлетені і допустити до голосування. Натомість прихильники провладного кандидата голосували без перешкод. Оливи у вогонь долив той же чиновник, який наказав заарештувати найбільш обурених виборців.
Частина присутніх силою увірвались до зали для голосування. Вони відчинили вікна й почали жбурляти в гусарів надворі поламані стільці та каміння. Вилітали надвір і пачки сфальсифікованих виборчих бюлетенів. Зчинилась тиснява, метушня і паніка. Один з поліціянтів проколов шаблею студента. Комісар наказав кінним гусарам розігнати киплячий натовп. Ті врізались у людську гущу біля дільниці й декількох осіб скалічили. У військових полетіло каміння. Дістав поранення офіцер. Робітники на чолі зі слюсарем Дмитром Татарським і Миколою Кушніром закликали владу негайно припинити знущання і пригрозили загальноміським протестом. Гусари подались назад. На дворазовий заклик розійтись і погрозу відкрити вогонь ніхто не звернув уваги.
Комісар С. Лишковський не знайшов іншого способу втихомирення натовпу та відновлення порядку, як наказу солдатам стріляти в мирних людей, котрі стояли або проходили мимо. Одна частина військових відкрила вогонь від площі Ринку вниз, друга знизу – в напрямку площі перед Народним домом. Почалось криваве побоїще. Хоча на землі вже лежало багато вбитих і поранених, солдати продовжували стріляти по людях і по виборчих льокалях конкуруючих партій. Д. Татарський з трудом пробився наперед і закликав перестати стріляти, але жандарм заколов його багнетом. Крім нього, загинули українці Микола Кушнір, Василь Кравців (чи Кравець), Йосиф Вата, Теофан (чи Йосиф) Валага, Іван Безушко, Гринь Хом’як, Марія-Маґда Медведик, поляки Станіслав Урбанович, Владислав Вєтчинський, перекинчик на поляка інший Кушнір, який ліпив на бюлетенях печатки «на Левенштейна», учитель-француз міської гімназії Ежен Бертелотті, що спостерігав за кривавою розправою з балкону навпроти виборчого льокалю, єврей Янкель Кох, кілька жінок, учень Трасковський та інші. Померли або були важко поранені купець Вайнґартен, син власника кав’ярні Шехтер, слюсар Рапапорт, купчиха Немова. За лічені хвилини від крісових куль загинули 29 осіб і близько сотні зістали поранені. Найбільше жертв було серед єврейських виборців.
Натомість в урядовому донесенні називалось утричі менше число жертв, а вина за криваві вибори покладалась на українців. Вони нібито кричали «Ганьба!» і спровокували стрілянину, тоді як без наказу командира гусари не мали права відкривати вогонь. Чиновники брехали про участь у кривавій сутичці якихось «бориславських робітників». Обурений натовп кинувся з Малого Ринку до єврейського кагалу на нинішній вул. Т. Шевченка, де нікого не застали, і повибивав вікна. Звідти виборці попрямували до помешкання Я. Фаєрштейна на нинішній вулиці Січових Стрільців, у якому вбачали головного винуватця трагедії. Не заставши вдома і його, вони теж вибили вікна, трохи заспокоїлись і розійшлися. По трупах убитих дрогобичан і внаслідок масових виборчих фальсифікацій до парламенту пройшов Н. Левенштейн. З огляду на криваву трагедію він вимушено відмовився від посольського мандату. Звістка про криваві «дрогобицькі вибори» облетіла всі європейські та далеко дальші держави. Про них писала навіть австралійська преса.
Через шість днів у найкращому готелі «Бульвар Депенданс» біля нинішнього театру відбулись велелюдні збори громадськості. Вони висловили обурення бездіяльністю влади, яка не спромоглась чи не хотіла забезпечити належний порядок на виборах і допустила стрілянину, засвідчили співчуття родинам полеглих у центрі Дрогобича. Створений Громадський комітет порятунку зібрав кілька десятків тисяч корон. Десять тисяч корон у вигляді пожертви вніс Н. Левенштейн. Вибраній комісії з десятьох осіб доручили розподілити кошти між потерпілими. Слюсаря Д. Татарського родина поховала у гробівці на цвинтарі на вул. Трускавецькій, де в різних могилах упокоїлись інші жертви з числа християн. На похорон Е. Бертелотті приїжджав французький консул Франц. Жертви Мойсеєвої віри знайшли спочинок на старому єврейському цвинтарі на нинішній вул. П. Орлика. Після Другої світової війни комуно-російська влада зруйнувала його і в 1950-1960 рр. забудувала багатоквартирними домами.
Відтоді ці вибори називали не інакше, як криваві. 9 вересня 1911 р. до Дрогобича навідався молодий віденський гімназист Н. Тенненбаум з наміром убити Я. Фаєрштейна. Поліції вдалось попередити терористичний акт і заарештувати хлопця. За недостатністю доказів Самбірський окружний суд звільнив його з-під варти. Повітового та поліцейського комісарів спішно перевели на інші місця служби. Акції протесту проти розстрілу мирних виборців у Дрогобичі відбулись у Львові перед помешканням Н. Левенштейна і у Відні.
Під натиском громадської думки парламент створив комісію для розслідування кривавих дрогобицьких виборів. За її висновками староста Дрогобича К. Піонткевич сприяв передвиборчим зловживанням команди Н. Левенштейна. Виявлено сім’ї, в яких нібито мали право голосу аж 68 осіб. Левенштейнівські агітатори купували один голос приблизно за 350 корон, рівних вартості чотирьох корів. У складі виборчої комісії явно переважали «його» люди, які проглядали «проголосовані» бюлетені у виборчій скрині і при потребі замінювали їх або при підрахунку замовчували. Військовим мали давати наказ розганяти натовп і стріляти тільки командири, однак замість них це робили місцеві чиновники. Заможна верхівка на чолі з віце-бургомістром Дрогобича Я. Фаєрштейном чинила все, аби переміг проурядовий кандидат Н. Левенштейн. До списків виборців безпідставно включили майже 1,5 тисячі «мертвих душ».
Коли люди прийшли на дільницю, то навпроти спортивної зали побачили агіт¬пункт Н. Левенштейна, що було порушенням закону. Поза приміщенням, у сквері, стояло війсь¬ко із зарядженою зброєю, готове стріляти. Передбачаючи можливі ексцеси, влада запросила дві піхотні роти зі Стрия і Ряшева та ескадрон угорських гусарів. Як і можна було сподіватись, після розслідування гора народила мишу. Фактично винних нібито не знайшлось, тому справу спустили на гальмах. Нині про цю страшну сторінку історії нагадує скромна таблиця на боковій стіні «старого універмагу» на вул. Й. Левицького.
Внаслідок поразки у Першій світовій війні у листопаді 1918 р. Австро-Угорська імперія припинила існування як суб’єкт міжнародного права. На її відламах утворились кілька незалежних держав, у тому числі Західно-Українська Народна Республіка. На жаль, вона проіснувала лише до середини 1919 р., бо «встояти не було сил». До 1939 р. Галичина знову підпала під владу Польщі. Східніше державного кордону по р. Збручу на зміну царському прийшов комуно-російський окупаційний режим і продовжив ще нещадніше грабувати, визискувати, знищувати й москалізовувати українців. Їм була вготована доля національно несвідомих і байдужих до рідної мови та історії хохлів, малоросів, хрунів, відтак асимільованої частини москалів. Злочинна імперсько-шовіністична політика Москви отримала розбійницьке, загарбницьке продовження і в ХХІ ст.
Після закінчення Другої світової війни у Європі та світі виникли нові історичні реалії. З насущних потреб зміцнення міжнародного миру, безпеки та співробітництва світова спільнота створила ООН, надійний щит проти зовнішньої загрози – військово-політичний альянс НАТО, Європейський Союз, інші міжнародні структури та організації. Вони відіграють стабілізуючу і консолідуючу роль у стосунках різних держав, котрі сповідують демократичні цінності. Налагоджуються й міцніють міждержавні, наукові, культурні та інші взаємовигідні зв’язки України з незалежною і позаблоковою Австрією. У Галичині намагаються зберегти позитивну історичну та культурну спадщину австрійського періоду. Навзаєм австрійська сторона чинить аналогічно. Прикладів плідної співпраці двох держав і народів стає чимраз більше. Нехай же і ці рядки послужать її подальшому розвитку для взаємного блага.
Роман ПАСТУХ.